У 1919–1920 роках тут виникла ціла мережа комуністичних партій, доволі радикальних і на початку популярних, чітко зорієнтованих на ультраліву інтелігенцію, пролетаріат і частину фермерства, яке співчувало комунізму. Більшовики відразу зрозуміли важливість цього явища й поставили собі за мету упокорення тих партій. Ми глибоко помиляємося, якщо думаємо, що це Кремль зорганізував компартії на Заході. Насправді вони виникли спонтанно. Однак до кінця 1920-х червоні всі були так чи інакше бюрократично упокорені Москвою через Комуністичний інтернаціонал. Це дуже складна і драматична історія, яка засвідчує, що в той час російський імперіалізм знайшов для себе особливий важіль впливу на світову політику. Кремль за короткий час перетворився на столицю глобального бренда, потоку ліворадикальних комуністичних ідей, які тоді були популярними.
Ця система підкорених Москвою комуністичних партій Європи та світу функціонувала аж до смерті Сталіна 1953 року. Залежність західних компартій від Білокам’яної аж ніяк не можна применшувати – вона була майже тотальною. Від цієї залежності відійшла тільки жменька троцькістів – представників найрадикальнішого крила у лівому русі. Комінтерн порядкував як тільки міг у тій системі. Приміром, наприкінці 1920-х Комуністична партія мала великі шанси перемогти в Німеччині. Однак чим же в такому разі була б відстала аграрна Росія на тлі індустріальної Веймарської республіки? І Сталін постійно усував тих функціонерів КПН, якими був незадоволений.
Читайте також: Символи тьмяніють, але не зникають
Особливістю комуністичного руху було те, що він набував свого впливу лише в період кризи. І так сталося у 1930-х роках, а згодом під час Другої світової війни, коли компартії заволоділи всім горизонтом антифашистського руху Опору й вдавали, ніби вони і тільки вони є повними його господарями. Серед країн Західної Європи особливо ця тенденція була характерна для франції та Італії. І тут після закінчення війни комуністи мали великі шанси прийти до влади, якби тамтешні виборці не побачили, що вони цілковито залежні від волі Сталіна. Лідер французької компартії Моріс Торез фактично всю війну пересидів у Радянському Союзі. Пальміро Тольятті, що як ніхто інший знав про сталінський терор і катастрофи 1930-х у СРСР, теж ішов тим самим шляхом вірності «батьку всіх народів».
Цей процес залежності західноєвропейських комуністів від Кремля призупинила тільки смерть вождя. Серія криз сталінської моделі соціалізму в країнах «народної демократії» і виступ Хрущова на ХХ з’їзді КПРС у 1956-му спричинили справжній шок серед прихильників СРСР на Заході. Відтоді бере свій відлік спроба «суверенізації» західних компартій. Цей складний і болісний процес трансформації тривав понад 20 років. Сформована в попередній період Fata morgana соціалістичного будівництва на Сході стала поступово розвіюватися. Інтервенції радянських військ в Угорщину 1956-го та Чехословаччину 1968-го призвели до того, що майже всі компартії на Заході порвали свої зв’язки з Радянським Союзом.
Спроби Кремля організувати всесвітні з’їзди комуністичних і робітничих партій перетворилися на стриману, але доволі радикальну критику СРСР більшістю червоних по інший бік залізної завіси. Дисидентів-емігрантів із НДР урочисто приймали на з’їздах іспанської компартії. Французький поет Арагон прямо казав, що більше ніколи не поїде до тієї «реакційної країни», однак поїхав, щоб витягти з ув’язнення українського режисера Сергія Параджанова.
Читайте також: Як захопити Європу
За таких умов виникла доктрина єврокомунізму, що передбачала відмову від побудови соціалізму на основі радянської моделі. По-суті, відбувалася доволі стрімка еволюція західноєвропейських компартій у бік соціал-демократичної ідеології. До цього також спричинився бунт молоді, внаслідок якого сталася зміна самої структури капіталістичного світу. У процес соціального реформування західних суспільств активно включилися соціалісти та соціал-демократи, а також комуністи, які внаслідок цього втратили свій енергетичний заряд. Фактично вони відмовилися від засадничих ідей марксизму – лєнінізму, відверто полемізували з Москвою і намагалися реабілітувати компартійних функціонерів, репресованих Сталіним.
Єврокомунізм відіграв велику роль у формуванні західної «парасоціалістичної» структури. Однак багатьом стало зрозуміло, що «комуністичного раю» не побудуєш. Як тільки був витворений інший спосіб західного існування – соціал-демократичний, червоні опинилися на маргінесі. Велика комуністична Fata morgana Західної Європи минула. І досі ми спостерігаємо декаданс ліворадикальної ідеології на континенті. Та треба пам’ятати, що певна частина людства, особливо молодь та інтелектуали, у разі планетарної кризи може несподівано повернутися до ідей комунізму, забувши про Лєніна, Сталіна і терор, який супроводжував правління більшовиків у ХХ столітті.