Не так давно, та ледве 26 років тому (травень — червень 2000 року), але ще в епоху до поширення соціальних медіа, я завдяки щасливому збігові обставин мав змогу запросити до Центру сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії велику виставку Енді Воргола. Виставку підготував Музей Енді Воргола з Піттсбурга. Привезли найвідоміші твори митця: «Консервований суп «Кемпбелл», «Мерилін Монро», «Три пляшки кока-коли», «Доларові знаки», портрети Лайзи Міннеллі й Джуді Ґарленд, стерничого Мао, Джекі Кеннеді, Соні Рікель, а також відомий автопортрет художника. Демонстрація Воргола в Києві була дуже важливою для мене. Тоді мало хто в Україні знав, що один із найвидатніших митців сучасності був українцем (русин, лемко). Його батько-мати Андрій Варгола і Юлія Завадська емігрували з рідного краю (теперішньої Словаччини) до Піттсбурга відразу після Першої світової війни.
Виставку ми відкрили в присутності посла Стівена Пайфера й прем’єр-міністра Віктора Ющенка. Промову на відкритті я виголосив мовою, якою Воргол розмовляв із матір’ю, — русинською/лемківською
«Воргол був міфом, коли жив, і став ще більшим міфом тепер. Зобразити Воргола як людину і дати людям змогу справді поглянути на те, що він зробив, не так легко, як може видаватися», — сказала Донна де Сальво, куратор першої ретроспективної виставки Воргола, організованої американським музеєм після 1989.
Сьогодні ми пам’ятаємо Воргола хіба що завдяки одній його золотій думці, якою він так добре передбачив пейзаж ЗМІ XXI століття: «У майбутньому кожен буде знаменитим на весь світ на 15 хвилин». Воргол за кількадесят років до появи телевізійних реаліті-шоу й соціальних мереж передбачав створення виробничої лінії знаменитостей для негайного вжитку, коли можна було б насолоджуватися їхнім життям і талантом (або його браком), споживати і перетравлювати їх, аж поки цікавість публіки спрямують на пошуки чергової новини.
Сьогодні виставка Митець-суперзірка в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії 2000 року не існує в пам’яті Google, а отже, її мов і не було.
Отак справдилося пророцтво Воргола, що «кожен буде знаменитий на 15 хвилин».
Так закінчувалась моя колонка шість років тому, але ворголівські 15 хвилин слави періодично повертаються в різних контекстах, цього разу на виставці в Варшаві.
15 січня 2026 року в варшавському Державному етнографічному музеї відкрили виставку з інтригуючою назвою «Форми присутності. Мистецтво карпатських лемків/русинів».
Знову на «стяг» на чергові 15 хвилин слави підняли парадного американського русина/лемка Енді Воргола у товаристві не таких відомих глобально, але впізнаваних локально художників: Епіфанія Дровняка (Никифора), Єжи Новосельського, Параски Плитки-Горицвіт, Ґжеґожа (Григорія) Пецуха, Дороти Незнальської. Серед представлених на виставці також:
Мілан Бандурчін, Александра Боднарчук, Юзеф Бокшай, Юлія Хомка, Мікулаш Діц, Орест Дубай, Лаура Дичко, Войтех Ерделі, Микола Федак, Атаназ Федінеч, Степан Гапак, Дар’ян Гарді, Александра Гринчук, А. Яхімувна, Марія Янко, Боґдан Карел, Андрей Андреєвич Коцка, Юліян Колесар, Андрій Копча, Юрай Кресіла, Пйотр Криніцький, Теодор Кузяк, Ян Лабовський, Марія Мацейчик, Юстина Максимчак, Олена Мандічова, Йозеф Міклошік, Дезидерій Миллий, Юліус Мушка, Ян Михаляк, Михайло Орисик, Анна Палинська, Анна Пец, Александра Полянська-Гринчук, Анна Пишняк, Міхал Ребей, Владислав Ревак, Іван Русенко, Іван Шафранко, Міхал Сірік, Дмитро Солинко, Андрій Сухорський, Катажина Шведа, Йоанна Спяк-Ядлош, Стефан Телеп, Каміла Трохановська, Мірослав Трохановський, Тирс Венгринович, Юлія Варгола, Енді Воргол, Давід Здобиляк. Куратор виставки — Міхал Шимко.
Коментувати, а тим паче оцінювати виставку не буду, бо я її не бачив, але після прочитання інформації на сайті Державного етнографічного музею у Варшаві відчув певний неспокій, спричинену відсутністю слів «Україна», «українці», «українське». Тож я вирішив, що окрім художнього ця виставка має ще й ідеологічний вимір у безкінечній дискусії про культурний спадок і національну ідентичність карпатських русинів, невід’ємною частиною яких залишаються лемки:
Для багатьох етногенез лемків-русинів дотепер залишається контроверсійною темою. Додатковою складністю в дискусії є заполітизованість цієї справи, а також те, що частина дослідників і місцевих політиків тісно пов’язують її з питанням окремості від українського народу. Як голос у дискусії в контексті виставки у варшавському Державному етнографічному музеї я хочу процитувати коментар д-ра Євгена Місила, історика, архівіста, письменника з Польщі, одного з найкращих знавців історії українців (лемків) у Польщі після Другої світової війни.
«На жаль, я бачу великі прогалини у знаннях. Лемки були й залишаються однією з українських етнічних груп, як бойки чи гуцули, про яких, попри те, що вони належать до тієї ж групи, що живе на території Карпат, ви забули. Лемки, на жаль, вже не живуть не тільки з обох боків Карпат, але навіть з однієї, польської, бо Польща була така ласкава спершу їх під примусом депортувати (понад 100 тис.) в радянську Україну (1944-46), а тих недобитків (трохи більше 20 тис.), що якимсь дивом вижили, польські солдати, підганяючи прикладами і давши 3 години, щоб зібрати нажите за все життя, зігнали в вагони для худоби і вивезли в 1947 році під час акції “Вісла” разом із усіма українцями на колишні німецькі землі. Їхні домівки спалили або помародерили й розібрали, а понад 200 церков знищили або перетворили на стайні, сільські туалети, а якщо їм більше пощастило, то на костьоли. Це тому, а не через якесь там творче безсилля чи інші imponderabilia…, як ви пишете, «багато років» творчість лемків залишалась «майже невидимою», посунутою на задвірки тогочасного мистецького життя, хоча вона десь там тліла, витіснена Польщею у підпілля на хвилі тогочасного антиукраїнського наративу, а особливо в перші роки після виселення, що 1947 року ледь не призвело до кінця фізичного існування лемків як народу. І ще одне, заради справедливості: Никифор ще до війни був відомий як художник-примітивіст. Українські куратори організовували для нього виставки у Львові, а 1932 року і в наступні роки в Парижі. Потім він став «невидимим» з цієї самої причини, що й усі його брати-лемки. Його загнали у вагон разом із іншими бездомними, старими й жебраками, яких виловлювали по лемківських селах, і вивезли в будинок для бездомних у Зельоній Ґурі, звідки зрештою він утік, повернувся до Криниці, тож місцеві шанувальники його русинської творчості знову його вивезли, цього разу вже далі, ніби до Балтійського моря. Але він повернувся і звідти, щоб малювати свої малюнки і щоб роками потому повернутись із «задвірок домінуючої оповіді про європейське мистецтво». Це речення звучить гарно, але на жаль, правда буває значно складнішою. Для мене також гарною, тільки в інший спосіб».
До слова, цікаво, як би художники, яких куратор відібрав для виставки, визначали свою ідентичність нині?
Згідно з останнім національним переписом населення 2011 року, про приналежність до зникаючої етнічної меншини лемків заявило 9641 польських громадян. Серед них були ті, хто визначає себе як лемки-українці, лемки-поляки і лемки без прикметника.
