Щойно закінчився Міжнародний кінофестиваль у Торонто (TIFF), що разом із подіями у Венеції, Каннах, Берліні та «Санденсом» є одним із найважливіших кінофестивалів у світі. Як написав Time Magazine: «З найвпливовішого кінофестивалю осені TIFF виріс у найвпливовіший кінофестиваль — і крапка». Із 60 фільмів, представлених у Торонто, я мав змогу побачити два, зате важливі фільми. Обидва — це міжнародна співпродукція під керівництвом польських режисерів. Перший — «In the rearview» («Звідки куди») режисера Мацея Гамелі, а другий — «Green Border» (Зелений кордон») режисерки зі світовим іменем Аґнєшки Голланд, зокрема авторки фільму «Mr Jones» («Ціна правди»).
У перші дні вторгнення Росії в Україну молодий польський кінорежисер Мацек Гамеля купив свій перший мікроавтобус і почав евакуйовувати цивільне населення — переважно жінок і дітей — у Польщу. Через кілька місяців вирішив документувати свою роботу, тому найняв ще одного водія, який виконував ще й роль оператора та фільмував прозаїчні розмови пасажирів про те, що було й що може статися.
Мінімалістичний дебютний документальний фільм Мацека Гамелі — це велична й прекрасна оповідь.
Одна країна. Один мікроавтобус. Багато подорожей. Цей фільм тримає в напруженні, показуючи людей, які змушені покинути свої домівки та їхати в невідомість.
Який вигляд має втеча від війни? Цей делікатний, хоча й болісний фільм показує безжалісні людські втрати конфлікту. Кожен новий пасажир, незалежно від того, це жінка чи чоловік, юнак чи старець, одна людина чи родина, має безпосередній досвід, пов’язаний із російським вторгненням, а в машині впродовж подорожі в безпечніше місце з’являється цілий спектр людських емоцій. Діти спокійно читають книжки, жінка плаче через залишену корову, іншим бракує слів… Посеред цієї трагедії, хаосу й перевернутого шкереберть життя спалахують скороминущі миті гумору та надії.
А за вікнами мікроавтобуса ми бачимо широчінь України — природну красу ландшафту, засміченого воєнним кошмаром, спустошенням і нищенням колись людних спільнот.
Читайте також: Імплозія
З вікон автівки вздовж доріг видно підбиту військову техніку й зруйновані будинки. Угорі чути ракети. Усередині тісного мікроавтобуса — іноді він же стає імпровізованою каретою швидкої — Гамеля, на перший погляд, завжди рухається на захід, озираючись у дзеркало на своїх пасажирів, зупиняючись на блокпостах, оминаючи мінні поля, відпочиваючи в укриттях і долаючи тисячі кілометрів. Витривалість Гамелі як водія та режисера перетворює мікроавтобус на портал між минулим і майбутнім.
Концептуально фільм здається простим: Гамеля керує автівкою, а один із чотирьох операторів і співводіїв (Юра Дунай, Вавдинець Скочиляс, Марцін Сєраковський і Пйотр Ґравендер) знімає його й пасажирів. Люди, яких він перевозить, змінюються в кінокадрі приблизно що десять хвилин, й із жодної із цих коротких оповідей ми не дізнаємося про війну нічого, чого б не знали, але отримуємо щось значно цінніше: правдивий, щирий зв’язок між людьми.
Сюжет фільму Аґнєшки Голланд «Green Border» («Зелений кордон») поділений на кілька ліній, кожна з яких показує міграційну кризу на польсько-білоруському кордоні з іншої перспективи. Спочатку ми знайомимося із сирійською родиною, що складається з кількох поколінь, й афганською вчителькою. Спокусившись на пропаганду білоруського диктатора Аляксандра Лукашенки, вони планують нелегально дістатися на польський бік кордону, щоб просити про притулок у Європейському Союзі. Їхнє майбутнє уявляється їм оптимістично, поки вони не усвідомлюють, що їхні дії ґрунтуються на брехливих обіцянках, і протягом усього фільму їх буквально перекидатимуть туди-назад через колючий дріт, що розділяє міждержавний кордон, використовуючи як пішаків на геополітичній шахівниці.
Читайте також: Ностальгія
Паралельна лінія показує історію одного із солдатів польської прикордонної служби, якого звуть Ян і чия вагітна дружина натрапила в інтернеті на відео, де видно, як її чоловік брутально «push back» нелегальних мігрантів із польського боку кордону на білоруський бік. Когнітивний дисонанс між сімейним і професійним життям, який відчуває Ян, стає для нього великим тягарем.
У третій лінію сюжету ми знайомимося з Юлією, психологинею, яка рятує афганку Лейлу з болота біля свого дому. Пробуджуючись зі свого інтелігентно-ліберального самовдоволення, вона рішуче долучається до роботи місцевої групи активістів, які допомагають людям у зоні виключення на прикордонних теренах. Вона привозить їжу й надає базову медичну допомогу нелегальним мігрантам.
Який цей фільм?
Вражає робота оператора Томаша Наумюка. Використання чорно-білого зображення з великою зернистістю виявилося дуже вдалим формальним прийомом, що підкреслює парадокументальну стилістику фільму. Дрижання камери, яку часто тримають під час зйомок у руці, у поєднанні із цим прийомом дає ефект невизначеності ситуації, розмиває межу між ніччю та днем, ув’язнюючи героїв у нескінченному позачассі.
З іншого боку, надмірна дидактичність сценарію, особливо деяких діалогів, що вимушено вкладаються героям в уста, — це слабка сторона фільму. Сценарій надто академічний, написаний ніби з голлівудським посібником із написання сценаріїв перед очима.
Складається враження, що Аґнєшці Голланд було напрочуд важливо «зачепити» глядачів і закарбувати в їхніх головах і серцях почуття співстраждання з героями її оповіді, однак це спричиняє неабияку нудьгу тих глядачів, які менш податливі на емоційний шантаж. Усе разом просто надто втомливе й повторюване.
Читайте також: Те, чого ми не знаємо
Мене фільм приголомшив, коли в кінцівці, яку автори назвали епілогом, були показані сцени з польсько-українського кордону, де натовпи, переважно жінок з дітьми (серед яких було чимало й різноманітних тварин — від собак і котів до птахів у клітках), поляки вітають із розкритими обіймами, зокрема й один із героїв фільму, Ян, солдат польської прикордонної служби, який хоч і з певними моральними сумнівами, проте все ж «захищав» державний кордон від нелегальних мігрантів, які перетинали кордон із Білоруссю.
На кордоні з Україною ми бачимо, як він з турботою переносить на руках українську дитину.
Найкращий коментар до цієї сцени зробила агенція Reuters з нагоди показу фільму на кінофестивалі у Венеції:
«“Зелений кордон” є гострою критикою відмови Польщі приймати мігрантів із Близького Сходу та Африки, на противагу тому, як країна прийняла понад мільйон біженців, що рятувалися від російського вторгнення в сусідню Україну».
Прикро, що Аґнєшка Голланд використовує українських утікачів з охопленої страшною війною України для висловлення своїх претензій до Польщі, де при владі перебуває політична сила, яку вона запекло критикує. Я не маю оптимістичних очікувань щодо сприйняття фільму на батьківщині режисерки. Кінопрем’єра «Зеленого кордону» була запланована на 22 вересня, за місяць до парламентських виборів. Боюся, що Аґнєшка Голланд своїм фільмом може зробити ведмежу послугу опозиції, яку підтримує. Що ж, відкрите залучення в брутальну політику буває болісним досвідом.
Підсумовуючи. Обидва фільми, дивлячись на дійсність з абсолютно різних позицій і з абсолютно іншим повідомленням, укотре доводять, яку величезну силу впливу має кіномистецтво.