Федеративна грамота Павла Скоропадського. Що змусило гетьмана-державника оголосити про об’єднання з Росією?

Серед багатьох гріхів, у яких Павла Скоропадського звинувачували політичні опоненти, чи не найперше місце посідало проголошення федерації з небільшовицькою Росією. Лідери УНР вважали федеративну грамоту, видану 14 листопада 1918 року, актом національної зради — закономірним і очікуваним кроком нібито проросійського гетьмана. Тим часом прибічники Скоропадського наполягали на тому, що піти на проголошення федерації гетьмана примусили надзвичайно загрозливі для України геополітичні обставини, що тоді склалися. А ще — внутрішня політична криза, спричинена загостренням протистояння між лівими та правими українськими силами.

Хай там як, федеративна грамота справді вдарила як грім серед ясного неба. Різка зміна курсу явно суперечила попередній політиці Павла Скоропадського та його зусиллям, спрямованими на утвердження української державності. До урядової кризи 17 жовтня 1918 року питання про федерацію з Росією в Українській Державі не стояло. Причому про неможливість федерації Скоропадський неодноразово говорив у своїх промовах і зверненнях до народу. Так само у вересні 1918 року під час розмови з Іваном Коростовцем (представником гетьмана на переговорах з Антантою в Яссах) Скоропадський знову наголосив на тому, що його мета — створити окрему державу і що «ані союз, ані федерація з Москвою неможливі». Та й ще у «Грамоті до українського народу з приводу півріччя існування Української Держави», виданій 29 жовтня 1918 року, гетьман запевняв, що й надалі твердо стоятиме на ґрунті незалежності України.

Врешті, про самостійницьку позицію Скоропадського переконливо свідчили не лише його слова, а й інтенсивна та плідна розбудова державності, успіхи в різних сферах життя. То що ж сталося в листопаді 1918 року, що примусило гетьмана проголосити федерацію всупереч власним попереднім заявам і здобуткам, які тоді вже мала Українська Держава?

Між самостійниками та федералістами

Весь період Гетьманату в Україні був позначений наявністю надзвичайно строкатого спектра політичних сил і постійними змінами їхнього співвідношення. Це призводило до протистояння в українському суспільстві, загострення відносин між різними політичними таборами, партіями, соціальними групами тощо. Головною опозицією Скоропадського були українські соціалістичні партії, які одразу ж після перевороту 29 квітня 1918 року розгорнули активну політику, спрямовану на повалення гетьмана й  відновлення УНР.

У травні 1918 року соціалісти зробили перший крок до об’єднання опозиційних сил, створивши Український національно-державний союз (УНДС). До нього ввійшли українські самостійники, соціалісти-федералісти, Трудова партія, хлібороби-демократи й низка профспілкових організацій. У серпні 1918 року на ґрунті УНДС утворили Український Національний Союз (УНС), який об’єднав майже всі соціалістичні партії. На чолі УНС став Андрій Ніковський, якого з 18 вересня змінив Володимир Винниченко. З-поміж усіх соціалістичних лідерів останній був найбільш опозиційно налаштованим до гетьмана. Перебравши на себе керівництво, Винниченко, усупереч Статуту УНС про дотримання легальних методів боротьби, розпочав таємну підготовку протигетьманського повстання. Варто зазначити, що значна частина соціалістів не підтримувала ідеї повстання, вважаючи його авантюрою, яка лише зашкодить українській справі.

Відомий галицький політик Лонгин Цегельський, який у середині вересня 1918 року прибув до Києва з місією стримати виступ проти гетьмана й добитися компромісу між владою та опозицією, описував ті події так:

«Дня 20 або 21 вересня 1918 мене запрошено на таємну нараду Українського Національного Союзу, що відбулась під проводом Володимира Винниченка. Було яких 20 осіб, самі молоді люди, деякі типові, московського жанру революціонери-бунтарі… Вони горіли якоюсь божевільною жадобою революції, на мене гляділи деякі понуро, з-під лоба, фанатичними очима, з очевидною ненавистю до галицького «контрреволюціонера». Я покинув «нараду» з тяжкою душею, з безнадійністю. Ідучи в темну ніч, я роздумував, що велика Україна оце пропала, а Галичина мусить дбати сама за себе».

У своїх спогадах Цегельський висловлював глибокий жаль, що не пішов тоді з «наради» прямо вночі до гетьманського будинку й не сказав Павлу Скоропадському, щоб він «негайно наказав позамикати для прохолоди неодвічальних та небезпечних шибайголів».

Неодноразові спроби «помирити за всяку ціну гетьмана з національними колами» робив і впливовий член гетьманського кабінету Дмитро Дорошенко. Гетьман, на його думку, мав прискорити обіцяні реформи, скликання Сейму і введення до уряду представників УНС. Попри те що Скоропадський, за словами Дорошенка, остерігався соціалістичних лідерів через їхній надмірний радикалізм, який міг стати на заваді конструктивному державництву, у липні 1918 року переговори з УНС все ж таки почалися. Пізніше в них узяв участь і Володимир Винниченко. Проте комунікацію з гетьманськими міністрами, як зізнавався сам Винниченко, він вів лише для «конспірації», а сам входив у зносини з більшовиками та німцями «з проханням допомогти проти гетьманського уряду». Не треба пояснювати, що такі дії були на користь лише російським більшовикам, які чекали слушного моменту, щоб послабити українські національні сили, а потім почати рішучий наступ на знищення української незалежності.

Українські соціалістичні діячі за активної підтримки російських більшовиків робили все можливе, щоб дискредитувати гетьмана в очах населення, передусім селянства, спекулюючи на найболючішій проблемі — земельній. Гетьманський проєкт земельної реформи підготували лише в листопаді 1918 року, і його ще мала ухвалити Рада Міністрів. Повільна реалізація реформи з одного боку та нерозуміння селян її суті з іншого загострювали соціальні відносини на селі й створювали сприятливий ґрунт для агітації проти гетьманської влади. Скоропадський неодноразово вказував уряду на ці негативні явища, закликаючи діяти рішуче. Наприклад, у листі до прем’єра Федора Лизогуба гетьман докоряв Кабінету Міністрів, що головні пункти й суть аграрної програми «до сих пір майже не відомі широким колам сільського населення і тлумачаться ними невірно… Внаслідок цього вся плідна діяльність уряду, пронизана намаганнями створення самостійної і незалежної країни, залишається невідомою не тільки масі селянства, а й міському населенню».

На це також звертав увагу у своїх спогадах Олександр Маляревський, автор першого офіційного нарису про гетьмана, виданого в Києві 1918 року. Він підкреслював, що населення справді майже нічого не знало про політику Скоропадського, що викликало здивування навіть у німців. Варто зауважити, що й присутність німецьких військ, а також виконання урядом зобов’язань стосовно постачання продовольства союзникам, не додавали Скоропадському популярності серед селянства.

Негативно впливали на внутрішню ситуацію в країні й російські шовіністичні організації, які тоді опинилися в Україні. За словами Дмитра Дорошенка, вони «замість вдячності краю, який врятував їх від розстрілу або голодної смерті палали злобою проти України і робили столицю гніздом усяких інтриг, конспірацій, змов, котрі були направлені проти молодої Української держави». І всі ці організації єдиним фронтом виступали проти українства, засуджували «сепаратизм» Скоропадського й узагалі сприймали Україну як державу-сюрприз, явище тимчасове та нежиттєздатне. Наприкінці липня 1918 року гетьманський міністр внутрішніх справ Ігор Кістяківський видав наказ про заборону агітувати на території України за «единую и неделимую» Росію. Проте уряд недооцінював небезпеку антиукраїнськи налаштованих «білих» російських організацій і зосереджував увагу головно на більшовицькій загрозі з боку «червоної» Росії.

Та хоч якою складною була внутрішня суспільно-політична ситуація, що підважувала стійкість гетьманської влади, ключові причини появи федеративної грамоти лежали в площині геополітичній.

Геополітична пастка

Капітуляція наприкінці вересня 1918 року Болгарії, а за нею Туреччини фактично визначила переможців у Першій світовій війні. Невдовзі розпалася й перетворилася на «Союз Держав» Австро-Угорська імперія. Новий розподіл сил на політичній карті світу був не на користь Україні: вона втрачала своїх союзників, які за Берестейською угодою 9 лютого 1918 року були гарантами її незалежності й реальною збройною силою, здатною захистити країну від зазіхань більшовицької Росії.

За таких умов виникла проблема переорієнтації зовнішньополітичного курсу в бік Антанти. Першочерговим завданням ставало визнання України як самостійної держави урядами Франції, Великої Британії та Сполучених Штатів. Але домогтися цього було непросто. Де-факто визнавши Україну ще за часів Центральної Ради (на початку січня 1918 року),  Франція та Велика Британія різко змінили свою позицію після підписання Берестейської угоди між УНР і Центральними державами. А після перемоги у світовій війні Антанта бачила подальше існування України лише в складі відновленої небільшовицької Росії.

Позиція німців стосовно подальшої долі Української Держави у зв’язку з новими політичними обставинами була нечіткою. І річ не лише в тому, що поразка у війні зробила їх повністю залежними від волі Антанти. Ставлення німців до ідеї української самостійності було неоднозначним і раніше. Як відомо, між німецьким урядом і вищим військовим командуванням Німеччини не було єдиного погляду на це питання. Так, наприклад, німецький фельдмаршал Еміль Айхгорн любив повторювати фразу: «Росія — це я розумію. Україна — цього я не розумію».

Дмитро Дорошенко у своїх спогадах також зауважував, що керівні кола німецької політики постійно «хиталися між Росією та Україною». Таке ставлення до України з боку союзників певною мірою зумовила відсутність єдності в українському русі, що дискредитувало в очах німців саму ідею української державності. Більш послідовною в цьому питанні (хоча й не на нашу користь) була Австро-Угорщина. Існування незалежної України сприймали у Відні та Будапешті як протиприродне й образливе. Австро-Угорщина виявилася єдиною державою, яка так і не ратифікувала Берестейського миру з Україною, крім того, односторонньо анулювала таємний додаток до угоди про виокремлення Східної Галичини в автономний коронний край у складі Габсбурзької імперії.

Читайте також: Антигетьманське повстання Директорії: опозиційний рух чи заколот проти держави?

Перспектива виведення німецьких військ в умовах недостатності власних військових сил робила Українську Державу вразливою перед більшовицькими загарбниками. Змушений унаслідок Берестейського миру визнати факт існування суверенної та незалежної України, більшовицький уряд Росії не полишав намірів відновити свою владу на українських теренах. Яскравим свідченням того були українсько-російські переговори, що тривали з 23 травня по 7 жовтня 1918 року, які російські представники використовували лише для затягування часу й прикриття власної антигетьманської діяльності. Порозуміння більшовиків з УНС у цій справі фактично розв’язувало їм руки, а зміна загальнополітичної ситуації додавала російським більшовикам упевненості у своїх діях.

Навіть після підписання 12 червня 1918 року угоди про перемир’я між Українською Державою та РСФСР російська делегація продовжувала заплющувати очі на численні антиукраїнські акції з боку Росії в прикордонній зоні. Показовим у цьому плані є звернення голови Української мирової делегації Сергія Шелухіна до міністра закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка із закликом «вжити заходів, аби німецьке командування звернуло увагу на те, що там, де німецьке військо відступає, більшовики грабують все і вивозять до Росії, наслідком чого буде цілковите знищення місцевості і Українська Держава в таких місцях матиме пустиню». Фактично з жовтня 1918 року радянська Росія почала активно готуватися до збройного захоплення України, щоб устигнути, за словами Льва Троцького, «просунутись між німецьким мілітаризмом, який відходить, і англо-французьким, який наближається».

Читайте також: Павло Скоропадський. Гетьман, який стояв на варті здорового глузду

Єдиним порятунком у цій критичній для України ситуації могла стати військова допомога Антанти. Але вона диктувала свої умови, які полягали в об’єднанні проти більшовицьких дій із «білим» рухом і проголошенні федерації з Росією. Розуміючи політичні наслідки цього кроку, Павло Скоропадський тривалий час не наважувався його зробити. Проте інформація, що надходила від українських дипломатів, була незаспокійливою. Так, наприклад, посол Української Держави в Софії Олександр Шульгин після переговорів з американським колегою повідомляв, що держави-переможці однозначно не визнають самостійності України. Такі ж відомості надходили від українських агентів у Румунії, де тоді перебували посли всіх головних країн Антанти. З місією до Берліна, а потім до Швейцарії виїхав міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, щоб також спробувати порозумітися з Антантою, але зробити цього йому не вдалося.

Криза в уряді

За таких умов Україні як ніколи потрібен був монолітний національний фронт, здатний протистояти вкрай несприятливим для неї зовнішнім чинникам. Проте все сталося з точністю до навпаки. Саме в цей час українське суспільство виявилося найбільш розділеним, позбавленим єдиної ідеї, позначеним розбратом у стані обох політичних таборів. Надзвичайно влучно щодо цього висловився відомий діяч тієї доби Сергій Шемет:

«Нація одвернула в цей момент наші думки од Держави. І ми піддались тому самообману, в якому десятиліттями виховувалась національно свідома частина нашої інтелігенції: ніби тільки ця невеличка частина інтелігенції і єсть ціла українська нація. Цей міраж не дав нам бачити реальної дійсності. Він заслонив перед нашими очима грізне майбутнє і не дозволив нам хоч-би так вірно оцінити політичну ситуацію…».

Ці слова можна віднести передусім до організаторів протигетьманського повстання, які під впливом зовнішньополітичних змін намагалися чимскоріше вирвати владу з рук гетьмана й поставити держави Антанти перед доконаним фактом.

5 жовтня 1918 року переговори Павла Скоропадського з представниками УНС про створення коаліційного уряду все ж таки відбулися. Проте позиція голови УНС Володимира Винниченка й надалі залишалася підступною, адже паралельно за спиною гетьмана він вів переговори з російськими більшовиками та німецьким урядом із проханням підтримати протигетьманське повстання. Спроба взаємодіяти з демократичними колами, щоб створити єдиний національний фронт, не давала бажаних результатів.

Цьому перешкоджала й урядова криза, що сталася напередодні створення коаліційного кабінету. З перемогою Антанти, метою якої було відновити «единую и неделимую» Росію, з’явилися прихильники цієї орієнтації і в гетьманському уряді. 17 жовтня 1918 року вони подали до Ради Міністрів звернення («Записку дев’яти»), у якому недвозначно заявили про свою позицію щодо федерації з небільшовицькою Росією. «Записку» підписали члени уряду: Микола Василенко, Антон Ржепецький, Сергій Гербель, Сергій Гутник, Юлій Вагнер та інші. Позицію міністрів підтримали ПРОТОФІС (Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства) і частина найбільш заможних землевласників.

Кабінетна криза призвела до ще більшого розмежування в українському суспільстві, у якому тоді визначилися дві течії: національно-самостійницька й федералістична. Усі ці незгоди, розколи та розмежування відбувалися на тлі надзвичайно складної для України міжнародної ситуації. Гетьман, маневруючи між усім цим різнобарв’ям української політики, робив відчайдушні спроби дійти національної згоди. Попри демарш міністрів, що склали «Записку дев’яти», він виявив свою послідовність у питанні створення на основі угоди з УНС нового кабінету, який і сформували 24 жовтня 1918 року. До нього увійшло п’ятеро представників УНС. Формуванням такого кабінету Скоропадський фактично зробив вибір на користь своєї самостійницької позиції, проте розподіл сил в уряді свідчив, що з шістнадцяти його членів такої лінії дотримувалося лише восьмеро міністрів: п’ятеро від УНС, прем’єр-міністр Федір Лизогуб, Дмитро Дорошенко та Борис Бутенко.

Критичний час

Період з кінця жовтня до початку листопада 1918 року став критичним для Української Держави й найважчим для самого гетьмана, якому треба було зробити вибір між самостійниками та федералістами. Безпосереднім поштовхом для ухвалення важкого рішення, окрім урядової кризи, став крах переговорів з Антантою в Яссах. На початку листопада 1918 року до Ясс, тимчасової столиці Румунії, де перебували посли країн Антанти, для попередніх переговорів з Києва відрядили Івана Коростовця. Проте його місія не мала успіху. Одночасно до Ясс прибули представники російських правих організацій із меморандумом, у якому закликали не визнавати Української Держави як самостійної та висловлювали сподівання, що Антанта допоможе їм відновити «единую и неделимую» Росію. Надії на допомогу Антанти в разі відмови від федерації з Росією зникли. Україна ось-ось мала опинитись у повній міжнародній ізоляції, сам на сам із більшовицькою загрозою. Ситуацію погіршила революція, що сталася 9 листопада 1918 року в Німеччині. Евакуація німецьких військ з України була лише питанням часу.

Наростали кризові явища й усередині України. Маючи інформацію про підготовку лідерами УНС повстання, Павло Скоропадський 10 листопада 1918 року в «Грамоті до всіх громадян-українців із закликом зберігати громадський спокій» знову закликав усіх єднатися:

«Під цей час серед світових подій, коли доля рідного краю, його будуччина і щастя залежать головним чином від державного порядку та громадського спокою, Я звертаюсь до всіх громадян України зі щирими зичливими та твердими словами. Тепер було б не на часі розпалювати між ріжними колами грома­дянства вогонь ворожнечі, тепер усі, хоч би вони гадали будувати державу, повинні з’єднатися…».

Але на той момент українське суспільство вже було нездатне сприйняти такий заклик. Це стосувалося й гетьманського уряду, який фактично став паралізованим і невдовзі був розпущений. Теоретично останньою спробою порозумітися з опозиційними національними силами міг стати Національний конгрес, який за ініціативою УНС мав відбутися 17 листопада 1918 року та в якому гетьман мав намір узяти участь. Проте Скоропадський небезпідставно побоювався, що конгрес могли використати для державного перевороту. Після того як 13 листопада уряд із перевагою в один голос висловився проти проведення заходу, гетьман також підтримав це рішення.

14 листопада 1918 року Павло Скоропадський видав «Грамоту до всіх українських громадян і козаків», що увійшла в історію як федеративна. У ній писалося:

«На принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць… їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії».

Цей документ, на думку гетьмана, мав, з одного боку, створити необхідні умови для захисту України від більшовизму, а з іншого — забезпечити українському народові гідне існування «на міцних підставах національно-державної самобутності». Важливо зазначити, що федеративна грамота насправді не мала юридичної сили й ні до чого не зобов’язувала, адже тоді небільшовицької Росії не було ані де-юре, ані де-факто. Тож цей політичний документ так і залишився лише декларацією намірів. Чи була в гетьмана на той час інша альтернатива? На нашу думку, вибирати доводилося між двома альтернативами: віддати Україну на поталу більшовикам або зробити останню відчайдушну спробу заручитися підтримкою Антанти, виконавши її політичну вимогу.

Читайте також: Символічний спадок Скоропадського у Збройних Силах України

Проте очікуваного позитивного результату федеративна грамота не принесла. Антигетьманська опозиція, насамперед її найбільш радикальна частина, отримала політичний козир. Лідери Української Центральної Ради, які самі ще нещодавно обстоювали програму федеративного об’єднання небільшовицьких держав на постімперському просторі, звинуватили Павла Скоропадського в національній зраді. Щоправда, невдовзі після повалення гетьмана вже Симон Петлюра, ведучи переговори з Антантою, запевняв французького консула Еміля Енно, що Директорія не є противником федерації з Росією, а виступає лише проти того, щоб це «возз’єднання» проводили «монархісти», що стоять при владі.

Курс на федерацію з білою Росією не сприйняли однозначно і ті національно налаштовані діячі з гетьманського оточення, які від початку підтримували Скоропадського. Наприклад, один із них, Дмитро Донцов, писав щодо цього:

«З тим моментом, я особисто зірвав з гетьманським режимом. Демо-соціалістичні круги ненавиділи гетьмана за те, що він став гетьманом самостійної України, я ж відійшов від нього з жалем за те, що він перестав ним бути».

Рівно через місяць після оприлюднення федеративної грамоти, а саме 14 грудня 1918 року,  Павло Скоропадський підписав відречення від влади. Українська Держава припинила своє існування, ставши жертвою катастрофічно несприятливих геополітичних обставин, а також внутрішньої кризи, спричиненої діяльністю «неодвічальних та небезпечних шибайголів» і відверто антиукраїнських сил.