Я народився в самий розпал війни, коли мільйони людей вбивали один одного заради того, які будуть на світі концтабори: коричневі чи червоні.
Владімір Буковскій, «І повертається вітер…»
Ми воювали за праве діло. Але воно виявилося неправим.
Віктор Некрасов на Радіо Свобода
Щороку з наближенням 9 травня розпочинається запекла дискусія щодо ролі України в Другій світовій війні й перемозі над нацизмом. Щороку ми намагаємося довести, що Україна — одна з повноправних учасниць антигітлерівської коаліції, а Путін спотворив справжню історію війни… Тому що з нацизмом воювали всі народи Радянського Союзу й самі росіяни без українців ніякої війни не виграли б… Тому що Україна зазнала чи не найбільших жертв у цій війні… Тому що саме українець підняв над Райхстагом Прапор Перемоги, а інший українець прийняв капітуляцію Японії… Тому що Україна стала однією із засновниць Організації Об’єднаних Націй…
Усе це правда. Але найбільший парадокс — те, що допоки ми змагатимемося з Путіним за звання головного переможця в Другій світовій війні, той матиме шанс перемогти нас у сьогоднішній війні за нашу незалежність. Адже він воює не просто за загарбання України. Перемога Путіна — це не лише зміна державних кордонів, паспортів і прізвища чинного президента. Перемога Путіна — це повернення до абсолютно іншого світу: інших цінностей, інших стосунків, іншого способу життя. Світу, де держава — це все, а людина — ніщо, де можна заробляти гроші, але не можна мати власних думок, де можна змінити квартиру, але не можна змінити владу, де ніщо завтра не гарантує тобі ані грошей, ані квартири, ані свободи, ані власного життя. А найстрашніше — світу, населеного людьми, яких такий порядок цілком влаштовує.
І найкоротший шлях до цього світу — через День Перемоги. Саме «Велика Перемога» — альфа й омега російської державності, пароль і символ віри російського народу, трон та омофор російського правителя.
Заради перемоги у «Великій Вітчизняній війні» радянський народ терпів голод і репресії до війни. Уже 80 років перемога у «Великій Вітчизняній війні» — виправдання існування спочатку радянського, а згодом російського режиму. Саме «визначальна роль у Великій Перемозі» дає підстави очільникам сьогоднішньої Росії вимагати від світу виконання своїх загарбницьких забаганок, а самому світові раз у раз затикає рота.
І немає значення, чи поділяємо ми путінський погляд на війну й перемогу. Достатньо того, що ми готові брати участь у містеріях самого культу… Що ми визнаємо Другу світову війну й, відповідно, перемогу в ній визначальними подіями чи не всієї світової історії… Що єдине, чого прагнемо, — це гідне місце в пам’яті про них…
Нам здається, що тут ми крокуємо в ногу з «усім прогресивним людством». Насправді ж ми й далі варимося в старому бульйоні радянських історичних міфів. Бо це саме радянські комуністичні ідеологи вигадали «новітню історію», яка починалася від «Великої жовтневої революції» 1917-го й знаменувала собою «принципово новий» етап світової історії — добу переходу від капіталізму до соціалізму. Закономірно, що головною подією цієї «новітньої історії» стала «Велика Вітчизняна війна» — наймасштабніше зіткнення «Батьківщини переможного соціалізму» з «імперіалістичною навалою». Недарма радянська політична теорія визначала 1930-ті як час «повної», а 1950-ті — «остаточної» перемоги соціалізму в СРСР.
Тому, щоб не лише повністю, а й остаточно перемогти Путіна та Росію, нам треба насамперед позбавитися всієї радянської історичної парадигми взагалі й щодо Другої світової війни зокрема. Далі — стислі тези до оновленого бачення цієї історії.
Друга світова війна стала продовженням Великої війни 1914–1918 років, які разом склали «довгу громадянську війну в Європі». Саме Перша світова війна зруйнувала міф тріумфу просвітництва й невпинного прогресу людства. Вона викликала тривалу ідейну кризу політичного лібералізму. Унаслідок неї в Росії перемогли більшовики, що проголосили своєю метою повне руйнування західної цивілізації, як вона склалася в модерну добу. Велика депресія кінця 1920-х — середини 1930-х років завдала такого саме потужного удару по лібералізму економічному. В умовах кризи ліберальної ідеології загроза комунізму кинула мільйони людей по всій Європі в обійми правих радикалів, зокрема фашистів і нацистів.
Отже, Друга світова війна стала наслідком перемоги в Європі в міжвоєнний період агресивних антидемократичних сил, насамперед російських більшовиків і німецьких нацистів, які однаково прагнули світового панування. Вона була світоглядною війною, у якій зіткнулися не просто три потуги, а три глобальні ідеології: тоталітарна расова нацистська імперія, тоталітарна класова радянська імперія та англо-американський демократичний світ. На жаль, країнам вільного світу ситуативно довелося йти на союз із тоталітарними імперіями (це стосується не лише США та Великої Британії, а й Фінляндії, якій радянські агресії 1939 та 1941 років не залишили великого вибору).
Радянський Союз був прямим нащадком і реінкарнацією Російської імперії, але із суттєвою відмінністю. Стара Росія — традиційне суспільство, що двісті років опиралося прагненню своїх політичних еліт до європеїзації. Нова, радянська, Росія вирішила європеїзуватись одразу й руба. Але за зразок вона взяла не реальні досягнення країн Заходу, а небезпечні мрії Маркса й Енгельса — відірваних від реального життя європейських теоретиків комунізму. Доктринерство російських більшовиків у поєднанні з багатовіковими російськими традиціями створило вибухову суміш.
Від моменту свого виникнення радянська Росія (згодом — СРСР) була агресивною імперією, що мала на меті загарбання всієї Європи (а в перспективі — світу) та встановлення в них тоталітарного репресивного класового режиму.
СРСР одночасно — тоталітарна держава, що нищила будь-які прояви національної та персональної свободи й незалежності. А також репресивна держава, що в міжвоєнний період винищила й ув’язнила мільйони своїх підданих.
СРСР розв’язав Другу світову війну у вересні 1939 року разом і в союзі з нацистською Німеччиною винятково задля реалізації своїх імперських цілей. Від початку війни він захоплював навколишні незалежні держави або їхні частини. Так само наприкінці Другої світової війни СРСР аж ніяк не визволяв європейські народи від нацизму, а просто заміщував нацистське панування власним.
У другій половині 1940 року загарбницькі прагнення Радянського Союзу і Німеччини зіткнулися у Південній Європі. Відтоді СРСР і нацистський Райх наввипередки готувалися до нападу один на одного. Лише випадок, що Гітлер встиг розпочати війну першим. Але ціною розгромних поразок та мільйонних жертв радянський режим неочікувано врятував свою репутацію і в підсумку долучився до «табору світового добра».
Для розуміння ролі й долі України в Другій світовій війні варто пам’ятати, що незалежна Українська держава — прямий нащадок Київської Русі, Галицько-Волинського королівства й козацької держави — укотре відродилася 1917 року. Її відродження було наслідком вільного волевиявлення українського народу в умовах руйнації старої Російської імперії. Соборну українську державу знищили російські більшовики. Більшу її частину захопили й примусово включили до складу оновленої Російської імперії — СРСР, менша потрапила до складу Польщі.
Плакат повстанців. Фото: Український інститут національної пам’яті.
За що воюють українські повстанці?
Не за Сталіна,
не за Суворова,
не за Гітлера,
який психічно хворий.
За безмежну Україну,
незалежну від Йоски (Сталіна) та Фріза (Гітлера).
Більшовики встановили в Україні (як і в інших захоплених ними країнах) жорстокий окупаційний режим, який системно чинив убивства, виморювання, пограбування, ув’язнення й депортації мільйонів українців, знищення автентичної української культури та вільного суспільного життя. Метою більшовиків в Україні була повна асиміляція місцевого населення в процесі створення так званого «єдиного радянського народу» — імперської панросійської нації.
УРСР — квазідержавне утворення, що не мало жодної самостійності не лише в зовнішній, а й у внутрішній політиці. Отже, участь українців та інших народів України в Другій світовій війні в складі Червоної армії, мільйонні жертви, які вони понесли, де-факто послужили лише імперським цілям московського більшовицького керівництва радянської імперії. І «визволення» України Червоною армією у 1943–1944 роках ненабагато відрізнялося від її «визволення» Вермахтом 1941-го. Перемога СРСР у Другій світовій війні так само не принесла свободи українцям та іншим народам України.
Український національно-визвольний рух не спромігся вибороти українську незалежність ані під час Визвольних змагань, ані під час Другої світової війни. Тому сьогодні Україна втретє за 100 років веде війну за незалежність проти споконвічного ворога — Росії.
Напевно, сьогодні найважливіше — позбавлення ілюзій щодо природи повоєнного світу від завершення Другої світової війни й до сьогодення. Збереження так званої ялтинсько-потсдамської системи було і є прагненням насамперед СРСР та сучасної Росії, бо давало й досі дає їм можливість зберігати сфери свого впливу.
Тому намагання України представити себе частиною антигітлерівської коаліції та одним із переможців і визволителів у Другій світовій війні сприяє лише збереженню радянського міфу про цю війну, а отже, сентиментів до сучасної Росії як нащадка СРСР — переможця нацистів. А збереження сентиментів до часів антигітлерівської коаліції в США та Західній Європі — чи не найбільша ідеологічна загроза для незалежності України.
Нам треба усвідомити, що сучасну єдину Європу створили не переможці в Другій світовій війні, а держави, які винесли з неї головний урок: основні суспільні цінності — демократія та свобода, правова рівність і гідність. До складу НАТО та Європейського Союзу від самого початку входили держави, які воювали в складі Осі, — Німеччина й Італія, а згодом Румунія та Угорщина, Словаччина, Хорватія та Фінляндія. Так само сьогодні невіддільна частина вільного світу — Японія. Водночас колишні радянські сателіти в Центрально-Східній Європі або окуповані нею держави Балтії ставали органічною складовою єдиної Європи без штучних намагань виставити себе учасниками антигітлерівської коаліції.
Із цього випливають практичні уроки стосовно історичної пам’яті про Другу світову війну. І головним з них має стати усвідомлення неприпустимості повернення агресивного імперіалізму й репресивного тоталітаризму в будь-якій формі та з будь-яким ідеологічним обґрунтуванням. А відтак участь у перемозі над нацизмом 80 років тому не може бути довічною індульгенцією для будь-якої держави — учасниці тодішньої антигітлерівської коаліції.
Ми маємо вшановувати пам’ять усіх загиблих під час Другої світової війни мирних жителів і простих вояків різних армій — українців та представників інших народів України. Але найбільш гідним ушануванням їх пам’яті буде збереження свободи й гідності всіх людей, демократії та незалежності всіх країн.
Сьогодні ми спостерігаємо у світі небезпечні тенденції росту популярності украй правих та украй лівих політичних сил, що дуже нагадує міжвоєнну ситуацію сторічної давнини. Тому вільні держави й народи мають згуртуватися для збереження демократії та свободи незалежно від того, хто сьогодні стає їхнім ворогом.