Бути письменницею в кінці ХІХ століття — нелегко.
Їм бракувало видавців — і вони самі організували видавничий проєкт – «Перший вінок. Жіночий альманах». Бракувало згоди — під час роботи над альманахом авторки відпускали чимало шпичок на адресу одна одної. Бракувало чутливих до їхнього слова редакторів — і залучали авторитетного Франка, який редагував на власний розсуд. Бракувало рецензій — їхні твори чоловіки-критики нерідко зустрічали ігноруванням, глумом, нерозумінням чи поблажливістю (звісно, траплялися й винятки). Бракувало читачів — наклад «Першого вінка» (1887) так і не став бестселером.
Сьогодні є змога прочитати їхні тексти і їхні життєписи, видані в репринтному виданні «Перший вінок» і біографічному збірнику «Ті, що творили “Перший вінок”» у видавництві «Creative womеn publishing». І відчути вдячність за те, що майже півтора століття тому сімнадцять авторок відважилися сказати своє слово. Саме завдяки цьому ми маємо сьогодні ті права й повагу, яких прагнули вони.
Цей проєкт замислений як монумент вдячності, тож і стиль відповідний — здебільшого піднесено-компліментарний, будьте до цього готові. Водночас біографічні портрети авторок — цікаві й живі, сповнені подробиць з архівних джерел, спогадів сучасників і его-документів, не скуті матрицею хронологічних життєписів.
Питання, які нині ставимо до канонічних письменниць, цілком сучасні. На прикладі Наталії Кобринської це: сприйняття віку (Кобринська применшувала свій вік через не заспокоєні ще амбіції, бо перехід у нову стадію життя здавався зловісним), важливість підтримки родини та партнерських стосунків із чоловіком, письмо як терапія самотності після смерті близької людини, індивідуальний імідж (довгий шлейф чи народна хустка залежно від статусу гостя), обстоювання особистих кордонів (особливо у спілкуванні з Іваном Франком).
Читаючи про коло «Першого вінка», я з особливою цікавістю відстежувала переплетення національних та жіночих питань у світогляді авторок. Наприклад, Наталія Кобринська познайомилась у Відні з організатором українського студентського товариства «Січ» Остапом Терлецьким, і саме він заохотив її до писання. Олена Пчілка під час відвідин брата Михайла Драгоманова запізналась у Відні з іншим січовиком — Мелітоном Бучинським. Ці пунктирно окреслені сюжети дають привід поміркувати, як серед українських інтелектуалів ще півтора століття тому визрівала актуальна для нас сьогодні ідея гідності, за яку варто боротися, — особистої та національної. Жінки були рівноправними учасницями націєтворчих проєктів і додавали свої погляди і свої «квестії», наболілі для них.
Ілюстрація Дарії Луцишиної
Скажімо, для Олени Пчілки питання «державницького мислення з пелюшок» було не абстрактною проблемою — вона як мати відчувала відповідальність за власних дітей і, остерігаючись русифікації офіційної освіти, шукала альтернативних способів виховати дітей в українській культурі. Так народжувалися її проєкти перекладу «дорослих» поезій українською у вигляді дитячої читанки — щоб змалечку прищеплювати добрий смак та усвідомлення цінності рідної мови, придатної не лише для сільських тем.
Серед авторок «Першого вінка» одинадцятеро галичанок і п’ятеро наддніпрянок, це був соборницький проєкт, що єднав розділену між імперіями Україну (як і шлюб галичанина Франка з наддніпрянкою Ольгою Хоружинською за рік до виходу «Першого вінка», — такий тоді був тренд). До «Першого вінка» вміщено 49 різних за жанром текстів. Програмні публіцистичні статті про руське жіноцтво Наталії Кобринської. Поезії Уляни Кравченко, Лесі Українки, Людмили Старицької, Єлени Грицай, Дніпрової Чайки, Климентини Попович, Олесі Бажанської. Проза Ганни Барвінок, Олени Пчілки, Анни Павлик, Ольги Левицької, Михайлини Рошкевич, Сидори Навроцької. Етнографічні записи та наукові розвідки з народознавства Катерини Довбенчук, Ольги Франко, Софії Окуневської… Образ вінка тут справді доречний: як сказано у вступі до видання, вінок не плететься з однієї квітки, його краса в різнотрав’ї.
Про масштабність особистостей тих, що творили «Перший вінок», свідчать переліки їхніх іпостасей на кілька рядків. Багатозадачність сучасні жінки, що силкуються встигати щось ще крім шлюбу й материнства, успішно перейняли від своїх попередниць. Це історії про те, як важлива підтримка й розуміння — а водночас самодостатність і самозарадність («і з літературою, і з власними коштами, і з окремими кімнатами, і з супротивом до суспільної несправедливості», і з вихованням дітей, — як сказано в одному з есеїв).
Жінки, про яких ідеться, поривали з патріархальною традицією, а водночас розуміли важливість переємності здобутих цінностей від старшого до молодшого покоління. Уляна Кравченко вчителювала, Олена Пчілка була, серед іншого, авторкою «може, найтрудніших до писання творів — для дітей». Вона «кувала» слова разом із Михайлом Старицьким, збагачуючи українську мову, — так, як діти вигадують нові словоформи, вільно і творчо використовуючи відомі морфеми. Влаштовувала літературні конкурси для молодших членів родинного кола, створюючи творче середовище. «Тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було цілком не можливо», — згадувала Людмила Старицька-Черняхівська, також авторка «Першого вінка», на той момент учениця сьомої кляси гімназії.
Авторки й персонажки «Першого вінка» — це здебільшого образи нових жінок, якими вони були чи хотіли б бути. З власними труднощами на шляху до усвідомлення себе, з цінністю кожного досвіду, успіху й невдачі. Цікаво дізнаватися, що вони читали з батьківських книгозбірень, як обирали й формували свою ідентичність, відмовляючись від накинутих суспільних стереотипів на користь можливості «бути самій собі ціллю». Цей шлях не був легким — котрась, як Наталія Кобринська, пожертвувала материнством, котрась, як Уляна Кравченко, мала нездійснену мрію про студії права в Цюриху чи музики у Відні, котрась, як Анна Павлик, пережила понад десять тюремних ув’язнень.
«Ті, що творили “Перший вінок”» — це також індивідуальні голоси авторок есеїв, які по-своєму знайомляться і знайомлять з авторками альманаху. У кожної з них свій стиль, свої запитання до письменниць.
Комусь було складніше дібрати слова через значну відомість постаті — що нового скажеш про Лесю Українку? Комусь — через затіненість іменем чоловіка, якщо йдеться про Ганну Барвінок чи Ольгу Франко. Комусь — через майже цілковиту невідомість, коли перш ніж говорити про творчість, доводиться прояснювати чимало біографічних моментів, бо сучасному читачеві мало що каже ім’я Катерини Довбенчук чи Сидори Навроцької. Про когось відомо так мало, що та сама помилка переходить зі статті у статтю, як-от про Ольгу Левицьку, яку називають авторкою двох оповідань з «Першого вінка», хоч це просто підзаголовок одного тексту «На чужині, правдива пригода».
Мені найбільше зімпонувала структура есею Катерини Шмеги про Ганну Барвінок. Есей складається з трьох частин, у першій йдеться про її становлення та долю, у другій — про що писала Ганна Барвінок, у третій — історія її долучення до «Першого вінка».
Однак то й добре, що кожен есей різний — бо есей за визначенням не може бути схематизованим. Так знаходяться щоразу інші доречні форми: хтось дивиться на «свою» авторку як на близьку душу, хтось захоплюється й добирає піднесені слова, чийсь есей побудований на цитатах з архівних документів чи рецензій сучасників, чийсь не має жодного посилання — лише власну рефлексію.
Напевно, збірка «Ті, що творили “Перший вінок”» могла б бути іншою, якби її писали інші авторки, шукаючи власних слів для портретування письменниць минулого. Зрештою, як зазначено в одному з текстів, кожна з авторок «Першого вінка» заслуговує на окрему книжку, повноцінний життєпис, інтелектуальну і творчу біографію. Чудово, що ті, що творили «Перший вінок», тепер більше ніж імена — ми бачимо їх живими і творчими постатями з непересічними долями. Витончені ілюстрації Дарії Луцишиної підкреслюють їхні індивідуальні риси й характери.
Та й сам «Перший вінок» свого часу міг бути іншим. Наприклад, Ольга Левицька писала для нього, окрім власного оповідання, ще й біографію Марка Вовчка — однак зрештою біографії авторок не ввійшли до альманаху (а шкода). Ольга Кобилянська подавала свій текст, однак його відхилили як недостатньо талановитий. Наталія Кобринська пропонувала очерк «Учителька», але і його відхилили з естетичних міркувань. Уляна Кравченко, на додачу до поезій, писала на прохання Франка «Спогади учительки», проте для них забракло місця. Повість Олени Пчілки «Товаришки» вийшла в суттєво скороченій редакції… Словом, упорядницької та редакційної роботи було чимало. Мусимо віддати їй належне, з огляду на потребу пересилати все в листах (які часом губилися) і довго чекати на відповідь, особливо якщо йдеться про російсько-австрійський кордон.
І так само варто віддати належне сучасним видавчиням, які зауважили лакуну — недоступність першого жіночого альманаху, який жодного разу не перевидавався з 1887 року, зібрали велику фахову команду і втілили цей важливий проєкт.
«Перший вінок» безперечно цінний як документ доби, взірець різноманіття жіночого письма — пошуку стилю, творення мови для опису проблем, що хвилювали тодішніх жінок. Кожна і кожен нині може обрати собі до смаку близьку за характером і стилем авторку зі сторінок альманаху.
Нинішнє видання зроблене без правописних змін, у репринтний спосіб, із вказанням оригінальних сторінок, що робить його цінним для майбутніх досліджень, які ще мають постати довкола «Першого вінка», його авторок і текстів. Але, крім того, це просто красиве видання, що викликає повагу й бажання бути схожими на «Тих, що творили “Перший вінок”».