Сандалі він взував лише під час літніх відпусток. Найдужче мені подобалися батькові штиблети. Я досі плекаю до них особливі сентименти, аж так, що маю їх три пари. Решту предметів гардероба також здебільшого шили на замовлення. Костюми, плащі та курточки замовляли в довоєнного кравця Михалюка. Сорочки за знятою міркою та з найкращого попліну — у кравецького кооперативу «Унія». Пам’ятаю розмови батьків про відріз габардину з фабрики в Бельську на костюм. Пам’ятаю, що на штани панові Михалюку треба було принести метр десять тканини, а якщо з обшлагами, то метр двадцять. Коли я був зовсім малим, більшу частину одягу мені шили кравчині моєї матері. А коли пішов до школи, то потрапив у професійні руки пана Михалюка. І так тривало до часу, коли я почав навчатися в художньому ліцеї. То була пора, коли люди соромилися ходити в пошитому на замовлення одязі. Ніхто з моїх товаришів не мав такого. Як компромісний варіант кравець Михалюк пошив мені ще твідовий піджак і куртку з грубого сукна з каптуром, роговими ґудзиками, шкіряними петельками та великими нашитими зверху кишенями.
Крім тієї куртки, що стала моїм розпізнавальним знаком, гардероб складався з речей масового виробництва, які найчастіше нам надсилала родина з Канади. Переважно з джинсових штанів і сорочок, вельветових курток і тенісок. Наступні кільканадцять років моє «обмундирування» було типовим і стандартним. Коли минав четвертий десяток років, я збільшив свій гардероб на кілька костюмів, твідових піджаків, добрих кашмірових светрів та елегантних сорочок, але джинси й теніски лишилися. Певної миті збагнув, що маю більше одягу, ніж потребую. Є такий давній принцип: якщо не вдягаєш якусь річ два сезони поспіль, треба позбутися її. Цей принцип слушний, але мені завжди було важко втілити його в життя, тож я обрав для себе інший. Якщо купуєш штани, сорочку, светр чи куртку, треба позбутися такого самого елемента гардероба. Застосовую цей принцип і досі, але без надмірної ортодоксії, тож мої шафи й далі напхані речами, які я не вдягаю.
H&M, а як подає Вікіпедія, Hennes & Mauritz AB, ― шведська мультинаціональна компанія з роздрібного продажу одягу, відома своїм fast-fashion-одягом для чоловіків, жінок, підлітків і дітей. H&M та асоційовані з нею компанії діють у 62 країнах і мають понад 4,5 тис. магазинів. Це другий у світі роздрібний продавець одягу, що йде відразу після базованої в Іспанії Inditex (материнської компанії фірми Zara).
Недавно я помітив, що в магазинах H&M біля кас стоять спеціальні контейнери, куди можна кидати поношений одяг, який згадана компанія обіцяє піддавати вторинній переробці, а отже, правильній утилізації тканин. Звучить дуже переконливо. І з великою любов’ю до природи.
Читайте також: Спроможність неспроможних
Цю нову ініціативу H&M супроводжувала широка рекламна кампанія, яка привертала увагу до зусиль фірми в охороні довкілля. Все було б чудово, якби не незалежні активісти, які відразу оголосили, що акція H&M та інших виробників так званого fast-fashion-одягу ― це не що інше, як черговий маркетинговий хід, що має привабити нових клієнтів, а надто тих, для кого охорона довкілля є вкрай важливим елементом, необхідним для збереження доброго самопочуття. То де тут правда? Панівна вже кільканадцять років філософія fast-fashion, метою якої є дешевий масовий сегмент, призвела до гігантського надвиробництва різноманітного одягу. Традиційно нові колекції з’являлися сезонно: навесні, влітку, восени, взимку, помалу до них додали міжсезонні, а тепер H&M у своїх суперкрамницях виставляє нові вироби вже навіть не щомісяця, а щотижня. Речей незмірно багато, вони дешеві, а отже, їх не шкода позбутися, вдягнувши лише кілька разів. Але що робити з усім цим?
Читайте також: Культурна дипломатія та її фундамент
Ношений одяг збирають благодійні організації («Армія Спасіння», Oxfam та багато інших), які продають його у своїх крамницях, а виторг переказують на доброчинні цілі. Уроздріб реалізовують заледве кільканадцять відсотків ношеного одягу. Більшу частину скуповують посередники, які потім збувають цілі контейнери секонд-хенду в бідні країни, а незначна частина підлягає вторинній переробці та утилізації. Тільки 1% такого одягу використовують для виробництва нового волокна (nota bene: вже гіршої якості), 15% підлягають іншим формам вторинної переробки (наприклад, для виробництва ізоляційного матеріалу), решта згниває на гігантських звалищах, здебільшого в Африці.
Усвідомлюючи, до чого нас привела філософія fast-fashion, я згадую батька з його кількома парами пошитого на замовлення взуття, кількома костюмами та півдесятком поплінових сорочок. Він завжди був елегантним, добре одягненим чоловіком і, мабуть, ніколи не подумав би, що пристойний габардиновий плащ можна коли-небудь викинути на смітник.
Моя донька, здається, має іншу думку й залюбки купує собі вбрання в магазинах Zara і H&M.