Чергова загибель сепаратиста вже не викликала такого резонансу в пресі, як попередні подібні випадки. У Росії Михайло Толстих був не такий популярний, як Арсен Павлов. Мабуть, з тієї причини, що на відміну від Мотороли був вихідцем з Донбасу, а не громадянином Росії, і сприймався росіянами все-таки не до кінця своїм. В Україні ж суспільство давно вже звикло до постійних розбірок між різними угрупованнями в ДНР та ЛНР і гучних вбивств лідерів сепаратистів. Напередодні вбивства Гіві, у Луганську підірвали ватажка місцевої “народної міліції” Олега Анащенка. А в Росії за загадкових обставин помер колишній лідер ЛНР Болотов. На думку його дружини, Болотова отруїли, що знову ж таки не викликає жодного подиву.
Показовим моментом була організація похорон Гіві. Якщо з похорону Мотороли в жовтні влаштували масштабне шоу, для участі в якому були зігнані тисячі бюджетників і студентів, яких в примусовому порядку змусили «сумувати», то на похоронах Гіві масовка була вже помітно менше. В офіційній газеті «Донецька республіка», яку створює так зване «міністерство інформації ДНР» польовому командиру також приділили небагато місця. Його портрет у чорній рамці був надрукований у куточку першої смуги поряд з буденними новинами. Більшу частину смуги за традицією займав портрет лідера сепаратистів – Олександра Захарченко.
Версії про те, хто міг стояти за вбивством Гіві, як зазвичай, розділилися. Сепаратисти за традицією поклали провину за вбивство на українських диверсантів, однак, віриться в це важко. Адже жодного разу бойовикам не вдалося не тільки зловити диверсантів, що нахабно діяли в тилу, але навіть зняти їх роботу на відеокамери стеження. З огляду на той факт, що Гіві був знищений на території бази батальйону «Сомалі», яким він командував, повірити в те, що диверсанти могли туди пробратися, скоїти вбивство і непомітно відійти, може тільки той, хто звик дивитися фільми про суперагентів. В реальності все виглядає так, ніби Гіві був ліквідований своїми ж соратниками, або їх російськими кураторами, яких ніхто не посмів зупинити.
Така версія виглядає набагато більш реалістичною. Адже перші вбивства польових командирів, які з якихось причин не влаштовували російських кураторів ДНР і ЛНР, в 2014-2015 рр відбувалися відкрито, без вигадок про «українські ДРГ». Тоді убитих оголошували бандитами і мародерами, що було, в цілому правдою. Однак оголосити мародерами і бандитами всіх лідерів сепаратистів було б абсурдом, адже Росія сама підтримувала їх, в тому числі й інформаційно. Тому надалі вбивства «героїв Новоросії» стали списувати на підступи українських спецслужб.
На користь цієї версії говорить і проста логіка. В рамках Мінського переговорного процесу місця Мозговому, Дрьомову, Моторолі, Гіві, Абхазу, Мачете та іншим живим і мертвим польовим командирам ДНР просто немає. Під амністію вони не потрапляють в будь-якому випадку – одіозні учасники гарячої фази війни 2014 року оголошені в Україні військовими злочинцями, яким не може бути послаблення. Та й самі лідери бойовиків наврядчи згодні на якесь існування в рамках єдиної України, яку багато разів обіцяли розгромити і знищити. Харизматичні військові лідери були потрібні Росії на початковому етапі конфлікту. Однак тепер, коли взято курс на політичне врегулювання, ніякої необхідності в яструбах, що напилися крові, більше немає.
На тлі новин про те, що Росія нарешті погодилася на деякі поступки в переговорах по Донбасу, що з'явилися останнім часом, а також заяв російських чиновників про те, що Донбас – це Україна, ліквідація Мотороли та Гіві виглядає неминучим і логічним кроком. Очевидно, що Україна не може проводити на захоплених територіях вибори і закріплювати в законодавстві їх особливий статус доти, поки там знаходяться люди, які вбивали і катували українських військових. Переконати українське суспільство в тому, що вибори на Донбасі можливі, до тих пір, поки там будуть залишатися розпіарені вбивці, неможливо. Тому Росія буде змушена підчищати хвости. Адже Кремль як і раніше зацікавлений в тому, щоб змусити Україну прийняти «республіки» та узаконити їх в будь-якому вигляді.
Як показує історичний досвід, в Росії виконавців завжди ліквідували швидко і без жалю, як тільки вони ставали не потрібні. Війна в Донбасі послужить ще одним уроком для тих, хто погано знає російську історію. І перш за все про це корисно буде замислитися зараз Захарченку та Плотницькому. Адже на їх руках теж є кров, і вони теж погано вписуються в рамки Мінського процесу…