Хоробрість торкатися незручних тем, яку виявляють адвокати, прокурори та судді, — це один із мотивів, який об’єднує ваші книжки, написані для широкого кола читачів. Чому ця тема важлива навіть тоді, коли йдеться про міжнародне право та судочинство, а також про людей, які їх творять та здійснюють?
— Думаю, що ліпше називати це незалежністю духу. Моя наступна книжка, котра має побачити світ у вересні 2022 року, стосується міжнародних злочинів, здійснених Великою Британією, а також колоніалізму, бо я не боюся говорити й аналізувати дії уряду. Думаю, що правникам передусім належить іти за фактами туди, куди вони приводять, і приймати той факт, що це можуть бути дуже складні ситуації. Ми говоримо правду. Робимо це чемно, з почуттям такту, ввічливо та не атакуємо людей, щоб лише когось атакувати. Ми лишень ідемо за фактами туди, куди вони ведуть — практично так само, як це роблять фахові журналісти.
Рафал Лемкін і Герш Лаутерпахт — двоє всесвітньо відомих юристів, котрі були творцями засад міжнародного права після Другої світової війни. Вони не обмежилися участю в засудженні злочинів нацизму, а запропонували нові підходи та терміни, якими міжнародне право оперує й досі. Чи можна стверджувати, що до активних дій їх спонукала власна пам’ять?
— У Лемкіна та Лаутерпахта є спільна фінальна точка, проте шляхи, якими вони до неї прийшли, дуже різні. До речі, нещодавно Імперський військовий музей у Лондоні відкрив свої галереї, присвячені Другій світовій війні. У їхній експозиції буде частина, присвячена Гершеві Лаутерпахтові та Рафалу Лемкіну, вихідцям зі Львова. Почну з того, що мене здивувало на людському рівні. Після 1943–1945 років, після жахів Голокосту, замість того щоб скрутитися десь у куточку й плакати, ці двоє вчинили інакше. У них були ідеї та ідеали, певна енергія, що штовхала їх уперед протягом того жахливого часу. На загальному людському рівні йдеться про відверто виняткову річ. Вони не хотіли бути жертвами, хоча зазнали жахливих утрат, були свідками загибель своїх рідних під час Голокосту.
Читайте також: Тарас Кремінь: «Боротьба за українську книжку — це також боротьба за українську мову, Конституцію й державу»
Мовчання — це складніше питання. У своїй книжці я писав, як син Лаутерпахта розповів мені, що він ніколи не хотів поговорити зі своїм батьком про Нюрнберзький процес і ніколи не говорив із ним про втрати їхньої родини. Сам Лаутерпахт теж ніколи не хотів про це говорити. Ця історія мене не дивує, бо так само було з моїм дідом, який ніколи не говорив про те, що сталися до 1945 року. Потрібно було 75 років, щоб я поїхав досліджувати подробиці того, що трапилося. Звичайно, мені відома, так би мовити, велика картина тих жахливих речей, які трапилися під час Голокосту, проте я ніколи не хотів розпитати про це рідного діда. І так само Лаутерпахт волів про це мовчати. Лемкін був іншим. Його племінник Сол, якого я проінтерв’ював у Монтре, розповів, що дядько, навпаки, про все це розповідав. Думаю, є два шляхи, якими можна йти в цій ситуації. У родині Лаутерпахта мовчали, а Лемкін говорив про те, що трапилося, цілком відкрито. Ці двоє чоловіків були дуже відмінними між собою. З жодним із них я не зустрічався особисто, бо вони померли на початку 1960-х років, коли я ще був дитиною. Тож мій погляд щодо того, якими вони були, склався на основі прочитаного. Лемкін був дуже пристрасним, емоційним, хорошим стратегом. Нещодавно я спілкувався зі старшим, досі живим прокурором Нюрнберзького процесу Бенджаміном Ференсом, якому виповнився 101 рік.
Він пригадував Лемкіна, з яким йому випало спілкуватися під час того процесу. Ференс розповідає, що Лемкін був цілковито, тотально захоплений своєю ідеєю, і практично всюди від нього звучало слово «геноцид». Прокурор від США попросив його не втручатися в справи сторони обвинувачення та в терміни, які вона використовує. Лаутерпахт був зовсім іншим, таким собі поважним університетським професором, набагато стриманішим. Думаю, у нього були свої пристрасті, проте говорив він вельми відсторонено. Його стиль був холодним, стриманим, дискретним. Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін — це приклади двох абсолютно різних типів роботи.
Злочини нацизму було засуджено на міжнародному рівні, але цього досі не трапилося щодо злочинів комунізму. Чи може тут допомогти початок міжнародного кримінального провадження?
— Уявіть собі 1945 рік, коли було влаштовано Нюрнберзький процес. Тоді СРСР був на стороні країн-переможців, не забуваймо про це. Відтак було ухвалене рішення про покарання тільки однієї сторони — відповідно, ішлося про нацистів. Оскільки США були союзниками СРСР, вони погодилися не торкатися будь-яких тем, котрі стосувалися злочинів, здійснених Радянським Союзом, британцями або ж ними самими. Зосередилися тільки на німцях, що породило проблему: правосуддя припинило бути самим собою, а відіграло роль інструменту покарання переможених переможцями. Якщо відповідати на ваше запитання в практичних термінах, то відповідь буде негативна. Не думаю, що сьогодні, за 75 років, можливо говорити про початок кримінального провадження стосовно, скажімо, злочинів, що сталися на території України у 1930-х роках, бо всі ті, хто за них відповідальний, уже мертві. Цих злочинців не лишилося. До речі, не знаю, чи це відомо у вас, але роботи Рафала Лемкіна заборонені в Росії, бо він характеризував Голодомор як геноцид.
Звернімося до іншого прикладу: чи засуджувати уряд Східної Німеччини за злочини, здійснені до 1989 року? Відповідь знову «ні». Ідеться про частину процесу примирення та руху вперед до чогось такого, що зробила Південно-Африканська республіка після 1994 року. Як на мене, набагато важливіше питання, у чому полягає функція міжнародного кримінального права в досягненні примирення. Для мене кримінальне право становить лише один із доступних інструментів досягнення такого стану поряд із політичними, освітніми, історичними процесами, наративами та переповіданням історій.
Читайте також: Книжковий риночок
Для мене кримінальне право є не вершиною всього цього, найвищим і найкращим засобом, а лишень одним із доступних нам інструментів. Упевнений, що важливо розуміти, чому ті чи інші речі трапилися, хто їх вчинив і як нам не допустити їхнього повторення. Саме собою право не може цього зробити, бо для цього потрібний ширший спектр політичних, етичних, історичних інструментів, які ми маємо.
Підсумую: міжнародного кримінального судового процесу щодо подій, які трапилися давним-давно, не буде. Ви маєте звернутися до вирішення цієї проблеми іншими засобами, зокрема шляхом зміни наративу, розповіді, що тоді трапилося та чому.
Розкриття правди щодо діянь тоталітарних режимів, про долю мільйонів, котрі від них потерпали, справді не відбувається в судових залах. Як ще інструменти та засоби можуть стати в пригоді в цьому випадку?
— Такими засобами є, наприклад, музеї. Вони становлять дуже важливий інструмент. До прикладу, яку історію розповідає Британський музей? Це історія величі Великої Британії. Чи каже він щось про рабство, колоніалізм? Ні. Чи розповідає він історію, засновану на реальних подіях? Ні. Натомість він каже так: «Ми могутня держава. Ми забрали те, і те, і ось те в інших, і тепер воно наше». Велика Британія не розповідає правди про свою історію. Більшість країн нічого не робить з отією власною складною історією. Німеччина чи не єдина, яка хоч якось з цим впоралась. А от, приміром, Австрія — ні.
Життя не є суто бінарним, не складається лише з двох сторін, білої та чорної. Моя нова книжка присвячена долі группенфюрера СС Отто фон Вехтера, який був головою дистрикту Галичина в 1942–1944 роках. Я не описую його як монстра, хоча він убив пів мільйона осіб. Поряд із цим він був здатний на любов, честь та щедрість, був хорошим батьком. Я відкинув оцей бінарний аналіз, ніби існує тільки чорне й тільки біле. Кожна людина не буває винятково жахливою або винятково фантастичною, вона є подеколи і такою, і такою.
Тут повернімося до Лемкіна та Лаутерпахта, що казали, власне, про оті червоні лінії, які ніколи не можна заступати. Ідеться про принципи, які створюють зовсім іншу якість життя, у якому немає дискримінації. Чи були українці дискриміновані? Коли я продирався крізь читання документів Львівського університету, виданих між 1915 і 1925 роками, то там студенти скрізь писали, що вони або поляки, або євреї, або українці. Більшість студентів тоді була поляками, ще було небагато євреїв і практично зовсім не було студентів-українців. Тому що українців виключили, позбавили права університетської освіти в 1915–1925 роках. Чи всі ці люди не мають підстав казати, що вони не зазнали дискримінації? Ні, вони мають такі підстави. Чи може це бути підставою, щоб потім убивати тих, хто отак до них ставився? Так, можливо. Знову повернуся до того, що йдеться про дуже складну історію, дуже непросту реальність, на яку не поширюється аналіз у термінах тільки чорного або тільки білого. Вулиці ваших міст политі кров’ю та сповнені історією, і цю історію вам ще треба розказати, бо вона — ваша. Добре це чи ні, але вона — про те, ким ви є та чому. А це насправді важливо висловити, розказати.
Розповідь про минуле стає все більш насиченою та складною, особливо коли бачити її не лише як історію груп та спільнот, а ще і як історію індивідуальну. Чи спрацьовує такий принцип, коли йдеться про відповідальність за скоєне?
— Я пристрасно протистою ідеї групової ідентичності. Саме тому мені більше імпонує ідея Герша Лаутерпахта, у якій ідеться про окремих людей. Думаю, що сама ідея групової ідентичності є дуже проблемною. Тут, як на мене, є засаднича суперечність. Лемкін говорив про те, що людей убивають тому, що вони є членами певної групи, а відтак, зупинивши ці вбивства, ми захищаємо групу. Лаутерпахт говорив дещо інакше: захищаючи групу, ви підміняєте тиранію держави тиранією групи. Як на мене, саме він правий.
Кожен із нас є членом багатьох груп. Що ж творить нашу ідентичність у цьому випадку? Якій групі ми віддаємо перевагу? Думаю, що це є осердям такої собі битви між Лаутерпахтом та Лемкіним: ідеться про те, як саме люди визначають себе, про те, хто вони такі, а отже, про те, як саме закон захищає людей. Він захищає їх тому, що вони індивіди, чи тому, що вони належать до якоїсь групи? Ось у цьому криється важливе складне моральне запитання, на яке в мене немає відповіді.
«Беззаконний світ: створення та ламання глобальних правил» («Lawless World: America and the Making and Breaking of Global Rules», 2005)— це книжка, у якій ви прямо стверджуєте, що введення військ до Афганістану та Іраку після терактів 11 вересня 2001 року було своєрідним переломним моментом в історії міжнародного права. Чому ви вирішили проаналізувати те, що тоді відбулося, з юридичного погляду та взагалі взялися за цю тему?
— Ця моя книжка багато в чому спирається на досвід 2001 року, бо 11 вересня я був у Нью-Йорку й бачив на власні очі, що тоді трапилося. Поряд із цим я бачив реакцію на події з боку США за підтримки Великої Британії. Спочатку було вирішено атакувати Афганістан, а по тому — Ірак. Друга з названих дій була незаконною та хибною, і в мене немає навіть дрібки сумніву щодо цього. Питання щодо Афганістану є значно складнішим, бо саме з території цієї країни почалися атаки на Сполучені штати.
Читайте також: Сентиментальні буквоїди та прагматичні єдинороги
Велика Британія та США, котрі в 1945 році організували Нюрнберзький процес, несподівано сказали: те, що трапилося 11 вересня 2001 року, настільки жахливе, що вони самі собою можуть атакувати інші країни та застосовувати до людей тортури відповідно лишень до власної волі. І ось це стало для мене викликом, який змінив мої погляди. У той момент я перебував в одному з британських університетів, і мене завжди вчили, що Сполучене Королівство — це країна, що поважає верховенство права на міжнародному рівні. Я був шокований, що 2001 року британський уряд підтримав таке беззаконня, що й спонукало мене написати ту книжку, мою першу неакадемічну працю для широкого кола читачів, бо доти я писав лише для наукової спільноти. Чому я вдався до такого кроку? Власне, широка громадськість щось десь чула про міжнародне право, але не надто багато. Якщо подивитися на всі мої книжки, починаючи з моменту видання «Беззаконного світу», то вони про одне й те саме: про повагу до норм міжнародного права на міжнародному рівні. Наступний важливий пункт полягав у тому, що мені було недостатньо говорити з університетськими професорами. Я хотів говорити також із журналістами, широкою громадськістю. Бо тільки тоді, коли ця широка спільнота зрозуміє важливість міжнародного права, воно буде захищене. У 2001 році я був у гетто себе самого, у маленькому колі фахівців із міжнародного права. Я вирішив вийти за його межі та говорити з більшою кількістю слухачів. Мій проєкт полягав у тому, щоб спонукати звичайних людей замислитися про міжнародне право.
Один із моїх університетських викладачів, з яким я підтримую контакт, сказав мені до виходу згаданої вище книжки: «Філіпе, я завжди вважав, що ми сягнемо прогресу, коли таксисти будуть читати книжки з міжнародного права». Після того як ця книжка побачила світ, він якось зателефонував мені й сказав: «Знаєш, я в Единбургу взяв таксі до готелю. Водій-таксист читав «Беззаконний світ». Це прогрес».
Ви один із засновників концепції екологічного міжнародного права. Чому до останнього часу цій темі дослідники-правники приділяли мінімум своєї уваги?
— Іронія полягає в тому, що мій шлях у міжнародному праві почався з України. 1986 року, коли мені було 25 років, сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Мене попросили написати аналітичну записку для комісії експертів із Вашингтона стосовно правових аспектів цієї трагедії та, звичайно, стосовно відповідальності СРСР за аварію, радіологічне забруднення, збитки, втрати тощо. Це було цікаво, і я почав досліджувати тему. Тож перша коли-небудь написана мною книжка, що побачила світ 1988 року, стосувалася Чорнобиля та міжнародного права.
У якийсь момент мені стало настільки цікаво, що я звернув свою увагу на міжнародне екологічне право та створив із цієї тематики перший посібник ще в 1992 році. З цього погляду моя правнича діяльність і дослідження глибоко пов’язані з теренами України, а те, з чого все почалося, — Чорнобиль.
Коли я працював над концепцією екоциду, мене нерідко запитували, а що ж це таке. Я шукав історичні приклади, і аварія на Чорнобильській АЕС — перший із них. Як на мене, обмеження інформації одразу ж після аварії, можливо, є міжнародним злочином. Пригадую, як тоді в газетах писали про те, що радянський уряд заперечує аварію, що то все брехні й антирадянська пропаганда. Дуже повільно ми почали дізнаватися, що вибух на Чорнобильській АЕС таки трапився. І ви в Україні знаєте, що означає лишитися наодинці з бідою.
—————–
Філіп Сендс народився 1960 року в Лондоні. Франко-британський юрист, адвокат-практик, директор Центру міжнародних судів і трибуналів, професор права. Брав участь у розгляді низки міждержавних суперечок у межах процедур Міжнародного Суду ООН та Європейського суду з прав людини. Викладав правознавство в Університеті Лондона й Університетському коледжі Лондона. У 2002 році став одним із засновників Matrix Chambers. У 2003 році був призначений радником королеви Великої Британії. З 2018 року — президент англійського PEN-центру.