Популярний вислів «Ми те, що ми їмо» стосується, насамперед, засвоєння калорій для фізичної підтримки людини. А якщо його застосувати до їжі духовної, до накопичень від споживання культурного продукту, які шарами осідають у нашому ментально-психологічному єстві? Виявиться, що теж діє призвичаєння смакових рецепторів, тобто глядачі так само звикають до смачної поживи в культурній сфері, шукають чогось веселого та необтяжливого, і вистави, яким вони віддають перевагу свідчать про їхні, роками сформовані, смаки.
Майже півстоліття сталою смакотою для українського глядача, поруч із «Двома зайцями» та «Кайдашевою сім’єю», є сценічна адаптація бурлескної переробки Іваном Котляревським трагічного епосу «Енеїда» римського поета Вергілія. За пізніх радянських часів популярність української версії «Енеїди», схожої на театральний дивертисмент, зростала щороку. І цьому галопуючому успіху, очевидно що, прислужилася «котляревщина» — означений інтелектуалом Григорієм Грабовичем феномен особливої популярності у масового читача-глядача, спричинений до життя самим батьком новочасної української літератури та підхоплений його послідовниками й епігонами.
Утім, ствердному театральному поступу «Енеїди», що сьогодні здається вічним, всього трохи більше як століття. Бо на сцену цей твір про втікачів-троянців, що за всіма ознаками були таки українцями, де майстерно поєдналися комічне з героїчним, власне сміх та гріх, потрапив доволі пізно, лише на початку ХХ століття. Перші драматичні версії «Енеїди» — оперети Григорія Ашкаренка на лібрето Марка Кропивницького та Павла Барвінського, а також інсценізацію Миколи Садовського не пропустила царська цензура, природно побоюючись козацького шалу, який на очах публіки перетворював би принижених малоросів на самодостатніх звитяжних українських воїнів.
Афіша «Енеїди» в постановці Миколи Садовського
На межі ХІХ–ХХ століть, коли українська сцена буяла «котляревщиною», тобто популярними виставами із сільськими краєвидами, сентиментальними сюжетами й пародійними козаками з гігантськими оселедцями, цензура вже не мала нічого проти принизливого малоросійського варіанту «Енеїди». Але вітчизняний театр від цього урятувала оперета Миколи Лисенка, що була поставлена Миколою Садовським в його київському театрі 1910 року, де, завдяки лібрето Людмили Старицької-Черняхівської, стрілки комікування та пародійності хитнулися в бік богів Олімпу.
За задумом постановників саме епізоди на Олімпі мали бути найкумеднішими: сцену заповнювали «хмари», що пливли то вгору, то вниз, то вдарялися одна об одну, а «двірник Олімпу», нарікаючи на нічні гулянки-оргії богів, після чого треба вимітати купи сміття, розганяв хмари мітлою, й вони відскакували, мов мильні бульбашки. За таким «інтерпретаційним поворотом», тобто у кепкуванні над «вищими» силами і поблажливо-любовному ставленні до «нижчих», проглядалася спроба створити щось подібне до знаменитої сатири на імператорський двір з оперети Жака Оффенбаха «Орфей у пеклі».
Читайте також: Українські театральні хіти ХІХ століття
Отож очевидців першої сценічної «Енеїди» найбільше дивували не козаки-троянці, а поєднання античної архаїки, українського колориту та політичної карикатури. Усе еклектично і непропорційно змішувалося в акторській грі та костюмах: урочисто виступав старезний дідуган із довжелезною сивою бородою Зевс (М. Чорноморець), красуня Дідона була вбрана у традиційні українські строї (О. Петляш), п’яничка Бахус хизувався у вінку з виноградної лози (Д. Мироненко), кокетливий Аполлон у коротенькому хітоні й грецьких сандаліях тримав кіфару (В. Верховинець), і серед всього цього розмахував шаблюкою справжній запорожець Еней (І. Золденко).
Ця, з неабияким хистом і фантазією зроблена вистава, у якій скелі й бескиди обступали сцену й події розгорталися на фоні синього моря, а на воді гойдався, запряжений карасем і двома бичками, човен Еола й на ракові виїжджав Нептун, протрималася в репертуарі театру Садовського близько чотирьох років. Посилення цензури, війна і подальші політично-військові катаклізми не дали більше шансів твору Лисенка. Про «Енеїду» Котляревського у театральній версії нагадувала хіба що оперета галицького композитора Ярослава Лопатинського (лібрето М. Курцеби) «Еней на мандрівці», вперше зіграна також на початку 1910-х рр., яка отримала локальне визнання.
Читайте також: Мандри Енея: яких утілень зазнала поема Котляревського протягом 225 років свого існування
До «Енеїди» українська сцена повернувся тільки в 1920-і роки. У сезоні 1927–1928 років одразу в двох театрах Одеси — оперному та українській держадрамі було анонсовано постановки «Енеїди» Котляревського. Жодна з них так і не здійснилася, хоча їхні художні обриси, а головне ідейне наповнення активно дебатувалося на сторінках преси. Приміром, оперета Лисенка мала трансформуватися в повноцінну оперу (оркестровка Бориса Лятошинського та оновлене лібрето Валер’яна Поліщука). А режисер Василь Василько націлювався поставити «Енеїду» як радянську оперету з мелодіями завідувача музичною частиною театру Георгія Губарьова, драматичну основу якої склав автор-початківець Іван Микитенко.
Для оновленої «Енеїди» Василь Василько — вихованець Миколи Садовського та учень Леся Курбаса, який уже мав успішний досвід переробки «За двома зайцями» у театрі «Березіль», і також примірявся там до поеми Котляревського (з музикою Михайла Вериківського), запропонував неймовірний сюжетний хід. Він згадував, що «хотів висміяти наших емігрантів, їхнє зрадництво, продажність і остаточний розклад. За міфічним Олімпом і богами глядач мав угадати різні країни тогочасної Європи». Тобто планувався сатиричний спектакль, точніше політична агітка, де висміювалися б українці, що опинилися за кордоном, тоді як окремі пародійні моменти стосувалися так званої буржуазної культури і демонструвалися у «Танках трьох грацій» та «Сні Зевса».
Уже майже готова «Енеїда», припасована Васильком й Микитенком до приниження та висміювання емігрантського середовища, поступилася в репертуарі «Занепаду» Ісаака Бабеля та революційним п’єсам Миколи Куліша і Івана Дніпровського. Можливо, на той момент така «Енеїда» здавалася не на часі, бо роком раніше з еміграції повернувся Микола Садовський, хоча на початку 1930-х у Харкові таки поставили переробленого Остапом Вишнею «Запорожця за Дунаєм», де глузували над Карасем-емігрантом.
Читайте також: Топоніми складної пам’яті: що робити з іменами митців радянської доби
Після фальстарту «Енеїди» в авангардистській транскрипції поема Котляревського надовго застрягла без руху в театральних шухлядах. В оновлене життя її запустив 1978 року у Запоріжжі, режисер Володимир Грипич, який за глухих брежнєвських часів акцентував увагу саме на українськості «Енеїди» Котляревського. У новому мюзиклі в естрадній обробці зазвучали українські фольклорні мелодії (композитор Ю. Коваль), а сценографки Л. Чернова та Н. Гомон вмостили на сцені двоярусну дерев’яну конструкцію, що нагадувала гігантську вертепну скриню, де на кожному з поверхів висіли промовисті написи «Тут живуть люди» і «Тут живуть боги». Цю споруду, відповідно до вказівок обживали виконавці ролей: Еней (В. Сумський) та Дідона (Н. Шиян), а на верхній площадці вовтузилися у тисняві боги-олімпійці, яким явно бракувало місця.
Запорізьку виставу можна назвати легендарною, оскільки це була спроба наповнити ідеологічно-витриманий, виробнично-виховний репертуар радянського театру українським контентом фольклорно-патетичного характеру. Але її маскультним замісом, що відгукнувся смакам та очікуванням, спритно скористалися тогочасні ідеологи. Ними була зроблена ставка на, винятково здатний до множинного самовідтворення і до знецінення українського, «шароварний» продукт, герої якого безпросвітні гульвіси козаки-сміливці. Бо, як з’ясувалося, «котляревщина» якнайкраще пасувала до радянсько-імперських уявлень про кумедних і необачних малоросів.
Читайте також: Іван Котляревський і творення українського міфу
Власне на такому розломі щирої українськості та необачної попсовості балансувала найвідоміша «Енеїда» радянського театру — вистава Київського театру ім. І. Франка, поставлена Сергієм Данченком 1986 року. Щосили стверджуючи керований ним театр як модерний, сучасний, а головне цікавий молоді, Данченко взяв до роботи не просто інсценізацію культового поета Івана Драча, а бурлеск-оперу молодого композитора Сергія Бедусенка. Досвід Драча-кіносценариста дав поштовх до епічності, створення масштабних багатофігурних сценічних композицій, які майстерно скомпонував режисер. А в ціле вони зв’язувалися автором — Котляревським, який, чи то уявляв, чи фантазував, чи переказував неймовірні пригоди козаків-троянців.
Аристократичного вигляду, елегантний Іван Котляревський у виконанні Богдана Ступки, який пурхав над сценою із пером в руках у чорному сюртуці-смокінгу, був не зовсім земною істотою, а романтиком-небожителем, яким уявляють собі поетів їхні фанатки. Та й козаки під проводом Енея (Анатолій Хостікоєв), які виступали з-під величезних вітрил, що надималися над сценою, виглядали надто феєрично, аби бути справжніми, й скидалися на міфологічних блукальців із фантастичного корабля. Цю фантазійність певною мірою руйнувала та повертала вимріяну козацьку чайку у світ гамірних і метушливих радянських дискотек, побудована на жорсткій роковій ритміці музика Бедусенка. Тож усі ритми, імпульси та фантазії цього спектаклю співпадали хіба що тоді, коли озброївшись списами та шаблями козаки-троянці танцювали бойовий гопак, а до них приєднувався, жваво підскакуючи, сам батько новочасної літератури.
«Енеїда» Театру Франка з Богданом Ступкою і Анатолієм Хостікоєвим
На початку 2000-х «Енеїда» знову зійшла на театральний кін саме як патріотична вистава, і це відбулося практично одночасно в Донецьку та Криму. У Донецькому українському музично-драматичному театрі як комедією-бурлеск «Енеїду» поставив Віктор Шулаков (композитор та диригент Євген Кулаков), а в Кримському українському музичному театрі Володимир Аносов утілив рок-оперу Сергія Бедусенка. Обидві вистави мали стійку прихильність глядача і навіть визнання влади — донецькі митці отримали за неї Шевченківську премію. Обидві були масштабними дійствами, з величезною кількістю завзятих танців і пісень, окремими символічними сценами та дотепними комедійними епізодами. У кримській, за словами Аносова прагнули показати «здоровий авантюризм, невсипущий потяг людини до пошуків невідомих шляхів, до нових обріїв», а в донецькій пропагували вірність традиціям, важливість національного та самобутнього. І на позір це виглядало саме так, а на загал, обидва спектаклі утверджували знамениту крилату фразу тих часів від президента Леоніда Кучми «Україна — не Росія».
Надалі здатність театру жонглювати великим текстом дала свої результати: мати в репертуарі показово українську «Енеїду» з танцями й піснями, вважали за необхідне чимало обласних театрів, серед яких Миколаївський (реж. О. Ігнатьєв), Полтавський (реж. Ю. Кочевенко), Херсонський (реж. С. Павлюк). А 2014 року сцена виявила ще одну несподівану якість поеми Котляревського втішати в часи великих потрясінь і відчаю: тоді «Енеїду» про втрату рідного дому, емоційний злам і болюче дорослішання поставив Ростислав Держипільський в Івано-Франківському театрі ім. Івана Франка.
Красені хлопці у білому полотняному одязі ширяли сценою мов птахи і притискалися до своїх гнізд — невеличких макетів будиночків (цитата із вистави Леся Курбаса «Диктатура»). А мужній розумник Еней, талановито зіграний Олексієм Гнатковським, вів свою команду нестримно й відважно, хоча стихії, людська підступність та зради весь час її наздоганяли, і тоді хлопці ставали на якийсь час безпомічними, зависали, відірвані від своєї землі, мов у відкритому космосі. Режисерський хист Держипільського віднаходити сценічні метафори та символи не дав його «Енеїді» стати трагічною. Він витворив промовистий театральний образ сильної людської спільноти, тож ця вистава є в репертуарі до сьогодні, а в кризові моменти — її грали в сховищі у березні 2022 року, вона діла як потужний лікувальний засіб: бо від її відчайдушності додаються сили і виростають крила.
«Енеїда ХХІ» в Одеському театрі ім. Василя Василька
Як сильнодіюча пігулка, але зовсім інша за принципом дії, постала «Енеїда ХХІ» в Одеському театрі ім. Василя Василька 2019 року (режисер Максим Голенко, текст Віталія Ченського). У ній не було й натяку на героїзм й акцентувався лише, пародійно поданий мотив втечі із спалених війною рідних місць, а лейтмотивом стало жорстоке глузування над людськими слабкостями, схильністю до компромісів, до самоприниження, над вірою в чудеса та забобони. Шокова терапія від Голенка представила команду втікачів, як свого роду «збірну Донбасу», на чолі з «інтелігентської» зовнішності, схожим на переляканого інтелектуала, готового домовлятися й, у разі потреби, продаватися Енеєм (Дмитро Усов).
До компанії енеадів, де не було козаків-звитяжців, входили вередливий пострадянський пенсіонер Анхіз, якому колись пообіцяли все, інтернет-зомбі, залежний від Wi-Fi, айтішнік Ахат, яскравий представник «руського міра» з іконою на пупі водій-далекобійник Палінур та інші. Навряд чи така версія допомагала публіці загоювати рани від російсько-української війни. Але в ній були пророчі моменти: сценографка Леся Головач представила українську землю як суцільно випалену, на якій лежав уламок величезного літака, що його вже тоді можна було прийняти за фрагмент славнозвісної «Мрії», спаленої в Гостомелі 2022 року.
Перші роки повномасштабної війни вітчизняний театр, як і годиться, системно й послідовно налаштовував глядача на україноцентричність, тож вважав за потрібне ставити якнайбільше класики. Відтак у театрах різних форматів одна за одною виростали героїко-патріотичні та розважально-комедійні «Енеїди»: музична комедія козацького ґерцю в Київському театрі українського фольклору (2022 р.); героїчна містерія у Київському академічному театрі ляльок (2023 р.) епопея у Хмельницькому театрі ім. М. Старицького (2024 р.), опера в Харківській Схід Opera (2025 р.). У більшості з них історія про втікачів вкотре звучала як пафосно-звитяжна й… шароварна. І цілком можливо, що версій «Енеїди» з обов’язковими еротично-пекельними сценами, урочистими співами і театральними трюками достойними епохи німого кіно, ставало б все більше, якби крапку в цьому національному марафоні не поставила «Енеїда» від Театру Ветеранів у постановці Ольги Семьошкіної.
«Енеїда» Театру Ветеранів
Особливістю вистави Театру Ветеранів є те, що вона не готувалася як репертуарна, а мала на меті, передовсім, арттерапевтичні завдання. Йшлося про адаптацію до нового етапу життя тих, хто пройшов фронт і разом із бойовим досвідом отримав ще й фізичні та інші ураження. Ще 2022 року хореографи й танцівники були першими, хто започаткував спеціальні заняття для бійців, бо вже вміли працювати з фізичними травмами і відчували тіло. Але швидше за все, тоді ні у коучів, ні у їхніх підопічних не було амбіцій створення визначного мистецького продукту. У команди ж під керівництвом хореографки Ольги Семьошкіної вийшло створити виставу виняткового мистецького рівня: її магія в ламанні стереотипів як на картинах Пікассо, в емоційному огортанні мовби музикою Малера, візуальній насиченості та глибині як у фільмах Вісконті. Ці потужні ефекти спрацьовують під час перегляду абсолютно позбавленої театрального лушпиння вистави від ветеранів, бо в ній дійсно стається перетворення шокуючих фізичних реалій в надихаючі естетичні образи.
Між тим, ветеранська вистава не могла не спровокувати нової хвилі зацікавлення Котляревським, чи «котляревщиною», або ж взагалі національним міфом, який не конструюється без бурлескної «Енеїди». Начебто особливій зацікавленості старезним текстом посприяла і книжка з сороміцькими картинками Анатолія Базилевича, (видання «Енеїди» 1970 р., дітям заборонялося), яке надихнуло митців, дати ще один шанс поемі. А тому й з’явилося «Троянство» на сцені Київського національного театру ім. Івана Франка, хоча насправді до роботи режисер Давид Петросян взяв не Котляревського, а п’єсу Максима Курочкіна, драматурга, який сам активно співпрацював з Театром Ветеранів.
«Троянство» в Театрі Франка
У цій виставі немає завзятого Енея, а є його вже мертва вдова — згорьована жінка-тінь, яка силується розповісти про загибель Трої (Ярина Рудько), є змучений власним вибором і нерозумінням близьких драматург-невдаха (Володимир Міненко), є неговіркий та непохитний козак Каша (Артур Артіменьєв). А на противагу їм, одиноким, виснаженим, але фактурно виразним, у спектаклі діє ще чимало яскравих і пародійних персонажів, які вірять у штучного коня: продюсер — Євген Нищук, звукорежисер — Іван Білаш, ведуча — Тамара Антропова.
Ці ж медійники — за сюжетом хазяї життя, і придумали гучний іменник троянство, аби вкотре нагодувати чимось епохально-брехливим довірливу публіку. І на диво глядач цьому не пручається, адже плескає спритним танцівникам, що вистрибують з-за лаштунків, ніби маякуючи про медійний блеф, і не втискається в крісло від покрученої мови журналістки, усвідомивши, що це не шарж, а реальність. Налаштовані у певний спосіб наші культурні рецептори із пам’яті таки витискають те, що Еней — втікач з рідної землі, а в першому харківському повному виданні «Енеїда», писалася з літери, якої в українській мові немає, й продовжують смакувати легенду про веселого хлопця, який дивом виживав за будь-яких обставин. Але на щастя, не кожний театр дозволяє це робити, як не кожний вміє втішати, нагадувати, провокувати, і по-мистецькі дивувати.
