Кілька днів тому Емманюель Макрон розпочав процедуру позбавлення ордена Почесного легіону — найвищої державної нагороди Франції — сирійського диктатора Башара Аль-Асада. Французький президент удруге запускає цей правничий механізм. Півроку тому згадану нагороду забрали в американського продюсера Гарві Вайнштейна. Чи вважаєте ви, що наступним кроком мав би стати аналогічний присуд щодо колишнього українського президента Віктора Януковича, який також має орден Почесного легіону?
— Почнімо з того, що певний час мені довелося працювати заступником керівника протокольної служби. Я опікувався офіційними та державними візитами прем’єр-міністрів і керівників держав. Є, можна сказати, універсальний ритуал, що передбачає обмін нагородами. Така практика типова для дипломатії. Тож деякі персонажі, котрі показали себе не найкращим чином, виявляються кавалерами ордена Почесного легіону. Я сам, скажімо, маю нагороди Венесуели, Колумбії… Це звичаєва практика, що походить із прадавніх часів.
Читайте також: Змусити Росію заплатити за війну
Путін також має орден Почесного легіону. Як ви думаєте, чи доречно було б і його позбавити цієї нагороди?
— Насамперед орден Почесного легіону, яким нагороджують керівників держав, немає нічого спільного з тим «внутрішнім», що присуджують громадянам за справді героїчні вчинки. Як у випадку з жандармом Арно Бельтрамом, який два тижні тому загинув під час теракту, бо замінив собою жінку, що потрапила в заручники. Отже, Почесний легіон, яким нагороджують французів, має зовсім інший сенс. Я згідний, що ця нагорода має особливий престиж, і саме тому деякі лідери держав так зацікавлені її дістати. Справді, часом термін «почесний» лунає недоречно.
Напевне, так відбувається, бо назви «внутрішньої» та «зовнішньої» нагород тотожні?
— Звичайно. Повертаючись до Башара Аль-Асада, я підтримую рішення Емманюеля Макрона. Коли мова про керівника держави, який нищить свій народ, тут не виникає сумнівів. Стосовно Януковича — ініціатива може належати лише Емманюелю Макрону. Якщо він не поспішає з нею, то, напевне, тому що є величезна кількість дуже важливих, термінових викликів, на які треба реагувати якнайшвидше.
Читайте також: Закономірність контрреволюцій
Як ви оцінюєте авіаційні удари по позиціях Асада, у яких взяла участь Франція? Одностайності щодо цього у французьких політичних колах немає й близько…
— Я можу висловити лише особисту думку. Вважаю, що перед такими кричущими фактами не слід залишатися пасивними. Гадаю, ці удари мають насамперед символічне значення. Розумію недавню заяву президента Макрона про те, що тепер потрібно знайти вихід із дуже небезпечної ситуації та започаткувати політичний діалог. Авіаційні удари — це передовсім знак, і я думаю, що в Кремлі могли скористатися з цієї нагоди, щоб запропонувати переговори. Адже саме російська підтримка дала змогу Асаду уявити, ніби він виграв війну. Оскільки перемовини за участю іранців, турків, росіян ні до чого не привели, треба розширити спектр учасників переговорів. Коли ситуація стає неконтрольованою, треба зробити все, щоб обмежити втрати. Рано чи пізно доведеться перейти до фази реконструкції, і для Росії участь у ній коштуватиме дуже дорого. Ситуація є складною й для Ірану: вона стимулює серйозні внутрішні конфлікти. Залишається сподіватися, що невдовзі вдасться дещо притлумити неймовірно складне протистояння. Врахуємо при цьому, що Сполучені Штати вже не відіграють тієї активної ролі, що раніше, і виявляють схильність дедалі більше закриватися на собі. Це створює порожнечу, а природа не любить порожнеч.
Емманюель Макрон повідомив, що їде на економічний форум до Санкт-Петербурга. Як ви вважаєте, це мудре рішення?
— Я вважаю, що треба говорити. Макрон не так рідко розмовляє безпосередньо з президентом Путіним. Чому? Бо Франція здатна відігравати роль переговірника, який може допомогти уникнути глухого кута. Російська пропаганда полюбляє просувати тезу про те, нібито Захід для росіян є загрозою й він дедалі більше відмежовується від РФ. Тому навіть коли ми багато з чим не згідні, діалог переривати не варто. Від воєнних конфліктів найбільше потерпає населення. Не лише в Сирії або в Іраку, а й в Україні.
Читайте також: Ніколя Тензер: Макрон не має їхати до Петербурга
Якої ви думки про масштаби й наслідки скандалу довкола відносин Європейської комісії та Газпрому? Наскільки виправданим є будівництво газогону «Північний потік-2»?
— Це неймовірно складне питання. Я розумію, що українці гостро на нього реагують. Західні європейці й насамперед німці спершу побачили в побудові цього газопроводу в обхід України переважно технічні, економічні вигоди. Проте політичні наслідки є дуже контраверсійними. Не думаю, що обмежити український вплив на ситуацію з постачанням газу до Європи є наймудрішим із можливих рішень. З одного боку, країна має потужний потенціал і згодом могла б навіть вийти на енергетичну самодостатність. З другого боку, ми не відчуваємо дефіциту газу. Виробництва скрапленого газу у світі активно розвиваються. Цілком може бути, що з часом саме цей вид поставок виявиться найвигіднішим.
Тобто спільна енергетична політика Євросоюзу, на вашу думку, все ж таки має шанс колись відбутися?
— Це було б у наших спільних інтересах. Але ви знаєте, розбудова ЄС — безпрецедентний процес. Деякі політики поводяться так, ніби вона вже завершилася. Але ситуація невпинно змінюється. Потрібен час. А також злагоджена співпраця не лише за віссю «Париж — Берлін», а й усіх інших держав — членів ЄС. Позиції естонців, латвійців, литовців слід врахувати. До того ж не варто ігнорувати українське бачення, знаючи, що Євросоюз має з Україною великий спільний кордон.
Довідка Тижня:
Філіпп де Сюрмен народився 16 жовтня 1940 року. Здобув диплом Паризького інституту
східних мов (російська та румунська мови). Працював у посольствах Франції в Бухаресті, Москві, Будапешті, Брюсселі, Тель-Авіві. Був Надзвичайним та Повноважним послом у Вільнюсі, Тегерані, Києві.