Праві та ліві проросійські партії підривають готовність Заходу до захисту, видаючи себе за вірних друзів миру. При цьому вони експлуатують ореол пацифізму як принципово почесної позиції.
Але насправді пацифізм вже у XX столітті відіграв здебільшого нищівну роль. Адже послідовну пацифістську позицію можна було підтримувати, лише ігноруючи питання про те, як беззбройно захистити себе від держав, які вважають війну, підкорення і знищення інших народів метою свого існування, як це сьогодні відбувається у випадку з путінською Росією.
Це усвідомлення змусило таких пацифістів, як Альберт Айнштайн, відмовитися від своєї позиції, коли вони зіткнулися із захопленням влади абсолютним злом. «До 1933 року, — пояснював Айнштайн, — я був прихильником відмови від військової служби. Але коли поширився фашизм, я зрозумів, що цієї позиції не можна дотримуватися, якщо не хочемо, щоб влада над світом потрапила до рук найзапекліших ворогів людства».
Натомість тим, хто не бажав поступатися власними пацифістськими максимами навіть перед обличчям такої абсолютної загрози, не залишалося нічого іншого, окрім як систематично відбілювати тоталітарних агресорів. У своєму прагненні применшити загрозу тоталітаризму багато пацифістів все більше заплутувалися в його пропагандистській брехні, часто навіть стаючи повністю тотожними з ним.
Яскравий приклад — піонер автомобілебудування Генрі Форд, який із принципового противника війни став радикальним антисемітом і раннім прихильником Гітлера та НСДАП (Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини). У 1915 році Форд вирушив на «кораблі миру» до Європи, де хотів запропонувати себе як посередника між сторонами, що воювали у Першій світовій війні. Після закінчення війни Форд обернувся на фанатичного антисеміта, який у своїй книзі «Міжнародний єврей» звинуватив юдаїзм у всіх світових негараздах. У 1930-х роках промисловий магнат став частиною ізоляціоністського руху, який під гаслом «Америка понад усе» агітував проти вступу США у війну на боці європейських демократій.
Думка про те, що між пацифізмом і антисемітизмом може існувати глибинний зв’язок, на перший погляд здається химерною. Однак у певному викривленому вигляді націонал-соціалізм також пропонував латентне «пацифістське» послання. Гітлер не втомлювався звинувачувати юдаїзм у розв’язанні Першої світової війни і закидати йому бажання втягнути народи у ще одну велику війну. При цьому він припускав, що після знищення євреїв ці «народи» зможуть жити разом у мирній гармонії. Здається, це вплинуло на деяких пацифістів.
Зокрема, П’єр Лаваль, голова уряду Віші під керівництвом маршала Петена і особливо фанатичний нацистський колабораціоніст, починав свою політичну кар’єру як представник пацифістського крила Французької соціалістичної партії. Ряд інших французьких підспівувачів нацистської окупації, починаючи з 1940 року, походили з лівих пацифістських сил, як, наприклад, Марсель Деа, який у 1939 році опублікував редакційну статтю під заголовком «Вмирати за Гданськ?». Це гасло незабаром стало бойовим кличем противників французької мобілізації проти гітлерівської Німеччини. Деа створив ліворадикальну партію, повністю підлаштовану під його особу, яка закликала до беззастережної співпраці з нацистськими окупантами. Прихильники Деа навіть добровільно брали участь у полюванні на французьких євреїв, яких зганяли для депортації до таборів смерті.
Але фальшивий «пацифізм» сучасних ультраправих партій, як-от німецька АдН (Альтернатива для Німеччини), також має попередників — наприклад, Жака Доріо, лідера ультраправої Французької народної партії, чий радикальний націоналізм не завадив їй через захоплення німецьким диктатором виступати за роззброєння Франції в 1930-х роках.
Попри таку схильність до тоталітарного мислення, пацифістська ідея все ще залишається у великій пошані, особливо в Німеччині. Однак це пов’язано не лише з похвальним наміром ніколи не повертатися до мілітаризму німецького минулого. У Німеччині після 1945 року пацифізм також слугував засобом звільнення людей від власної співвідповідальності та співучасті у нацистському варварстві.
Показовим прикладом цього є протестантський пастор Мартін Німеллер, який став культовою фігурою «руху за мир» у 1950-х і 1960-х роках. Хоча Німеллер був принциповим прихильником націонал-соціалізму, він потрапив до концтабору в 1938 році як «особистий в’язень» Гітлера через відмінні богословські погляди. Однак навіть тоді він не порвав повністю з нацистською ідеологією — і власним антисемітизмом.
Коли у 1939 році почалася війна, Німеллер написав Гітлеру з в’язниці листа з проханням дозволити йому служити командиром підводного човна, як він це робив під час Першої світової війни, але отримав відмову. Після війни Німеллер став радикальним пацифістом, який рішуче виступав проти переозброєння Федеративної Республіки Німеччина і, зокрема, проти ядерного озброєння. Водночас він не цурався контактів з комуністичним тоталітаризмом і 1966 року навіть отримав Ленінську премію миру СРСР.
Виступаючи проти «війни» як такої, націонал-консерватори на кшталт Німеллера, дискредитовані своєю близькістю до нацистської системи, мали можливість відвернути увагу від винятково злочинного характеру німецької війни на знищення і псевдоморально вивищитися над західними союзниками – особливо над США, які часто зображувалися як особливо спраглі до війни. Такий варіант також чітко показує, що позиція безкомпромісного миролюбства часто приховує в собі антидемократичний афект.