Тиждень поїхав у Згурівку в пошуках прикладів успішної самоорганізації селян. Після розпаду СРСР чимало згурівчан захотіли стати приватними підприємцями – тоді це називалося капіталістичним слівцем «фермер». Ті з них, хто об’єдналися, зуміли вижити у світі дикого капіталізму.
Розповідає голова Асоціації фермерів Згурівського району, керівник фермерського господарства «Чайка-2» Олександр Чубук. Що характерно: Чубук – як і його колеги – не належить до «колгоспної номенклатури». Він – інженер-зв’язківець, а серед інших згурівських фермерів багато колишніх… учителів.
Починав я з одного трактора, на якому пропрацював п’ять років. Виживали в основному завдяки неформальній кооперації. Спершу з напарником Володимиром Бондаренком купували сівалки – на двох, бо ними користуєшся лише декілька разів на рік. Перший зерновий комбайн теж купили один на двох, три роки працювали, потім купили другий і вже розділилися. Так само з мінеральними добривами – дешевше брати гуртом, до того ж на заводі відпускають тільки вагонними партіями.
Наша фермерська кооперація – «ситуативно-постійна», бо проблемні ситуації виникають дуже часто. Намагалися й кооператив створити, та невдало. По-перше, трохи перегукується з колективізацією і ще й досі викликає спротив у наших селян, а по-друге – збільшує податкове навантаження.
Зараз реально діючих у нашому районі фермерів – близько сорока. В Асоціацію входить 45, а загалом зареєстровано 86. Але остання цифра – формальна, бо деякі керівники сільгосппідприємств записали фермерами своїх дітей і тещ.
Солідарність селян – велика сила. Пригадую, у 2000 році ми не могли отримати цукор за буряк, який вже здали на Згурівський цукрозавод – там якраз змінювався власник. Уявляєте, на завод приїздять озброєні люди й вивантажують цукор, а нам кажуть, що нічого немає! Стало зрозуміло, що нас можуть «кинути», в результаті чого ми практично всі станемо банкрутами, бо вирощування буряка та обмін його на цукор було тоді вагомою часткою прибутку майже кожного господарства. Ну, ми теж маємо «важку техніку» – об’єдналися з іншими нашими хлопцями, тракторами й комбайнами перекрили всі в’їзди до заводу, а на додачу ще й залізницю. Блокували це все чотири дні. Також звернулися до Всеукраїнської асоціації, яка підключила пресу.
На нас, звичайно, тиснули – приїжджали якісь люди з автоматами, міліція намагалася розтягувати, погрожували конфіскувати все майно. Та нам було нікуди відступати: якби ми не отримали цей цукор, то так чи інакше збанкротували б. Зрештою, після втручання преси, директор цукрозаводу ліг у лікарню аж у Києві, а ми, колегіально з головним інженером, керували цим заводом і розрахувалися практично з усіма фермерськими господарствами.
Крупні інвестори, в тому числі й іноземні, намагаються поглинути маленьких фермерів. Причому з нами вони навіть переговори не ведуть. Заручившись підтримкою депутата якогось там рівня, вони приїздять уже з цим «дахом» і «освоюють» райони. Нові господарі того ж таки цукрозаводу вже на п’яте господарство зазіхнули. Й голландці в нас є, увійшли в одне господарство, хотіли підім’яти інше.
Цікава історія трапилася з Миколою Зубковим із села Турівка, фермерське господарство «Риск». Поряд із Турівкою на місці колгоспу створив підприємство голландець. А потім за допомогою голови адміністрації почав проникати й у Турівку. В селі було колективне господарство, і його засновники продали іноземцеві свої корпоративні права. В результаті він нібито отримав паї, та люди забрали їх і перейшли до Миколи. Там рік точилася суперечка – голландець не міг зрозуміти, як таке може бути. Одним словом, він залишився без землі, а всі колгоспники подалися до фермера.
Це раніше селяни віддавали свою землю кому попало. А зараз вони вже надивилися по телебаченню, як цю землю беруть, потім забирають, і зрештою люди не можуть повернути свої паї. А фермер є фермер, він у селі живе, він свій, його діти ходять у місцеву школу, й він нікуди не дінеться. Є такі приклади – коли інвестор у Києві, а на місці тільки виконавчий директор, який ні за що не відповідає. А фермер – це своя людина, яка завжди допоможе й зерном, і трактором. Люди зараз уже почали це усвідомлювати, тому навіть коли інвестори пропонують трохи більшу оплату, не дуже погоджуються.
З промисловим капіталом конкурувати важко, але завжди залишається ніша для фермерів. Так, великі господарства мають нову імпортну техніку й передові технології. Ми ж можемо зайнятися менш прибутковими й клопіткими галузями, як-то: овочівництво чи ріпак. Все одно у «крупняків» не приділяється стільки уваги кожній рослині й кожній тварині, як у фермерському господарстві. Тобто не дуже ми цієї конкуренції й боїмося. Найбільша небезпека – це відсутність упевненості в завтрашньому дні.
От знімуть завтра мораторій на продаж землі, й зразу ж приїдуть хлопці з валізами грошей… Селяни понесуть їм паї – і я їх розумію та навіть підтримую. Бо люди й зараз питають, як продати землю. Але якщо я куплю новий комбайн, а завтра люди свою землю продадуть, що тоді робитиму? Сидітиму на комбайні й виглядатиму проценти з банку?
Але навіть якщо з фермерством нічого не вийде, займуся зеленим туризмом. У нас у Згурівці така краса! Зроблю стайню на десяток хороших коней, ставок розширю…
[626]
ДОВІДКА
СВІЙ ДО СВОГО ПО СВОЄ
Якщо селян багато, їх не подолати Олександр Чубук заснував «Чайку-2» у 1992 році, отримавши від держави 21 га землі. Зараз господарство має в обробітку вже майже 500 га, на яких вирощують сою, озимину, цукрові буряки й ріпак. Основою фермерської землі є паї селян. За оренду ділянки площею 3,5 га мешканець Згурівки отримує тонну зерна й допомогу в обробітку городу, бо на озброєнні господарства – сім тракторів. У 1994 році в районі з’явилося приблизно два десятки фермерів – це була перша хвиля після виходу закону «Про фермерське господарство».
«В районі на нас і на наші проблеми не звертали жодної уваги, – каже Олександр. – І для того, щоб ефективно захищати свої права на місцевому рівні, ми й створили громадську організацію – Асоціацію фермерів Згурівського району».