Femina Melanсholica vs Гірська орлиця: перевідкриваючи Ольгу Кобилянську

Найсильніша українська авторка прози доби fin di siècle народилася на території сучасної Румунії, а її рідною мовою була німецька. Мала всього чотири класи офіційної освіти, зате своїми поглядами випереджала більшість сучасників з кола галицької інтелігенції. Закохувалася в десятки чоловіків, проте принципово не виходила заміж, а найбільш відомими стали її стосунки із жінкою. Феміністка, модерністка й ніцшеанка, вона чудово їздила верхи, часто ворожила й багато курила — і майже століття мусила носити народницьку машкару оспівувачки тяжкої долі трудового народу.

Сьогоднішню іменинницю (їй 160 років) ще не зображають на футболках і рідко малюють про неї меми, однак ця парадоксальна постать поступово виходить з тіні: її книжки активно перевидають та обговорюють у блогах і подкастах, ба більше, письменниця й сама встигла стати персонажкою. Новітнім публікаціям, інтерпретаціям та екранізаціям її текстів присвячена ця стаття.

Дорогі, зате красиві

Причепивши Кобилянській пафосне прізвисько Гірська орлиця, радянський канон зробив мейнстримною зовсім не репрезентативну для її творчості «Землю» й затято ігнорував найкращі, виразно феміністичні «Царівну» й «Valse mélancolique», які останнім часом надрукували відразу кілька видавництв.

Поміж перевидань з кітчевими й жовто-синьо-калиновими обкладинками неабияк вирізняється тактильно приємна «Царівна» від Pabulum з передмовою Ростислава Семківа, який підкреслює, що це інтелектуальний роман про письменство загалом і про подолання письменницького блоку зокрема, про булінг та аб’юзивні стосунки — словом, про актуальні й у наш час штуки, тільки в декораціях belle epoque.

У видавництві «Віхола» цей роман разом з кількома оповіданнями невдовзі вийде в серії «Подарункова класика» — в ефаліновій оправі зі срібним тисненням.

На лексичних особливостях стилю Кобилянської, яка українською почала писати аж у 28, концентрується мовознавець Олександр Скопненко в передмові до не менш естетського перевидання «Царівни» від «РМ», куди внесли ще й просякнуті музикою «Valse mélancolique» та «Impromptu phantasie».

Оповідання «Valse mélancolique» було таким богемним і декадентським, що критики його жваво лаяли, закидаючи авторці запозиченість типажів: буцім на наших теренах такі емансипантки не водяться. Тим часом Леся Українка «німеччину» колежанки вважала перевагою. Начитаність Кобилянської в інших літературах дійсно справила на неї значний вплив: «Мої героїні витиснули вже або бодай звернуть на себе увагу русинів, що побіч дотеперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь можуть станути і жінки європейського характеру, не спеціяльно галицько-руського». Улюблену свою письменницю — Євгенію Марліт — Ольга називала «святою», одного разу відправила тій фанатського листа й навіть пошила клаптикову ковдру, щоб продати й на зароблені гроші придбати всі її романи. А Фрідріх Ніцше, попри його мізогінні висловлювання, був її улюбленим філософом, про що можна послухати зокрема в епізоді подкасту «Kult» під назвою «Заратустра жіночої статі».

Три названі твори перевидало і Yakaboo, додавши до свого товстенького томика «Вибраних творів» сповнені етнічного колориту «Битву» й «Некультурну», які показують залюбленість авторки Гуцульщиною та водночас її радикальне неприйняття тамтешньої патріархальності (яка досі нікуди не поділася), а також «Людину», де відтворено автобіографічний конфлікт Ольги з батьком.

«Valse mélancolique» увійшов і до антології малої прози першої половини XX століття «Арабески», і до антології малої прози українських письменниць «Шалені авторки». Передмови до обох написала Віра Агеєва. З тим-таки Ростиславом Семківим вони ведуть однойменний відеоблог «Шалені автор(к)и» про культуру, гендер та ідентичність — і вже цілих три випуски присвятили Кобилянській: «“Меланхолійний вальс”: ідилія дівочої дружби», «Що зашифровано в листах Лесі Українки до Ольги Кобилянської?» та «Лесбійські сюжети Ольги Кобилянської».

Розкішне видання «Таємна пригода… Антологія української еротичної прози межі ХІХ–XX ст.» містить новелу «Природа», кульмінацією якої є пікантна сцена в лісі між безіменними дівчиною та гуцулом. Текст можна вважати маніфестом «вільної любові», як називали стосунки тіндер-формату наприкінці позаминулого століття.

Цілих шість книжок письменниці в барвистій серії класики надрукував видавничий дім «Кондор». Імовірно, не забариться й Vivat з анонсованою повістю «За ситуаціями», яка є своєрідним інваріантом історії піаністки з «Valse mélancolique». Серія «Vivat Класика», якою курує Ярина Цимбал, якісно відрізняється від інших тим, що тут упорядники віднаходять в архівах рукописи й машинописи та звіряють їх із прижиттєвими публікаціями, відновлюючи в такий спосіб уривки, понівечені цензурою. Тож, можливо, перевидання повісті буде не без текстологічних сюрпризів.

Читайте також: Перевидання української класики. Що нас приваблює більше: зміст чи форма?

Прикметно, що після радянської кіноадаптації роману «Земля» (1954, чомусь фільмові лишили таку ж назву, як у Довженка) найпершим екранізували саме «Меланхолійний вальс» (1990), сценарист якого Василь Портяк схрестив з «Природою» та ще кількома творами. Тим часом із «Царівни» в 1993–1994 роках зробили цілий серіал. Результати, як на свій час, вийшли доволі-таки симпатичними.

Чого не можна сказати про серіал «У неділю рано зілля копала» (2019, ідея сценарію — Ірен Роздобудько). Кобилянська, бувши кіноманкою, мріяла екранізувати цю повість і навіть послала її до якоїсь німецької кіностудії. Проте сучасний сценарій — це такий лютий кринж, що лишається хіба що радіти, що від оригінального сюжету не лишилося майже нічого, адже його поглинув супровідний треш-контент а ля «Будулай» і «Кармелита». До того ж знімали серіал російською, щоб показувати не лише на «1+1», а й на каналі «Домашний».

Натомість роботу над українським серіалом з українськими акторами, де Ольга Кобилянська фігурує як одна з героїв, загальмувало українське-таки Держкіно. Проєкт «Плеяда» з акуратним підзаголовком «історичне припущення на основі реальних подій» дуже амбітний: паралельно з десятьма серіями заплановано короткометражку, виставу, книгу, аудіокнигу поезій і мурал. За задумом творців, у цій картині Іван Франко, Михайло Старицький, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Леся Українка й Ольга Кобилянська «постануть на екрані яскравими, живими, вразливими людьми». На фейсбук-сторінці проєкту вказано, що на пітчингу 2021 року комісія вітчизняних кіноекспертів у фінансуванні відмовила. Та, попри всі перешкоди, запевняють автори, «Плеяда» буде. Роль Кобилянської виконає Алла Бінєєва (хазяйка будинку, єврейка Берта у фільмі «Щедрик»).

У ролі головної героїні художніх текстів про неї саму Ольга Кобилянська виступила вже у двох біографічних романах: «Шарітка з Рунгу» Валерії Врублевської та «Оля» Ольги Саліпи. Тим часом у романі в новелах Мирослава Лаюка «Залізна вода» з доволі клікбейтною зав’язкою — персонажі вирушають на пошуки невідомого листа Ольги Кобилянської до Лесі Українки — автор обманює читацькі очікування, так і не розкриваючи його зміст.

«Хтось чорненький» як об’єкт дослідження

Тому, що Ольга-Марія Юліанівна Кобилянська нині не менш знана як «хтось чорненький», завдячуємо передусім Соломії Павличко. Її смілива докторська дисертація реактуалізувала епістолярій Лесі Українки й Кобилянської так, що про нього писала навіть жовта преса. У монографії «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997) була фраза, яка досі скандалізує наших гомофобних земляків: «Листи були втіленням мрії про любов, яка не зреалізувалася в їхньому житті повною мірою. Лесбійською фантазією, для якої дають підстави й щоденники Кобилянської, і її попередні твори».

Утім, цікаво, що про «небувалий ще в українській мові літературний факт кохання двох жінок, “хтося біленького” та “хтося чорненького”» першим написав Ігор Костецький ще 1971 року в передмові до перекладів зі Стефана Ґеорґе, виданих на еміграції.

Найкращою книжкою зокрема про це 15-річне листування є дослідження Тамари Гундорової «“Femina Melanсholica”. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської» (2002). Здається, воно набуло несправедливо меншого розголосу, ніж мав «Дискурс», хоча тих, хто критикував Павличко, навіть назви розділів на кшталт «Анатомія жіночої сексуальности (нарцисизм-істерія-мазохізм)» або «“Кастрована” жінка: ґендерне насильство» мали б вганяти в паніку.

Це дуже глибока, ґрунтовна, делікатна й водночас інтелектуально розкута, а як на початок нульових просто-таки хуліганська для української наукової спільноти праця, де і епістолярій, і щоденники, і більшість художніх творів письменниці інтерпретовані з погляду некласичного психоаналізу. Незвичні взаємини наших чільних модерністок авторка схарактеризувала як «жіночий платонічний роман» і порівняла його з літературними романами Вірджинії Вулф із Вітою Секвілл-Вест і Ґертруди Стайн з Еліс Б. Токлас.

На біографічних деталях цієї «дружби-кохання» Тамара Гундорова зосередилася в одному з розділів нового дослідження — «Леся Українка. Книги Сивілли», уже номінованого на Шевченківку й на премію BBC. Тут авторка припускає, що постать Кобилянської відлунює і в Мавці, і в Кассандрі, і в багатьох інших жіночих образах Лесі Українки, аналізує їхні нариси-близнюки з однаковою назвою «Сліпець» і показує, як інтимний зв’язок двох «хтосіків» оприявнюється в духовно-творчій сублімації, тобто не сексуально, а текстуально.

Листів Лесі Українки до Кобилянської збереглося аж 55, і всі вони опубліковані в останніх трьох томах її коштовного «Повного зібрання творів». Натомість листів Ольги у відповідь віднайдено лише чотири, до того ж два з них — це коротенькі листівки.

Епістолярій письменниці мають невдовзі надрукувати в завершальному томі її «Зібрання творів у 10 томах» від «Букрека», і, безперечно, це найважливіший видавничий проєкт, пов’язаний з Кобилянською. Воно обачно не назване повним, та наразі таки є найповнішим: тут подано три не друковані досі художні тексти й цілу низку незавершених фрагментів і нотаток, включно з продовженням «Землі». Нехай дизайн багатотомника не надто вигадливий, та це дрібний недолік на тлі ґрунтовного наукового апарату: передмов, післямов, приміток і вокабуляру. Найціннішими є 9-й і 10-й томи, де, на відміну від попередніх видань, щоденники й повний корпус листів письменниці подано без купюр. Робота над останнім ще триває, і його поява стане великим кроком для українського літературознавства, адже досі не було оприлюднено навіть половини епістолярію письменниці!

Друга найцікавіша книжка про неї — монографія Марка Павлишина «Ольга Кобилянська: прочитання» (2008). Дотепно, що на обкладинці зображена тендітна колібрі, а ніяка не гірська орлиця. Уперше Ольгу так назвав Осип Маковей, використавши ніцшеанську ремінісценцію в тому самому листі, де на зухвалу, непристойну й неприпустиму для жінки пропозицію жити цивільним шлюбом (1901 рік!) відповів відмовою. Ця ж пропозиція тут процитована повністю, взаєминам двох письменників присвячено окремий розділ, а ще вперше опубліковано «Долю» — ключове оповідання, яке показує ці взаємини з погляду Кобилянської. Також дуже несподіваною є інтерпретація «Землі»: Павлишин піддає сумніву переконання про те, що в тексті йдеться про братовбивство, і розповідає історію появи твору, від якої можна подумати, що авторка працювала над ним не менш ретельно, ніж Трумен Капоте над романом «З холодним серцем».

На біографічних деталях — від генеалогічного дерева до опису похорону — сконцентрована розвідка Володимира Вознюка «Ольга Кобилянська». Автор докладно відстежує географію і хронологію її подорожей, розповідає про її повсякдення, наводить низку кумедних чи зворушливих фактів про письменницю, як-от те, що вона займалася спіритизмом, ніколи не бачила моря, тому тримала в кабінеті морську воду, закоркованою в пляшку (яка досі зберігається в її музеї в Чернівцях), узяла за дочку позашлюбну дитину свого брата Олену-Галюсю й продовжувала писати, незважаючи на вкрай зіпсутий лівобічним паралічем почерк. До ювілею письменниці в цього-таки автора вийде ще одна праця — «Золота нитка Ольги Кобилянської».

Абсолютно унікальною є книжка її онука Олега Панчука «Чернівці. Одне місто, одна людина в трьох державах: спогади свідка епохи від онука Ольги Кобилянської», адже в цих мемуарах про письменницю йдеться з перших вуст від близької людини, її родича й водночас нашого сучасника (на жаль, автор помер через чотири дні після вторгнення).

У жанрі есеїстики нещодавно з’явилася смолоскипівська збірка «Бунтарки: нові жінки і модерна нація» про 12 українських письменниць зламу ХІХ–XX століть, що відстоювали власний простір у нашій літературі. Один із цих нарисів називається «“Бути і собі самій ціллю”: активний і споглядальний фемінізм Ольги Кобилянської». А найновіша книжка про неї вийшла в жанрі дитячого нонфікшну — у серії абеток з яскравими ілюстраціями від ВСЛ: «Кобилянська від А до Я».

«В українському літературному просторі місце Ольги Кобилянської типово маргінальне» — так понад 20 років тому починала Тамара Гундорова свою «Femina Melancholica». І нарешті настав час, коли сама дійсність цю тезу підважує!