Підтримуючи жваву розмову, двоє чоловіків рухалися протореною стежкою в бік озера Чорний Cтав. Напевно, це було найулюбленіше місце для прогулянок усіх завсідників будинку Спілки письменників у Закопаному. Невідомо, на які теми вони говорили на початку прогулянки, але коли за п’ять кроків попереду зблиснула поверхня озера, розмова раптом перейшла до наукової фантастики. Точніше, її повної відсутності в польській літературі. «А ви могли б написати таку книжку?» — несподівано звернувся до свого молодого співрозмовника поважний на вигляд пан. «Авжеж», — не замислюючись відповів той, так ніколи згодом і не зумівши пояснити собі причину цієї «легковажності», адже він ніколи раніше не писав фантастики.
Невдовзі, повернувшись додому після творчої відпустки на природі, молодик отримав загадковий на вигляд конверт. А в ньому — бланк договору від видавничого дому «Чительник» (Czytelnik) на написання фантастичної прози. Внизу стояв підпис директора видавництва Єжи Панського. Здивований адресат згадав: це був той самий співрозмовник біля Чорного Ставу, який тоді так і не розповів, чим займається. Не маючи ані найменшого уявлення, про що буде майбутній роман, молодик відразу ж вигадав назву — «Астронавти», відправив контракт до «Чительника» і взявся до роботи. А вже через рік, у 1951-му, написана ним книжка надійшла у продаж. Тоді ще ніхто не здогадувався, що для автора вона стане першою сходинкою до світової слави. Цим автором був Станіслав Лем.
Львівські вулички Лема
Слава — річ підступна. Іноді їй вдається суттєво підкоригувати людський характер, але деякі зустрічі з відомими людьми залишають по собі незабутнє відчуття тепла. Так було й того разу в Кракові: в домі Станіслава Лема ми почувалася гостями, яким щиро раді. М’які крісла, смачний чай з малиною, відкрита усмішка господаря — і жодних бар’єрів у спілкуванні. Пан Станіслав розпитував про життя в Україні, іноді намагався перейти на українську. Цитував вірші українських поетів, які вивчав ще в дитинстві.
Станіслав Лем народився у Львові 12 вересня 1921 року. Найяскравішими спогадами дитинства залишилися прогулянки з батьком до Єзуїтського саду вгору алеєю Міцкевича у бік церкви святого Юра. «А на розі Академічної була чудова кондитерська Залевського. Там продавалися такі симпатичні марципанові свинки з шоколадними оченятками… Пам’ятаю дуже смачне морозиво», — згадував він. Майбутній класик світової фантастики у дитинстві був великими ласуном. Потай від матері він відчиняв старомодну шафу в кутку великої кімнати і цупив звідти пряники, злизував крем із тістечок і зрізав верхній шар торта — а потім із затятою приреченістю очікував на батьківський гнів…
Читайте також: Від Венеції до Швеції
«Демон руйнівника», який вселився в хлопчика всупереч його волі, змушував маленького Сташека ламати іграшки, а потім гірко розкаюватися у скоєному. Але дуже скоро його світ заполонили книжки. Читаючи все, що трапиться під руку, маленький Лем уявляв себе то сміливим Мауглі, то відважним капітаном Немо або Звіробоєм. У гімназії хлопчик познайомився із творчістю Жуля Верна, Герберта Веллса, Александера Фредро, Юліуша Словацького і Генрика Сенкевича. Про світ свого дитинства Лем напише згодом в автобіографічній книжці «Високий замок».
Солодощі і щаслива безтурботність закінчилися з приходом радянської влади. «Упродовж перших кількох місяців після нашестя совєтів було справді страшно. Коли їхали потяги до Росії, то казали: «Шкіра, тканини, шкіра, тканини». А коли поверталися — «Сірники, махорка, сірники, махорка». Крім сірників і махорки, у магазинах фактично нічого не було, — пригадував Лем. — У мене був гурт друзів, з якими ми влаштовували набіги на черги. Але в крамницях тоді вже було фактично порожньо. Щонайбільше можна було дістати шматочок вафлі, склеєної гарячою масою какао, або «юнаки» (найдешевші тоді цигарки, які виготовляли на заводі неподалік Львова). Трохи згодом почали з’являтися бодай якісь совєтські товари. В моїй голові розвиднілося, коли я оглядав у кінотеатрі «Марисенька» совєтську кінохроніку, де показували московську шоколадну фабрику «Червоний Жовтень» та її працівниць, які пакували шоколадні цукерки. Я відразу зрозумів, що в тій системі більше шоколаду не побачу…»
Лем ніколи не виїжджав зі Львова, тож уявлення не мав, що діялося в провінції. Чи усвідомлював він масштаби репресій проти польського населення? «Не зовсім. Ми мали далеких родичів, поміщиків на Поділлі, які володіли тисячами гектарів під Новосілками. Частина з них утекла, інших депортували… Та я жив у світі розмаїтих юначих марень, а водночас наполегливо готувався до іспитів». Змалечку Лем цікавився різними «дротиками й залізячками», після гімназії мріяв про навчання в політехнічному інституті, але сина «буржуя» (його батько був забезпеченим лікарем) туди не прийняли. Тож довелося вивчати медицину, яка хлопця особливо не цікавила.
Радянський Львів часто викликав у Лема моторошні спогади. Одного разу молодого поляка викликали в маєток на вулиці Міцкевича (нині Листопадового Чину. — Ред.), який мав лиху славу — багато хто звідти не повертався. Однак вибору не було… Виявилося, Лему хотіли повідомити про високу честь, якої його удостоїли «товариші», — стати комсомольцем. Майбутній письменник відповів, що це, звісно, його найзаповітніша мрія, до якої йому ще довго рости. Словом, пощастило: пильні товариші повірили в його прагнення стати комсомольцем, але пізніше. Такими самими методами й аргументами Лем тактично відсікав усі подальші спроби «затягнути» його в Польську об’єднану робітничу партію. Через багато років розповідав про це розважливо, наголошуючи, що до «заповітної» мрії так ніколи й не дозрів.
Після Другої світової війни разом із іншими репатріантами Лем змушений був залишити Львів. У Кракові завершив свою медичну освіту, хоча лікарем не став. У цей самий період, ще студентом, він почав друкувати свої перші оповідання. Його полонив світ художньої творчості — як виявилося, на все життя. 45 книжок загальним накладом понад 30 мільйонів екземплярів — спадщина Лема-літератора. Як і переклади його творів майже 40 мовами світу. До речі, своїх романів він ніколи не перечитував. «Усі книжки, які я написав, для мене як діти. Виросли й живуть своїм життям. Для мене важливо, щоб книжки купували і читали, а не просто ставили на полицю. Хоча, чесно кажучи, деколи перечитувати було б навіть корисно. Наприклад, я тільки нещодавно дізнався, що в радянських перекладах мої твори скорочували, особливо в тих місцях, де йшлося про Бога… А назагал я можу пишатися тим, що мої книжки не померли разом із падінням комунізму».
До Львова, міста свого дитинства і юності, Лем ніколи більше не повернувся. «Ще в радянські часи я мав кілька нагод побувати у Львові. Але я ніколи не хотів ними скористатися, — казав Лем. — Це як жінка, яку колись кохав, а потім втратив і вже не виникає бажання побачити її в новому житті. Чим для мене є сучасний Львів? Без людей, яких я любив? Без того життя, без атмосфери, яку я пам’ятаю? Це тільки будівлі, каміння…»
Головне розчарування
Станіслав Лем завжди намагався залишатися незалежним — наскільки це було можливо. «Мені ніколи не подобався тоталітаризм, а всі ідеї ощасливити людство насильницькими методами здавалися мені божевільними. І я намагався показати їхню абсурдність. У цьому джерело невдач багатьох моїх героїв на шляху до покращення світу, їхні спроби завжди завершувалися погано», — казав автор «Соляріса».
«Соляріс» — найкращий роман Станіслава Лема. Це сплав високої філософії і оголеного нерва людських почуттів. Фантастичний Океан, здатний мислити. Люди, які намагаються встановити з ним зв’язок… «Напевно, про Океан ми не дізнаємося нічого, але, можливо, про себе…» — каже один із героїв роману. Найнеймовірніші вигадки про майбутнє людства Лем будував у тісному зв’язку з внутрішнім світом звичайної людини, яка шукає відповідей на одвічні питання. «У ті часи я зазвичай проводив один літній місяць у Закопаному. Я мав сінну лихоманку, від якої тоді ще не було ліків. Тому доводилось лікуватися творчістю… Більшість часу писав. У 1961 році, під час одного з таких марафонів, і народився цей роман. Пізніше мені ще хотілося створити щось подібне до «Соляріса», проте така удача трапляється тільки раз у житті», — згадував письменник.
Читайте також: Українки у війні статей
Спроби режисерів театру і кіно втрутитися в життя «Соляріса» Лему не подобалися. Картині Тарковського дісталося насамперед. «Я подивився лише початок фільму, але сам тільки закадровий голос у стилі газети «Правда» відбив у мене бажання переглянути його до кінця. На мою думку, картина не дуже вдала. Здається, Тарковський не зрозумів, що я хотів сказати своїм романом. Він талановитий, однак дуже своєрідний режисер. Дехто хотів, щоб «Соляріс» прижився на театральній сцені. У Мюхнені ставили оперу за мотивами роману. Але який, скажіть, сенс співати «Соляріс»? Його треба читати… Але я не втручаюсь. Це їхня справа».
Лем, який так майстерно інтригував читача космічними подорожами й зустрічами з інопланетянами, під завісу свого життя вже не вірив у можливість таких контактів. І це, напевно, стало найбільшим його розчаруванням. Раніше йому здавалося, що існує доволі великий шанс зв’язатися з розумними цивілізаціями, і контакт з космічним розумом — питання кількох років. «Тепер у цих питаннях я скептик. Розум — рідкісне явище у Всесвіті», — резюмував він.
У своїх романах письменник сміливо експериментував із технікою і фантастичними технологіями майбутнього. Цікавився комп’ютерними технологіями, стежив за всіма новинками і міг вільно підтримати розмову на цю тему. Хоча сам освоїти комп’ютер уже не захотів. До речі, Лем також передбачив еру смартфонів, називаючи їх фантоматами: «Кожен матиме кишеньковий фантомат, подібний до касетного плеєра, і дуже швидко всеохопна фантоматизація огорне людство такою візією світу, порівняно з якою рай видаватиметься сховком старих калош».
Останнім науковим досягненням, яке справило на Лема сильне враження, стало прочитання людського генома. «Тільки ще ніхто не знає, що з цього буде доброго, а що поганого. Здається, поганого буде більше. З новою технологією так зазвичай буває… Мені не подобається, що дедалі сучасніші технології слугують брудним цілям. Я не проти прогресу, але мене турбує те, що люди використовують його на шкоду собі», — міркував Лем.
Атрибути слави
Увесь простір у робочому кабінеті Станіслава Лема заповнювали книжки. Здавалося, ще трохи — і йому самому не залишилося б там місця. «Під час Польської Народної Республіки було дуже важко дістати літературу, яка мене цікавила, — розводив руками. — А нині її навіть забагато. Тільки коли це все читати? Хоча… Після кінця життя буде багато вільного часу».
Своїй старенькій німецькій друкарській машинці Лем залишався вірним багато років, написавши з її допомогою понад 30 книжок. А першу «друкарку» 12-річному Станіславу подарував батько, і з нею письменник не розлучався, аж поки від машинки не почали відпадати клавіші… «Власне, неважливо, як ти працюєш — з ручкою, на машинці чи на комп’ютері. Найголовніше — що ти пишеш. Машин, які писали б замість людини, ще не винайшли. І, ймовірно, не винайдуть», — підсумовував Лем. Хоча останнім часом він зрідка сідав за свою машинку — лише надрукувати особисті листи, а все інше надиктовував своєму секретареві. Кожен його день був розписаний по хвилинах. Багато часу займало листування з читачами. Лема охоче видавали в багатьох країнах світу. Це передбачало зустрічі, конференції, почесну участь у різних об’єднаннях та інші атрибути світової слави.
«Вільний час? Про що ви? У мене з ним досі погані стосунки… Незабаром мають прийти 20 молодих поляків, яким я повинен «вказати» правильний життєвий шлях. Часто зустрічаюсь із журналістами. Веду регулярну авторську колонку в популярному тижневику. Читачі чекають від мене автографів. Одна американка надіслала 28 кілограмів моїх книжок із проханням підписати кожну. Нещодавно повідомила, що вже отримала «фантастичний вантаж» назад і дуже щаслива. Іноді в мене з’являється бажання поселитися на безлюдному острові, де немає ні вуличного руху, ні електрики…» — казав Лем.
Схоже, він добряче втомився від досягнень цивілізації, яку все життя допомагав розвивати своїми книжками. Однак був переконаний: припинити розвиток науки неможливо. «Хоча відчуття, що ми робили надто багато поганого, не дає мені спокою!» — з гіркотою констатував фантаст.
Відкрите суспільство
Лема ніколи не цікавила абстрактна фантастика заради красивого сюжету. Його здатність передбачати хід подій цінували й намагалися використати багато відомих політиків і державних діячів, зокрема й тодішній президент СРСР Міхаіл Ґорбачов. «На його прохання я написав прогноз, у якому, до речі, передбачив майбутнє СРСР, — згадував Лем. — Але коли стаття з’явилася в німецькому Spiegel, Ґорбачову мій погляд на майбутнє вже був ні до чого: радянська імперія розсипалася…»
Здається, події останніх років не вплинули на характер письменника. Він залишався бадьорим, веселим і дотепним — хіба що «трішечки постарів». Але на час не нарікав. «Так, час швидкоплинний, але що з того? Хіба це відкриття? Єдине, що змінилося, — на старість я почав погано чути. Запрошували недавно на якусь німецько-польську конференцію, присвячену моїй творчості. Але я не поїхав ― бо що нового там почуєш? Це велике щастя, знаєте, що я глухий…» Назагал Лем щиро дивувався, що дожив до часу, коли люди літають на Місяць, використовують атомну енергію і комп’ютери. Показував фотографії своєї маленької онуки і захоплювався якістю знімків. «Син купив цифровий фотоапарат. Фантастика… Які кольори, які дивовижні відтінки! Але я не женуся за модою. Мій старий «Мерседес» за двадцять років проїхав понад 150 тисяч кілометрів. І мені не потрібна інша машина».
Читайте також: Магія книжки. Магія міста. Магія життя
Лем не розумів людей, які з задоволенням смакують масову культуру, і зовсім не дивився телевізора. «Коли у вас на даху супутникова антена з сотнями каналів із різних країн, нескладно зробити висновок: у світі нічого не відбувається, крім зґвалтувань та вбивств, — із сумом говорив він. — Раніше вбивства не рекламували. А зараз це норма для телебачення: у фільмах якийсь маніяк або космічний прибулець може знищити половину людства. Це ж цілковита дурниця! В новинах те саме — війни, гори вбитих, кров, розбиті літаки. І все це за якихось 15 хвилин…»
Лем ніколи не боявся сказати чи написати щось не те. Його волелюбність завжди була співзвучна з органічним правом особистості на власну думку. У 1982 році, через рік після запровадження в Польщі військового стану, Станіслав Лем поїхав на міжнародну конференцію до Німеччини й затримався в еміграції аж до кінця комуністичного театру абсурду. Вітер змін, який спочатку окрилив багатьох, хто сумував за свободою, швидко приніс багато приводів для тривоги…«Мені здається, що відкрите суспільство не таке вже й відкрите, бо гроші правлять усім. Це не дуже добре, коли немає інших цінностей. Я завжди вірив у те, що світ рухається в правильному напрямку, але зараз втратив цю віру. Люди використовують свободу, яку здобули, зовсім не так, як належало б… Іноді складається враження, що людська цивілізація підійшла до кінця. Якби водномить ми змогли відчути всі ті жахи, що сьогодні відбуваються в світі, то не витримали б усього цього…»
Проводжаючи нас до дверей, Лем попросив передати вітання Україні: «Від мене і моєї дружини Барбари, з якою ми разом майже пів століття. Вона, до речі, знає українську значно краще, ніж я, адже народилася в гуцульському селі. Тож ми тісно пов’язані з Україною».