Ім’я Федора Якименка, також відомого в європейському контексті як Теодор Акіменко, і сьогодні залишається більш знаним у вузькому колі музикантів і дослідників, ніж у ширшому культурному просторі. Водночас він є одним із провідних представників українського музичного модернізму початку ХХ століття — композитором, чия творчість сформувалася на перетині української та європейської культур.
Український інститут оголосив 2026 рік Роком Федора Якименка з нагоди 150-річчя від дня народження композитора, піаніста й педагога, одного з представників музичного модернізму початку ХХ століття. Мета цієї ініціативи – повернути ім’я Якименка до міжнародного музичного контексту і сприяти інтеграції української класичної музики в європейський культурний простір.
Упродовж року також заплановано серію камерних і симфонічних концертів у Німеччині, Франції та Нідерландах.
З нагоди концерту скрипальки Тоні Криси та піаністки Олени Жукової в Культурному центрі Посольства України у Франції, організованого спільно з асоціацією «Agir Ensemble pour l’Ukraine», ми поговорили про творчість Федора Якименка, його місце в українському модернізмі, французький контекст його творчості, а також про те, чому ця музика сьогодні звучить особливо актуально.
Федір Степанович Якименко народився 8 лютого 1876 року в Харкові, помер у 1945 році в Парижі. Тож концерт Тоні Криси та Олени Жукової в Культурному центрі набув додаткового символічного значення, адже його дата майже збіглася з річницею народження композитора.
Під егідою Українського сезону у Франції «Вояж в Україну» 18 березня в Парижі відбувся концерт-презентація творів Якименка, у виконанні Павла Лисого (фортепіано, лектор), Андрія Коляди (скрипка) та Артема Замкова (віолончель).
Далі інтерв’ю зі скрипалькою Тонею Крисою та піаністкою Оленою Жуковою
— Що сьогодні для вас означає ім’я Федора Якименка — як для виконавиць і як для українських музиканток?
Тоня Криса: Достойний представник української культури, котрий тісно пов’язаний з Європою. В умовах війни, нам як українським музикантам, необхідно розкривати українську спадщину для власного усвідомлення ідентичності, а також ділитися зі світом, зокрема Європою.
Олена Жукова: Творчість Якименка, сформована на перетині східноєвропейського та західноєвропейського культурних просторів, дозволяє побачити українську музичну культуру як частину загальноєвропейських художніх процесів початку ХХ століття.
Наша задача як українських мисткинь – знайомити світову спільноту зі складнішою та ширшою картиною української музичної історії, ніж та, що довгий час була представлена у світовому концертному репертуарі, а також відновлювати і репрезентувати культурну спадщину, яка тривалий час залишалася на периферії історичної пам’яті.
– Як відкрили для себе його музику? Це було свідоме зацікавлення чи випадкова знахідка?
Тоня Криса: Особисто я знаю про Якименка близько 10 років, оскільки мій чоловік виконував його твори на альті.
Олена Жукова: Я відкрила для себе творчість Якименка багато років тому під час викладацької роботи у Національній музичній академії України; мій аспірант з камерного ансамблю виконував дві Сонати Якименка для скрипки та фортепіано.
Пізніше у День Європи в Україні я брала участь у концертному виконанні балету композитора під керівництвом Кирила Карабиця «На берегах Дніпра», віднайденому у Паризькому муніципальному архіві, і була вражена яскравістю і винахідливістю цієї музики.
Моя зацікавленість французькою музикою першої половини ХХ століття та творчістю Франсіса Пуленка, яка свого часу стала темою моєї кандидатської дисертації також сприяла інтересу до творчості Якименка: адже вона багато в чому споріднена з творчістю французьких композиторів початку століття.
– У чому, на вашу думку, унікальність музичної мови Якименка — і чому вона залишається маловідомою?
Тоня Криса: Надзвичайно елегантні та делікатні засоби музичної виразності. Широкої популярності не отримав з ряду причин: був класичним представником неоромантизму та імпресіонізму. Не відрізнявся новаторством. Значна частина його життя присвячена викладацькій діяльності та керівним посадам. І, найголовніше, Якименко був заборонений в Україні, яка на той час була частиною імперії, а згодом СРСР.
Олена Жукова: Унікальність стилю Якименка полягає у поєднанні різних художніх традицій. У його музиці можна почути елементи слов’янської ліричної мелодики та водночас — певні особливості гармонічного та фактурного мислення, які наближають його творчість до французької музичної естетики початку ХХ століття.
Її мала́ поширеність має переважно історичний характер. Еміграція композитора та його переміщення між різними культурними середовищами суттєво ускладнили формування стабільної виконавської традиції його творів.
Робота переважно у камерних жанрах та відсутність великих симфонічних циклів також обумовила незаслужено скромний резонанс творчої діяльності.
– Чи відчуваєте в його музиці «український код»? Як він проявляється?
Олена Жукова: Так, але він проявляється не у прямому цитуванні фольклору. У музиці Якименка швидше відчувається внутрішній культурний шар, ніж стилізоване використання народного матеріалу, певна інтонаційна пам’ять української мелодики — особливо у співучості тем та у ліричній інтонації.
– Як обирали твори інших композиторів для свого концерту в Парижі (3 березня), зважаючи на те, що програма була дуже насиченою й різноманітною?
Олена Жукова: Програма «Перехресні погляди» будувалася за принципом смислового та стилістичного діалогу. Нам хотілося вшанувати як українське мистецтво, так і музику Франції, помістивши музику Якименка у ширший європейський контекст, який формували як інші українські твори, так і опуси сучасних та співзвучних композитору французьких митців.
Важливо було також нагадати про французький період біографії митця, що співпав з його творчою зрілістю. Такий підхід дозволив слухачеві почути його музику як частину складного і багатоголосого культурного процесу тієї епохи.
– Як «говорить» скрипка в музиці Якименка? Які технічні чи емоційні виклики вона ставить?
Тоня Криса: Абсолютно класична палітра засобів. Напрочуд грамотний та продуманий текст для виконання на скрипці.
Тоня Криса. Фото: Філіп Лекуртьє
– У музиці Якименка фортепіано є радше акомпанементом чи повноцінним співрозмовником?
Олена Жукова: У камерних творах Якименка фортепіано безумовно є рівноправним учасником ансамблю.
Партія інструмента виконує не лише гармонічну функцію, але й активно формує музичну драматургію твору. Фортепіано часто ініціює тематичний розвиток або створює важливий колористичний простір. Це не дивно, адже саме фортепіанна творчість домінує у доробку композитора наряду з камерними, вокальними та іншими творами.
– Які образи чи атмосфери постають у вас за фортепіано, коли виконуєте його музику?
Олена Жукова: Музика Якименка, попри свою яскравість та навіть кінематографічну виразність, часто викликає у мене відчуття інтровертності, внутрішнього монологу у просторі власних рефлексій та емоцій.
У ній більше інтимної лірики, ніж зовнішньої ефектності.
– Як вибудовується діалог між скрипкою та фортепіано в його творах? Це співпраця, протистояння чи спільна сповідь?
Тоня Криса: На прикладі твору в нашій програмі це співпраця. Звичайно, конфлікт є в основі будь-якого твору, як прояв переживань. Але між скрипкою та фортепіано це не супепечка
Олена Жукова: У його камерних творах скрипка і фортепіано не протистоять один одному, а розвивають спільну музичну думку. Часто фраза, розпочата одним інструментом, продовжується іншим, що створює відчуття єдиного дихання ансамблю.
– Чи змінила робота над програмою ваше ставлення до української камерної музики?
Олена Жукова: Підготовка до концерту ще раз підтвердила, що українська камерна традиція початку ХХ століття значно багатша і різноманітніша, ніж це часто уявляється, та спирається на творчість композиторів, які органічно інтегрували європейські стильові тенденції у власну музичну мову, і водночас втілили впізнавані українські риси.
Робота над цією програмою була для мене надзвичайним задоволенням, адже вона включає ретельно відібрані твори високої художньої якості. У «Вальсі» Якименка надзвичайно цікаво було разом будувати метроритмічну пластичність на основі танцювального ритму; для мене це було спільним плетенням візерунку.
Олена Жукова. Фото: Філіп Лекуртьє
– Чи відомі вам якісь історії про Федора Якименка як особистість або про його оточення?
Олена Жукова: Його життя припало на один з найбільш буремних періодів вітчизняної та світової історії. Брат іншого українського композитора, Якова Степового, Якименко народився в Україні, працював, зокрема, у Тбілісі (директором музичної школи), пізніше викладав у Петербурзі та вчив композиції, зокрема, Ігоря Стравінського. Після революції емігрував до Франції та оселився в Парижі.
Тоня Криса: Його біографія досить драматича: обставини його смерті вкрай сумні. Поруч з композитором не було нікого з його оточення. Він помер від виснаження та голоду.
Олена Жукова: Втім творчість композитора зберігає естетичність; здатність бачити прекрасне у житті споріднює його з митцями Франції того часу.
У музиці Якименка поруч з типовими для української музики мелодіями пісенного характеру чимало паралелей із французькою музикою кінця XIX — початку XX століття: імпресіонізм Дебюссі, символізм Форе, багатошарова фактура Равеля, виразна та щедра педаль Пуленка. Модальні обороти, паралельні акорди, розширена тональність, квартово-квінтові структури, колористична функція гармонії у музиці Якименка також цілком співзвучні пошукам французьких композиторів.
Фортепіанна мова Федора Якименка також інколи демонструє впливи французьких неостилів, які втілювали моду на історичне виконавство, поширену у Франції початку ХХ століття. Пізні фортепіанні твори композитора демонструють інтерес до старовинних жанрів і танцювальних форм; це наближає його до неокласичних та необарокових творчих пошуків французьких колег, для яких спадкоємність національних клавірних традицій є надзвичайно типовою.
