Зав'язка сюжету була, зізнаймось, Юлії Володимирівні дуже на руку. Все нові й нові звинувачення, від закупівлі автомобілів до закупівлі вакцин, не кажучи вже про “газову справу”, повинні були продемонструвати суспільству, що Тимошенко доклала рук буквально до всіх нещасть України. Проте досить скоро стало ясно, що довести корисливі умисли екс-прем'єрки слідство чи то не може, чи то не хоче, чи то і те, й інше разом.
Більшість звинувачень з самісінького початку призначались лише для “інформаційного вжитку”, тобто для агітації проти Тимошенко. На цьому шляху провладні бійці та офіцери пропагандистського фронту припустились чималої кількості помилок.
Згадати, скажімо, публічні заяви про те, що американський суд нібито“визнав” провину Тимошенков переплаті за “Таміфлю”, коли насправді в рішенні суду ні словом не йшлося не лише про Тимошенко, а й про сумнозвісні ліки від свинячого грипу.
Або вимогу раніше нікому не відомого “Союзу багатодітних Київської області” стягти з Тимошенко майже трильйон доларів “відшкодування” за газові домовленості з Росією. Ніхто не може пояснити, чому ж тоді не судять усіх без винятку інших переговірників з Росією — адже ціна на газ росла і до Тимошенко, і росте після неї.
Звинувачення були необхідним інформаційним супроводом слідства та подальшого судового процесу. Разом із тим, кількість відвертих дурниць на початковій стадії кримінального переслідування також зашкалювала.
Почати ще зі справи про “Кіотські гроші”. Спочатку можновладці гучно заявили про їх розкрадання. Потім різко здали назад і заговорили вже тільки про “нецільове використання”. Коли ж справа набула неприємного розголосу на міжнародному рівні, її просто тихенько поховали.
Тоді Тимошенко, до речі, непогано захищалася в публічному просторі, наполягаючи, що порушила порядок використання “парникових” грошей, бо у своїй, як водиться серед українських політиків, безмежній любові до простого й незаможного народу скерувала їх “на виплату пенсій”.
Аналогічні можливості відкривалися перед нею й надалі. Так, у сьогоднішній “газовій справі”, як і в раніше порушеній справі про нібито переплату при закупівлі медичних автомобілів, слідство не зуміло встановити жодної особистої матеріальної зацікавленості Тимошенко.
В обвинувальному висновку йдеться про те, що в такий спосіб екс-прем'єрка, бачте, хотіла завоювати собі популярність в народі. Кумедність подібного звинувачення на адресу будь-якого політика очевидна. І це вже не кажучи про порівняння дій з Тимошенко з діями нинішніх керманичів країни — аналогічними, але масштабнішими.
Усім цим опозиціонерка могла успішно скористатися, демонструючи непослідовність слідства (даруйте за каламбур), і водночас аргументовано викриваючи своїх політичних опонентів.
Справжнім пасом на половину поля Тимошенко були й постійні звинувачення на її адресу ще до початку суду, а також подальші політичні заяви, які легко можна було би кваліфікувати як тиск на суд (досить згадати прекрасну ремарку Інни Богословської на одному з липневих ефірів “Шустер live” – мовляв, депутатка ні в якому разі не називає Тимошенко винною, а тільки “висловлює впевненість”, що суд визнає її вину!).
Лава підсудної в цьому сенсі дійсно могла б стати для Юлії Володимирівни непоганою трибуною. Особливо якби відповідні критичні стріли супроводжувались ретельною роботою щодо організації зустрічних позовів, скарг до правоохоронних органів і так далі.
Проте Тимошенко пішла звичним для себе шляхом: що гучніша заява, тим краще. Можливо, і навіть дуже імовірно, тому ж Вікторові Януковичу вкрай неприємно було слухати її філіпіки в залі суду про те, що, мовляв, “газ вкрали” сам Янукович у компанії з Дмитром Фірташем.
Але пересічний глядач/слухач, не обзінаний у нюансах енергополітики, дуже швидко втратив нитку аргументації Тимошенко. Можливо, через це, а можливо, через особливості свого характеру, лідерка “Батьківщини” дуже шидко скотилась у протистояння вже навіть не з владою, а з окремо взятим суддею. Це була фатальна помилка.
Замість того, щоб розкрити перед Україною суть справи, суд перетворився на нескінченну взаємну сварку з приводу того, мусить чи не мусить Тимошенко вставати перед “паном Кирєєвим”, і як слід карати підсудну за неприємні епітети на адресу судді.
Численні посилання на Кримінально-процесуальний кодекс з боку самої Тимошенко та її захисту передбачувано розбивалися о міцні лоби та плечі бійців “Грифону”. І жодним чином не свідчили про її правоту в очах аудиторії, котра на тонкощах КПК знається анітрохи не краще, аніж на тонкощах газових оборудок.
Тимошенко сама підіграла звинуваченню, і водночас так і не зуміла постати перед очима широких мас виборців невинною жертвою політичних переслідувань. Її різкі заяви та відверта неповага до суду, який він там не є, можуть зміцнювати любов до неї з боку відданих прибічників. Але ніяк не сприяють розширенню кола цих прибічників. Швидше, навпаки.
За цих умовах суд узяв лінію на “зачистку” процесуальних можливостей захисту Тимошенко — і, слід визнати, почав досягати в цьому успіхів. Сьогоднішнє вилучення з суду до кінця процесу захисника Тимошенко, нардепа Сергія Власенка, прямий тому доказ.
Відстояти своїх захисників Тимошенко не змогла так само, як і вони наразі виявились нездатними захистити її зацікавленість у тривалому й відкритому розгляді справи.На сьогодні суддею Кіреєвим заборонено не тільки відео-та аудіозапис, але навіть фотозйомку в залі суду.
Символічною ж поразкою опозиціонерки став уже згаданий на початку статті факт: попри вперте ігнорування вимог КПК вставати перед судом, сьогодні вона таки мусила піднятись. Інакше суддя Киреєв просто відмовлявся прийняти в неї заяву на залучення нових захисників.
Суспільство — остання надія підсудної нехай не на перемогу сьогодні, але хоча б на реванш післязавтра — все індифірентніше сприймає “печерське шоу” над учорашньою надією половини країни. Головний психологічниймотив цього зрозумілий: більшістю українцівполітичний клас як такий сприймається вороже, незалежно від кольору прапорів. Відтак думка “нехай хоч хтось із них помучиться”, переважає в свідомості багатьох громадян будь-які міркування про об'єктивність судового процесу.
До того ж, будь-який глядач мимоволі уявляє себе не на місці судді, а на місці підсудної. “Маленький українець” приблизно уявляє, чим би ДЛЯ НЬОГО закінчились подібні суперечки з суддею — і це лише підсилює його класову, скажімо так, ненависть до “жертви режиму”, якій, бач, “усе дозволено”.
Проте є ще один психологічний аспект: усупереч поширеному міфу, українське суспільство, як, зрештою, і будь-яке інше, не любить переможених. Принаймні, не любить їх просто за те, що вони — переможені. Суспільство, звикле бачити у владі доброго чи злого, але “царя”, часто підсвідомо відчужується від слабких лідерів — адже якщо такий лідер не може захистити себе, як же він захищатиме мене?
Тимошенко, потрапивши під суд, мала шанс показати себе сильною, а показала — впертою. Вона могла об'єднати аудиторію, невдоволену чинною владою — тобто більшість українців. А натомість лише поглибила це відчуження. “Принципові” дискусії між Тимошенко й Киреєвим щодо того, чи має вона право сидіти в суді, триватимуть ще довго — але вони вже не мають значення. Як кажуть у народі, “хоч стій, хоч падай”.