Правий популізм, трампізм, путінська Росія, «ІДІЛ», міграційна криза — усе це ті зовнішні, всім зрозумілі проблеми, які нині доводиться вирішувати західній демократії. Які нові виклики постають перед нею, якщо зануритися глибше?
— Криза — це нормальна річ для демократії. Якщо виходити з її визначення, демократія як така не є стабільною формою правління, бо спирається на свободу висловлювання, можливість ставити запитання тощо. До того ж немає абсолютно мирного й спокійного часу. Як на мене, дуже важко з цілковитою певністю визначити, що якийсь конкретний період був золотою добою демократії. З деякою натяжкою можна припустити, що для Заходу такими були 1960–1970 роки. Якщо пригадати, що саме тоді настав кінець колоніальному світу, тривала холодна війна, точилися війни по колишніх колоніях (у випадку Франції йдеться про конфлікт в Алжирі 1954–1962 років, а у випадку США — про Другу індокитайську війну в 1957–1975 роках). Це була епоха глибокої моральної кризи, яка, щоправда, потягнула за собою певну мобілізацію. Ні, сказати, що то був легкий час, було б некоректно.
Сьогодення і його проблеми — це теж не якийсь там грандіозний виняток із загального правила. Однак, як на мене, є й дещо нове, таке, що змушує замислитися. Великі сподівання 1990-х років, коли впала Берлінська стіна, очевидно, не мертві, але всі ми більше не живемо в їхньому просторі. Думаю, що зможемо зрозуміти сьогодення, якщо порівняємо час до моменту завершення холодної війни й нашу добу. До падіння Берлінського муру на Заході панувало загальне бажання й ідеї універсалізації та узагальнення демократії — отого, що Френсіс Фукуяма назвав «кінцем історії».
Читайте також: Анн-Марі Ґуссар: «Майбутнє європейської безпеки — це двосторонні угоди»
Якщо кінця не відбулося, то принаймні було сподівання, що демократія стала чимось нормальним, буденним. Нині ми всі живемо в період зміни тих умов, у яких народилася демократія. Насамперед ідеться про державу як таку, явище, більше за демократію. Держава забезпечує право й захищає його. На це спирається демократія. З такого моменту варто починати ставити запитання, бо від 1980-х років піднімається тема про кінець суверенітету, новий міжнародний порядок, за якого незалежність країн видозмінюється. Проте наведена трансформація не є чимось жахливим, зовсім навпаки. Саме на неї було покладено багато надій ЄС, об’єднання західних країн.
Якщо торкатися визначення демократії, то від 1990-х років підноситься та ідея, що вона не є простою зверхністю більшості над меншинами. Верховенство закону, захист прав меншостей тощо — усе привело до того, що судова гілка влади стала важливішою, ніж, скажімо, виконавча. Політичні партії більше не є осердям демократії, а питання, яке перед нею постає, — це не перерозподіл матеріальних благ, а надання постматеріалістичного задоволення. Вільне пересування, велетенські міграційні хвилі, економіка, яка все більше переходить до веб-функціонування, також привносять свої корективи й виклики.
Усе зазначене — це виклики, але вони не дорівнюють кризі як такій. Як на мене, справжня криза полягає в тому, що багато еліт зберігають своєрідний статус-кво стосовно того, що відбувається довкола. А це б’є переважно по решті, яку й становить більшість населення демократичних країн. Воно дуже чутливе до консервативних законів, які цементують спадщину ХХ століття. Переосмислення цієї спадщини, її підривання й дискусія довкола неї, таким чином, щонайменше вступають у потенційну суперечку із демократією як такою.
Не секрет, що існує тісний зв’язок між внутрішньою і зовнішньою політикою країн. Якщо взяти питання Росії, яка перебуває в конфронтації з країнами Заходу через низку міжнародних проблем, то це відразу відсилає до питання: якою ж бути демократії в сучасному світі? Річ у тім, що багато хто боїться тих тягарів, які покладає на плечі кожного громадянина демократія, зокрема й відповідальності. Ідеться про нову етику, котра прописує ставлення до ЛГБТ-спільноти, свободи висловлення, іммігрантів. Не забуваймо, що останніх багато хто боїться. Ті, що голосували за Трампа в США, Марін Ле Пен у Франції, Качинського в Польщі, Орбана в Угорщині, які підтримали Brexit у Великій Британії, за низкою параметрів подібні. Їхні ідеї, відчуття, настрої перебувають у глибокій конфронтації із західною демократією. Думаю, що в глобальній системі політика Росії використовує інструменталізацію названих настроїв і думок у власних інтересах.
Оборона демократичного ладу в Україні від посягань зовнішнього агресора логічно потягнула за собою питання і принаймні часткові практики мілітаризації суспільства. Логічно припустити, що так відбувається не лише тут. Де, на вашу думку, пролягають розумні межі цього процесу, аби мілітаризація не перетворилася на самоціль?
— Питання мілітаризації, як на мене, є дуже широким і залежить від того, про який конкретно час ідеться. Скажімо, Друга світова війна — це період конфлікту між тоталітарними державами. Нацистська Німеччина була охоплена ідеєю тотальної мобілізації, тотальної війни тощо. Щиро кажучи, не бачу чогось подібного сьогодні. Щодо СРСР, то питання про те, чи перебувала ця тоталітарна держава в стані постійної мобілізації, є дуже дискусійним.
Читайте також: Не потонути. Чи є місце Україні в ініціативі «Тримор’я»?
«ІДІЛ», сучасне явище, перебуває у фантомних мареннях про повну мобілізацію й повсюдну війну, проте ця організація не є державою. Так, вона досягла певних успіхів у тому, щоб привести багатьох до стану непевності. Ситуація, коли точиться багато воєн, ще не дорівнює стану тотальної війни. Завданням демократії є знаходження обґрунтованого шляху між такими явищами, як спротив, контрреволюція, опір зовнішньому ворогу, і розслабленістю інтегрального пацифізму. Хоч би як важко це було, потрібно для себе визначити, що не всі довкола є нейтральними до нас або друзями. Очевидно, путінська Росія не дорівнює Німеччині Меркель чи Франції Макрона. Дії, які породжує таке усвідомлення, мають бути іншими, ніж на період 1940-х років.
З початком все потужнішого впливу інтернету та суспільних медіа на результати й успіх виборчих політичних кампаній дедалі голосніше говорять про явище постправди як проблему сучасності. Чи є вона, на вашу думку, викликом для сучасної демократії?
— Постправда не дорівнює тоталітарній брехні, не є тим самим. Постправда — маніпуляція на факті, що принаймні частина загального політичного дискурсу спрямована на стирання різниці між правдою і брехнею. Так стається тому, що масово було відкинуто ідею про потребу точності.
Чистісінька пропаганда — це дещо інше. Постправда існує у вільних країнах, де люди можуть безборонно оскаржувати почуте чи побачене. Проблема полягає в тому, що всі ми перебуваємо в такій комунікативній ситуації, за якої наша довіра одне до одного є підірваною. Ця проблема поглиблюється із розвитком нових засобів і технологій комунікації. Велетенська утопія кінця минулого століття полягала в тому, що соціальні медіа й інтернет розвиватиме й посилюватиме демократію як таку, бо полегшуватиме й пришвидшуватиме комунікацію, відкриє ширший доступ до інформації. Реальний досвід користування такими речами показав, що вони посилюють своєрідне сектантство. Спілкування в мережі дає змогу дуже легко знайти людей, думки яких вельми подібні на ваші власні, але важко — тих, хто справді відстоює аргументовану протилежну позицію.
Що ж на сьогодні є реальною обороною власне демократії? Не тільки законовладдя, а й той факт, що лишилися люди, які обговорюють її проблеми поза інтернетом.
Читайте також: Джошуа Такер: «Значущість використання Трампом Twitter в тому, що через свій акаунт може формувати меседжі, які з’являтимуться в ЗМІ»
Наскільки важливим ресурсом сучасності є довіра, про яку так багато писав Френсіс Фукуяма, а ви прямо констатуєте її нестачу?
— Фукуямі довелося коректувати свої погляди, зважати на багато нових речей і на те, що світ як такий уже давно вийшов з умов парадигми кінця історії. Але це не означає, що його переконання не треба брати до уваги. Скажімо, він писав про занепад середнього класу як підґрунтя сучасної демократії. Він став скептичнішим і почав писати комплексніші речі щодо майбутнього демократії.
Проте лишається дещо посутнє, навіть якщо прочитати «Кінець історії» крізь призму сучасності. Це саме та ідея, що не було такого часу в історії, коли демократія могла б похвалитися повним політичним успіхом. Видається, що такі глобальні виклики для неї, як фашизм чи комунізм, мертві чи принаймні скидаються нині на такі, але вони час від часу прокидаються. Щоправда, на локальному рівні.
Ідея кінця історії циклічно повертається до масового дискурсу. Це не вигадка Френсіса, якщо хочете. Одним із перших, хто голосно про неї заявив, був Геґель. Фукуяма просто до неї повертається. Ілюзія, про яку йдеться, спирається на думку про те, що задоволеними є найбільші вимоги. Для німецького мислителя таким моментом був кінець наполеонівських воєн і той порядок, котрий після них склався в Європі, який філософу важко було пояснити. Звідсіля й узялася ідея, що історія скінчилася. Мабуть, усі ми були в такій самій ілюзії на початку 1990-х, яка протривала між падінням Берлінської стіни й атакою на Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку 11 вересня 2001‑го. Мені здається, що наша з вами сучасність, у якій живемо зараз, почалася саме в той момент.
Річ у тім, що мислителі, про яких ішлося вище, не взяли до уваги тієї деталі, що задоволення одних потреб, вимог, бажань породжує інші потреби і т. д. Немає жодної причини, чому людина в суспільстві повинна повністю примиритися з історією.
Етика як самостійна дисципліна в історії філософії виникає саме з огляду на потребу рефлексії над діями й практиками політиків. Які моральні дилеми постають, на ваш погляд, перед західними політиками сучасності? Чи є такою, скажімо, корупція, супроти якої стало модно боротися серед політичних еліт?
— Не певний, що корупція як така є суто моральною проблемою, радше політико-правовою.
Корупція — купівля чи продаж чогось, що для таких дій не призначене, перебуває поза ринком та перемовинами. Отже, це питання суспільного інтересу, а не морального ставлення. Також важливо, що саме ми називаємо мораллю. Якщо лишень дотримання формальної відповідності букві та приписам законів, то це один випадок. Просування суспільного інтересу й робота на його благо навіть тоді, коли доводиться утискати власний приватний інтерес, — уже зовсім інший.
Читайте також: Жан-Сільвестр Монґреньє: «Виклики, що стоять перед Україною, пан’європейського масштабу»
Думаю, що серйозна моральна дилема для сучасних керівників демократичних країн постає там, де доводиться маневрувати між низкою серйозних і чітких законів, а не просто між «поганим» і «хорошим». Ряд політичних і правових проблем зводиться нині до того, як ефективно протидіяти отому «поганому» чи «злому». За умови, що опцій вибору виходу із ситуації більше, ніж дві, вирішення дилеми з моральної площини пересувається у політико-правову. Звичайно, може виникнути конфлікт між інтересами держави та правами її громадян.
Буває так, що політикам, які знають, хто є їхніми виборцями, що саме їм обіцяно та які дії для цього треба вчинити, важко пояснити оте невимовне значення широкого суспільного інтересу. Як на мене, політична дія ніколи не буває цілковито чистою: навіть якщо вона й не має заходів, які суперечать широкому суспільному інтересу, то принаймні несе в собі думку про їх можливість. Таким чином ідеться про інстинктивні дії в певних ситуаціях та цинізм. А останній, як на мене, не є законом для політичної думки та роботи. Додам, що холодний розрахунок, крижана раціональність і
цинізм — це також не те саме.
Чим, на ваш погляд, є явище нового радикалізму, якщо вдатися до його філософсько-політологічного аналізу?
— Це явище, яке отримуємо за умов, що ідея й практика світової революції мертві. Ідеться про постмарксистський радикалізм. На мою думку, в західному світі практично не лишилося нікого, хто справді вірить у революцію та комунізм, який вона із собою принесе, а також у побудову соціалізму. Та навіть якщо згадані практики вже неживі, лишаються ті, хто не може прийняти прозаїчності сучасного світу. Новим радикалізмом я називаю визначення для певних революційних дій, які, однак, не пов’язані з ідеями, що суспільство довкола має бути зовсім іншим. Повторю: мілленіаризм та утопічні
елементи марксизму мертві, й у цьому немає жодного сумніву.
———————————————–
Філіпп Рено — сучасний французький філософ, професор політичних наук правничого факультету Сорбонни, фахівець із політичної філософії та конституційного права. Випускник Еколь нормаль де Сен-Клу. Автор низки наукових досліджень, зокрема книжок «Тероризм і демократія» (1995), «Макс Вебер та дилеми модерної свідомості» (1996), «Суддя та філософ» (2008), «Три революції свободи: Англія, Америка, Франція» (2009). Співупорядник і голова редакційного комітету великого «Словника політичної філософії» (перше видання — 1996), був одним із наукових керівників «Європейського словника філософії» (2004).