Філіппінський журналіст Монсі Альфонсо Серрано нещодавно презентував у столиці країни Манілі свій документальний фільм «Надія на прийдешній світанок» (Hope for the Dawn to Come). Він про українських дітей, які вчаться і зростають під час війни. Монсі каже, що не міг стримати сліз, коли розмовляв із ними. Його робота для нього — це приклад того, як навіть невеликі журналістські проєкти можуть нести зміни у суспільстві — зокрема, коли йдеться про розуміння російсько-української війни у його країні — Філіппінах.
Нині журналіст готує до видання також книгу «100 облич України» («100 faces of Ukraine») і хоче, аби його фільм побачили якомога більше людей.
Тиждень поговорив із засновником видання The Philippine Business and News, філіппінським журналістом Монсі Альфонсо Серрано про його роботу над фільмом, сприйняття філіппінцями російсько-української війни та паралелі із загрозою для його країни з боку Китаю.
— Нещодавно відбулася прем’єра вашого фільму «Надія на прийдешній світанок». Це єдиний документальний фільм філіппінського журналіста про Україну. Як у вас з’явилася ідея його зняти?
— Я насправді не мав наміру знімати документальний фільм, поки мене не запросили до Чехії та Польщі у 2022 році. У той час багато українців були вимушені покинути свої домівки та переїхати до сусідніх країн, таких як Польща, Чехія, Угорщина та інші.
Перебуваючи там, я відчув, що не можу просто насолоджуватися туризмом, а маю моральний і професійний обов’язок з’ясувати, що відбувається з цим народом. Розмовляючи з українцями, я був зворушений історіями тих, хто зміг вижити після бомбардувань і вбивств. Як письменник, я завжди маю звичку знімати відео, бо хочу відчувати емоції, що стоять за словами, і це надихнуло мене на ідею зняти документальний фільм. Я тоді сказав собі, що мушу це зробити, бо хоч Україна й за тисячі кілометрів від Філіппін, я вірив, що маю розповісти світові, особливо в Південно-Східній Азії про те, що там насправді відбувається. Ми дуже добре знаємо, як Росія намагається поширювати свої фейкові наративи, і це також вплинуло на рішучість моїх намірів завершити зйомки цього фільму що б не сталося. Відверто кажучи для багатьох філіппінців, на жаль, проблема відносин між Україною та Росією не є резонансною, оскільки ми маємо власні проблеми, які потрібно вирішувати з Китаєм.
Але з іншого боку я подумав, що якщо ми будемо боятися говорити про те, що Росія зробила з Україною, то ми можемо стати черговою жертвою жорстокості з боку когось такого потужного, як наприклад, Китай.
Коли я ділився цими своїми кадрами, то це робило філіппінців більш обізнаними щодо ситуації в Україні. Я їздив до України протягом останніх трьох років – до квітня 2025 року. Це, по суті, дата завершення роботи над документальним фільмом.
Презентація документального фільму Монсі Альфонсо Серрано “Надія на прийдешній світанок” за участі пані посла України в Республіці Філіппіни Юлії Федів
— Скільки разів ви були в Україні під час зйомок фільму?
— Тричі, зокрема я був і на Донбасі.
— Що для вас було найбільш вражаючим під час зйомок цього фільму?
— Коли я переступив поріг однієї із зруйнованих шкіл на Донбасі, я розплакався. Хоча людина, яка нас супроводжувала, не пускала мене до школи, бо там могли бути міни, я все ж зайшов. Ви ж знаєте, росіяни справді божевільні, вони розкладають міни навіть на дитячих майданчиках, тому наш супроводжуючий переживав за нашу безпеку. Але я, як журналіст, не можу просто показувати будівлю ззовні, бо це не справить враження. Як тоді світ та люди у наших країнах дізнаються та зрозуміють масштаби руйнувань, які Росія завдала церквам, школам чи аптекам, якщо я не покажу, що відбувається всередині.
Тож я ризикнув і побачив все усередині: одяг, іграшки. Це розривало мені серце. Я не міг стримати сліз під час зйомки. Навіть коли я був у Празі у 2022 році під час інтерв’ю із цими дітьми я плакав. Я не міг стримати сліз, бо не можу уявити жах, через який їм довелося пройти, просто щоб вижити. І знаєте, а що якби це сталося на Філіппінах?
І це дійсно щось, що зворушило. Я захоплююся українськими дітьми, з якими ми розмовляли під час зйомок фільму, та усіма українськими дітьми, їхньою рішучістю думати і творити своє майбутнє, їхньою стійкістю.
Читайте також: Коли освіта під землею — наша «нормальність». Якими мають стати шкільні укриття в Україні
— Ви зауважили: «А що, якби це сталося на Філіппінах?». Справді можна провести певні паралелі між Україною та Філіппінами, зокрема з огляду на позиції Філіппін у Південно-Китайському морі та загрози з боку Китаю. Як часто ви у своїй країні обговорюєте це публічно? Я маю на увазі можливі паралелі з Україною, а також ситуацію, в якій перебуваєте?
— Я на намагаюся пояснювати чи проводити паралелі під час деяких дискусій із моїми друзями-військовими, навіть із деякими колегами з медіа, також у статтях, які писав раніше. І, звісно, як і слід очікувати, під такими статтями чи дискусіями з’являються тролі, які намагатимуться зруйнувати цю розповідь. Але я їх питаю: «Чи ви були в Україні?». Я з ними сперечаюся в інтернеті, бо якщо ви не були в Україні, то навіть не кажіть мені нічого. Яке вони взагалі мають право щось говорити?
Я проводжу паралелі між тим, що відбувається, між Китаєм та Філіппінами та Росією та Україною. І це не надумано. Це вже відбувається. Повільно, повільно… Стратегією салямі або капустяною стратегією (дві стратегії, до яких активно вдається Китай у Південно-Китайському морі задля набуття контролю у сірій зоні — Ред.).
Подивіться, що сталося в Криму? Це не тільки про 2022 рік. Анексія Криму відбулася значно раніше. Ось чому іноді я злюся на тих, хто намагається сказати, що це західний наратив. Ні, це не західний наратив.
— В Україні ми сьогодні багато говоримо про постколоніальну перспективу і про те, що ця війна це свого роду антиколоніальний спротив України проти російської імперської політики. Чи такий наратив щодо цієї війни був би зрозумілим для філіппінської аудиторії?
— Ми у дещо іншій ситуації. У випадку Росії та України це можливо. Але у випадку із Філіппінами ми не можемо використовувати таке формулювання, оскільки Китай ніколи нас не колонізував. Насправді, у битві при Юлтонзі ми разом із корейцями перемогли китайців.
У нашому випадку це більше питання суверенітету. Національна безпека і суверенітет — це основні важливі для нас питання. На мою думку, питання колоніалізму — це не те, що зрезонує у Філіппінах, особливо, коли йдеться про Китай та Філіппіни.
— У березні китайські морські сили здійснили численні агресивні дії проти філіппінських суден у Західно-Філіппінському морі. Чи вплинула війна Росії в Україні на посилення такої агресивної поведінки Китаю?
— На мою думку, і Росія і Китай зараз стають агресивнішими, бо знають, що США під адміністрацією Трампа мають інший порядок денний. Тож одне з моїх побоювань, що Китай і Росія побачать цю нагоду і ще більше погіршать ситуацію.
— І моє останнє запитання знову про ваш фільм. Оскільки його премʼєра тільки нещодавно відбулася, то чи маєте ви вже якісь запрошення на інші фестивалі чи плани щодо показів?
— Поки не маємо запрошень, але ми готові до показів. Цього місяця я також презентую власну книгу «100 облич України» (100 faces of Ukraine). Це подарункове фото-видання про Україну. Там буде усе: діти, церква, банки, туризм, культура. Ми там також розповідаємо про кримських татар. Все, що може зробити людей більш освіченішими, коли йдеться про Україну.
