У самому запиті немає чогось дивного чи протиприродного. Кілька поколінь можновладців достатньо скомпрометували себе, щоб мати чималий рівень недовіри в суспільстві, а на їхньому місці дуже хочеться бачити людей якщо не з бездоганною, то бодай просто не надто заплямованою репутацією. Тож українські (і запрошені з-за кордону) алхіміки-політтехнологи старанно намагаються ліпити нові політичні обличчя з усіх підручних засобів.
Іноді наше нове — це добре забуте старе. Президентські вибори-2010 зовсім недалека історія. Пригадуєте, хто мав третє місце на тих змаганнях? Сергій Тігіпко набрав понад 13% не в останню чергу тому, що позиціонував себе як нове обличчя. Значній частині електорату чомусь не видалися дивними ті факти, що «молодий лідер» є ровесником іншої топової учасниці цих виборів — Юлії Тимошенко, а у 2004-му очолював виборчий штаб Віктора Януковича. І взагалі політична кар’єра «альтернативного кандидата» веде свій початок від Дніпропетровського обкому комсомолу.
Несправедливо вважати, що нові обличчя до української політики не потрапляють взагалі, соціальні ліфти геть не працюють і всі молоді й ініціативні залишаються на маргінесі. Суто за віковим критерієм нинішні владні структури є доволі свіженькими. Інша річ, що нова генерація йде до рад і держустанов, як правило, у супроводі «почесних, заслужених» і просто сумнівних персонажів, що назагал створює враження незмінності й розпалює в суспільстві непримиренні настрої та нахил до, скажімо так, екзотичних електоральних уподобань.
Читайте також: Донбас без сюрпризів
Останні соціологічні опитування дедалі більше починають скидатися на хіт-паради. Поява серед лідерів виборчих симпатій співака Святослава Вакарчука та шоумена Володимира Зеленського вказують на те, що межі абсурду в українській політиці доволі уявні. І хоча обидва «нові обличчя» здебільшого далі займаються своїми звичними справами та про власні політичні амбіції говорять доволі стримано, соціологи не втомлюються ставити їх у кожне наступне опитування.
Очевидно, що цього разу політтехнологи роблять ставку на відчай: «Та хто завгодно, аби не ЦІ» (себто люди, які вже є в українські політиці). І без фахових замірів відомо, що такий настрій у народі доволі популярний, тож спекулювати й здобувати на ньому політичний капітал досить просто, особливо якщо мати на меті боротися за електорат популістських партій, людей, що схильні вірити в дива та прості рецепти.
Власне, визначення «професійний політик» має в собі щось хибне. Ніхто не народжується з навичками державного менеджменту й не здобуває відповідну кваліфікацію разом з університетським дипломом. Життєвий досвід, який дає змогу людям завойовувати авторитет у суспільстві, може бути різним, і світовий досвід вчить, що із шоуменів виходять успішні політики.
Але слід згадати бодай кілька епізодів із життя «нових облич». Святослав Вакарчук уже встиг побувати народним депутатом і швидко розчаруватися в політичній кар’єрі, а антиукраїнські витівки Зеленського (чого варте хоча б юродство «Кварталу 95» у Юрмалі) виказують наявність у нього неабияких імперських сентиментів. Розумному виборцеві навіть цієї інформації було б достатньо, щоб поставити під сумнів якість такої політичної альтернативи. Але, як бачимо, співгромадян, що керуються емоціями, не бракує, і говорити про співаків та шоуменів як актуальних політиків щоразу доводиться куди серйозніше.
Хоч би хто був бенефіціаром тієї гри на межі шоу-бізнесу та політики: російський, західний чи український олігархічні капітали, ветерани нашої політики, які своїми фейсами вже ніколи не «наколядують» прохідний бал, уся ця історія додає хаосу в країні. Країні, яка й без того не вирізняється спокоєм і добробутом. Країні, де політичні чвари — національний вид спорту. Країні, яка веде війну та по кілька разів на тиждень ховає загиблих бійців. В усій цій атмосфері чомусь життєздатною виявляється технологія, що, мовляв, треба «вибрати прикольного чувака» — і ось тоді життя налагодиться.
Читайте також: Коли мовчить парламент, говорить вулиця
Ще одна мета, яку можуть мати ініціатори цього балагана, — дискредитувати раз і назавжди ідею оновлення влади. Якщо змоделювати собі ситуацію, що умовний шоумен пробивається на верхівку владного Олімпу, то навряд чи подальший перебіг подій буде схожим на комедійний серіал. Оточення (а в розбірливу кадрову політику людей сцени важко повірити) почне задовольняти свої амбітні апетити, а спонсори (ніхто ж не має ілюзій, що співак чи телеведучий вестимуть кампанію власним коштом) — відбивати власні витрати, тоді розчарування й апатія в українському суспільстві подвояться та потрояться. Й ось тут на арену можуть вийти ті упирі та вовкулаки вітчизняної політики, про яких наш виборець останнім часом став забувати, — «міцні господарники» доби Януковича, проросійські сили різного калібру.
Їхня риторика буде приблизно такою: «Ну що, дострибалися на Майдані та безплатних концертах, втягнули країну в ще більший хаос і зубожіння, пора вже нарешті й про стабільність подумати». Плюс до того ностальгія за приємнішим курсом долара, акцент на невдачах останніх років — і сценарій реваншу майже готовий.
Читайте також: Фрагментація влади
Ймовірний і сценарій «лайт»: висування шоубізових кандидатів може мати на меті збити зростаючу популярність громадських активістів, волонтерських і ветеранських рухів, не дати їм об’єднатися та висунути власних претендентів, натомість потопити вибори-2019 у видовищах і концертах. Таким чином стримати невдоволення плюс переконати виборця в тому, що патріоти ніколи не об’єднаються та кращий вибір — проголосувати або за чинні політичні сили, або за добре відомі з розважальних програм обличчя.
Втім, хоч би що там мудрували політтехнологи, українські громадяни часом уміють дивувати, і не завжди в негативному сенсі. Якщо намагатися стримувати енергію противсіхства й не керуватися критеріями «мій вибір — симпатичний хлопець зі сцени», то всіх наведених вище й інших негативних сценаріїв ще можна уникнути. Стримано сприймати результати соціологічних опитувань, не піддаватися масовій істерії — усе це доволі просто. І точно «дешевше», ніж потім через кілька років побиватися знову: «Боже мій, кого ми вибрали, та вони ж усі однакові!». Не формувати попит на прості рецепти, тоді й пропозиція зникне сама собою.