Книга «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова» від «Видавництва Старого Лева» щойно вийшла українською – «під Форум». Герої книжки, юристи Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін, навчалися на юридичному факультеті у Львові в період між 1915 та 1930 рр., а згодом, у 1945-1946 рр. у Нюрнберзі стали юридичними консультантами американців та британців. Імена Лемкіна й Лаутерпахта – людей, які першими запровадили в міжнародному праві такі поняття, як «права людини», «геноцид», «злочин проти людяності» – для українців відомими не були. Але сьогодні ситуація змінюється – завдяки промоції пана Сендса в листопаді у Львові мають пройти урочистості пам’яті двох правників.
На Форумі Філіпп Сендс двічі збирав повну залу: багато було бажаючих послухати відомого британця, який повернув Львів на міжнародну мапу, а заразом повертає українцям частину їхньої історії. Разом з тим на кожному з заходів автор обережно зазначав, що книжка може бути болючою для українського читача, оскільки подекуди торкається складної теми колабораціонізму – співпраці окремих представників українського населення з нацистською окупаційною владою.
Пане Сендсе, скидається на те, що у вашої книжки, окрім очевидної мети – розповісти історію про пам’ять та забуття – є ще й прихований мотивуючий меседж: поки ще є час, поки живі люди, які здатні розказати нам про болюче минуле, треба активніше розпитувати їх, ритися в таких собі метафоричних шухлядах із старими фото і записниками. Чи закладали ви цей імпульс у ваш текст?
Так, саме такі думки мотивували мене самого під час роботи над книжкою. На певному етапі життя я усвідомив, що не знаю дуже багатьох речей про свою власну сім’ю, про свого діда. Тобто, у віці 50 років мені раптом дуже захотілося знати. На глибинному рівні ми з вами зараз говоримо про питання замовчування та ідентичності. Замовчування здатне рішучим чином впливати на нашу ідентичність, а порушення мовчання – стимулювати наше самоусвідомлення себе як ідентичності. Отже, я хочу сказати, що мовчання – це, переважно, погана річ. А ідентичність – знов ж таки, переважно, – річ дуже складна, комплексна.
Філіпп Сендс відвідує меморіал на місці зруйнованої в 1940-х роках синагоги «Золота Роза» у Львові. На мармуровій плиті вирізьблено слова однієї з героїнь його книжки, Інки Кац.
Наведу приклад: я не знав, що моє коріння походить зі Львова, аж допоки не приїхав сюди і не почав досліджувати минуле свого дідуся (дід Філіппа Сендса народився у Львові, тодішньому Лембергу; сам Сендс вперше відвідав Львів у 2010 році – Ред.). Колись я визнавав лише свій англійський та французський бекграунд. А сьогодні, сім років потому, я сиджу у Львові, і мені тут комфортно. Я дещо знаю про Львів і про Україну – і добре, і погане. Але головне – це той факт, що Україна не здається мені відчуженим місцем, я відчуваю, що належу до неї. Мій син, якому зараз 22 роки, сказав мені після публікації моєї книжки англійською: «Тато, завдяки твоїй книзі я тепер знаю про свій бекграунд. Але коли тобі було стільки ж років, скільки мені зараз, ти – не знав. І саме це робить мене іншою людиною, аніж є ти».
Отже, фактично, моя книжка зачіпає два рівні. Перший – дуже персональний: треба дізнаватися, тому що знати – краще, ніж не знати. Другий рівень – більш масштабний, політичний: мене бентежить те, що ми, здається, знову забуваємо уроки історії. Вчора, коли на презентації книжки я згадав прізвище Вехтера, я був вражений реакцією аудиторії (Отто фон Вехтер – діяч НСДАП, групенфюрер СС, генерал-лейтенант поліції, губернатор дистрикту Краків, губернатор дистрикту Галичина в 1942 – 1944 роках – Ред.). Коли я згадую це ім’я у Кракові, слухачі просто скаженіють, починають кричати і гупати ногами. Реакція львівської аудиторії свідчила про те, що абсолютна більшість просто не розуміла, про кого мова. Чоловік жив у цьому місті – я можу відвести вас до його будинку; під його керівництвом тут було вбито тисячі людей.
Читайте також: Форум видавців-2017 як лакмусовий папірець індустрії
У чому полягають причини такого забуття?
Мені здається, що це типова ситуація для суспільства, що пережило історичну травму. Підсвідомо люди хвилюються і воліли б знати: а що робила моя бабуся в ті часи? Що робив мій дідусь? Що вони знали? До чого були залучені? Але іноді буває так, що в ситуації, коли ніхто не ставить запитань, ти просто не хочеш бути першим, хто це зробить.
Більше того, нікому не потрібен чужинець, який приїде до вашого міста і почне ці незручні запитання ставити. Тому, власне, я й уявляю себе в іншій ролі. Я простий спостерігач – намагаюся уникати повчань та оцінок, переповідаю те, що бачу, лишаючи іншим можливість отриману інформацію переробити. Учора я дійсно відчував лише подив: гм, цікаво, ніхто в аудиторії дійсно не чув цього імені. Але коли я зауважив це вголос, запала мовчанка (бачте, ми знову повертаємося до питання мовчання), від якої усім було дуже некомфортно.
Вирізьблені на плиті меморіалу «Простір синагого» у Львові слова Інки Кац – цитата з книги Сендса.
Ваш текст є прикладом письменства дуже високого рівня. Яким чином поєднуються ваші іпостасі професійного юриста та професійного письменника? Як ви навчилися писати книжки?
Усе просто – я багато читаю. Я люблю читати. До слова, двоє моїх улюблених письменників певний час провели на цій землі – я говорю про Йозефа Рота, одного з найкращих авторів 20 сторіччя, який певний час жив у Львові, та Стефана Цвейга, який приїздив сюди, і який в літературному сенсі надихнув мене найбільше. Серед робіт Цвейга я, до речі, хочу відзначити два тексти, які багато чого можуть сказати і про наше сьогодення – це роман «Нетерпіння серця» (опубліковано 1939 року – Ред.) та автобіографічна книжка «Учорашній світ» (перша публікація – 1942 рік – Ред.).
Крім цього, відповідаючи на ваше питання, скажу, що мав неймовірну редакторку у Нью-Йорку – її звати Вікторія Вілсон (широко відома людина у видавничому бізнесі, нині – віце-президентка американського видавництва Alfred Knopf – Ред.). Через неї я мусив за 5 років написати чотири різні варіанти тексту – наголошую, чотири різних варіанти, кожен обсягом 140 тисяч слів.
Загалом, незважаючи на те, що мій текст довгий і містить багато деталей, в ньому іще більше несказаного, непрописаного. Я був у багатьох моторошних місцях, де відчував потужні емоції, але не дозволяв собі гіркоти чи люті в своєму тексті. Найважливіша функція письменника – спровокувати уяву читача.
Якою була реакція британського читача на вашу книгу про Україну?
Якщо коротко, то книжка стала бестселером, першим у списку. Було продано більше 100 тисяч примірників. Процес досі триває – вона все ще у списку бестселерів і все ще продається. Мене дивував той факт, що люди хочуть читати історію, яка сталася в далекому Львові багато років тому. Але, як виявилося, читач дійсно хоче знати, дізнаватися. А дізнаватися він хоче тому, що зараз в Європі відбуваються дуже погані речі, які сильним чином резонують із минулим.
Тут, у Львові, під час своїх виступів, ви кілька разів озвучили своє негативне ставлення до Брекзіту та говорили про ріст націоналістичних настроїв у Європі. Які шляхи спротиву та зламу подібних тенденцій ви бачите для себе, як для інтелектуала?
Я багато думаю над цим. Погодьтеся, іншим втіленням цього ж запитання могли б бути слова «а що б персонально я робив у 1930-ті»?
Читайте також: «Франкфурт – це політика»: навіщо Україні потрібна книжкова експансія
Що таке Brexit? Це зачинення дверей, замкнення на самих себе, і, так, це націоналізм. Один варіант можливих дій: сказати, мовляв, те, що відбувається, – просто катастрофа, а потім піти забитися в свій куточок і «забити» на все. Другий варіант, альтернатива, яку я бачу для себе – продовжувати говорити вголос, агітувати. Це частина моєї відповідальності як напівпублічної особи, тому я постійно пишу в ЗМІ та регулярно звертаюся (практично атакую) політиків, атакую свого прем’єр-міністра. Мушу сказати, що я пишу доволі жорсткі колонки.
Чи можете ви, як правник-міжнародник, прокоментувати наявне ставлення професійної спільноти щодо юридичних спроб України притягнути Росію до відповідальності, зокрема, про позов України проти Росії до Міжнародного суду ООН, поданий в січні цього року?
Відповідаючи на це запитання, я маю бути дуже обережним, тому що залучений до розгляду однієї зі справ професійно, як суддя. Ця інформація може бути і є публічною, а от коментувати справу як юрист я вже права не маю. З цих причин я хочу відповісти дуже абстрактно – не говорячи про той чи інший конкретний позов і не висловлюючи свої персональні погляди. Ключова різниця між 1930-ми та сучасністю полягає в тому, що сьогодні більше розвинена система міжнародного законодавства, існує більше міжнародних судів, і тому і перші, і другі треба використовувати. Це – природній інстинкт держави. Чи стануть дії України в суді ефективними, можна буде побачити лише з часом.
————————————-
Філіпп Сендс (народився 1960 року) – професор права, адвокат-практик в адвокатській палаті Матрікс (Лондон). Виступає перед міжнародними судами, зокрема перед Міжнародним кримінальним судом та Міжнародним судом в Гаазі. Був залучений до багатьох найважливіших справ останніх років, зокрема щодо Іраку та Гуантанамо. Співпрацює як автор з Financial Time, The Guardian, New York Review та Vanity Fair, є учасником англійського ПЕН-клубу. Автор 3 нон-фікшн книжок та 14 академічних робіт з міжнародного права.