Фантом держави

Практично ніхто ані в нас у Росії, ані по той бік океану не намагається відповісти на просте запитання: «А чи відбулося, власне кажучи, це бажане (або навпаки, небажане) «зміцнення Росії»? Чи дійсно такі заходи Путіна як ліквідування виборів губернаторів і президентів республік, централізування бюджетних потоків, обмеження свободи ЗМІ й фактичне «згортання» публічної політики спричинили те, що наша держава стала сильною і, головне, ефективною?»

 

 

Припустимо, відмова від загальної участі народу у формуванні влади є обов’язковою ціною боротьби з міжнародним тероризмом.  Реально ж кількість терактів і диверсій у Дагестані та в Інгушетії збільшується. При цьому на відміну від 1990-х років теракти на Північному Кавказі здійснюються не стільки [87]
місцевими націоналістами, скільки ісламістськими радикалами. У відповідь держава замість покарання винних проводить жорсткі «зачистки», після яких кількість радикальних ісламістів і націоналістів, тобто відомих супротивників російської держави, тільки збільшується. Додамо сюди й зростання нестабільності на Західному Кавказі. Однак тероризм, екстремізм і погромні акції в епоху Путіна – це не тільки Кавказ. Теракти за участю російських радикалів (Черкізовський ринок), погроми в Кондопозі, Астраханської області й у Ставрополі говорять про те, що з безпекою, на жаль, краще не стало. Швидше, навпаки, можна казати про її подальший колапс.

 

 

Ліквідація мажоритарних округів і перехід до винятково пропорційної системи формування парламенту стали причиною того, що місце в передвиборному списку стало предметом купівлі-продажу. Втім, цей процес лише логічно завершив «монетизацію державної влади».
 

Особлива тема – номінація спадкоємця президента Владіміра Путіна. Вибір на користь Дмітрія Мєдвєдєва свідчить про те, що жодних інших механізмів визначення кандидатів на пост керівника країни, крім особистого кастингу першої особи, у Російській державі не існує. Знову де-факто виявляється, що «головні персонажі» стоять вище, ніж владні інститути. Парламент давно став департаментом голосування адміністрації президента, регіональні керівники призначаються зверху й за визначенням нікого, крім слухняних «організаторів підрахунків» висунути не можуть. Партій немає, є клієнтели. Також у нас фактично немає формально-юридичних механізмів функціонування держави. Більше того, усі спроби створити їх усіляко блокуються. Будь-яке серйозне рішення: зовнішньополітичне або внутрішньополітичне, приймається найчастіше не тими, кому це передбачено формальною посадою.

 

 

Сучасну Росію кремлівські політтехнологи розглядають як «острівець стабільності» у СНД. У реальності ж вона є «колосом на глиняних ногах». У Росії (із чим не хочуть погоджуватися наші ліберали) набагато більше сфер і проблем порівняно з Європою, у яких недержавне регулювання принципово неможливо. Сюди належать, наприклад, протяжні державні кордони, а значить необхідність чисельно великих збройних сил, поліцейських структур і органів безпеки, бюрократії взагалі. У цьому ж переліку й такі проблеми, як принципово різні за своїм соціально-економічним, політико-правовим й соціокультурним рівнем й розвитком регіони, що вимагає від держави значних зусиль із формування єдності із усього розмаїття окремих частин. У нашій країні практично нерозвинено традицій місцевого самоврядування й низової організації.
 

Фактично путінська Росія, незважаючи на офіційну антиолігархічну пропаганду, перетворилася на олігархію, тобто «владу небагатьох». Владу тих, хто заробляє державною службою, бо ця служба стала вигідним бізнесом. Сьогодні проект «третій термін» або «спадкоємець» – це в основному бізнес-проекти, оскільки жодної реальної ідеології за всім цим не стоїть. І вся «суверенна демократія» фактично вибудувана як ідеологія «монополістичного капіталізму», головною метою якого є недопущення до «нашого бізнесу» чужинців. Отже, путінська система згортання публічної політики персоналізувала державну владу, але аж ніяк не зміцнила, перетворивши її на процес управління панським маєтком.