Одним із потужних аргументів українських опонентів консерватизму є посилання на Росію. Нібито саме вона є взірцем консервативного ладу, а отже наші консерватори буцімто прагнуть влаштувати в Україні путінізм з усіма його принадами: президентом-самодержцем, козачими патрулями й батюшками, які освячують ракети. Маніпулятивність такої аргументації очевидна, проте дати відповідь на «російське питання» все ж таки треба.
Йдеться не про заочну полеміку з путінськими ідеологами, а про зіставлення російської дійсності з основними засадами сучасного європейського консерватизму (докладніше див. Тиждень, № 15/2019). Однак чітка відповідь на «російське питання» необхідна не лише для внутрішньої української дискусії про консерватизм. Насамперед це потрібно для того, щоб краще розуміти сам консерватизм, а головне тих, хто претендує на консервативну політичну ідентичність в Україні.
Одним із наріжних принципів консерватизму що у XVIII, що у ХХІ столітті є недоторканність приватної власності. По-перше, якщо державець, уряд чи якась інша сила під будь-яким приводом зазіхає на власність, рано чи пізно вона зазіхне й на решту прав та свобод. По-друге, без широкого прошарку незалежних власників суспільний лад завжди тяжітиме до авторитаризму та диктатури.
Читайте також: PortnOFF: Громадськість діє там, де закон безпорадний
По-третє, лише недоторканна власність може бути рушієм ринкової економіки, забезпечуючи зростання загального добробуту. І по-четверте, консерватизм накладає на власників обов’язок дбати не лише про своє, а й про спільне благо, стоячи на сторожі національних інтересів. Що ми маємо в Росії? У Російській імперії, на відміну від Європи, право власності було умовним, залежним від стосунків конкретної особи з царем та урядом. У СРСР прошарок умовних власників замінили тимчасовими розпорядниками «народного майна», які на 100% залежали від свого партійного та відомчого начальства. Зневагу до власності успадкувала й сучасна Росія. «Якщо держава скаже, що ми повинні його віддати, ми його віддамо. Я не відокремлюю себе від держави, у мене немає інших інтересів», — казав у 2007-му про завод «РУСАЛ» Олєґ Дєріпаска. У 2017-му інший російський мільярдер Ґеннадій Тімчєнко повторив ці слова: «Якщо треба буде, завтра ж передам усе державі». Словом, російські мільярдери — це не власники, а розпорядники активів, які їм дозволив набути Кремль.
Це результат цілеспрямованої політики Кремля (так званої доктрини Сєчіна), внаслідок якої в Росії утворився гібридний лад — державно-олігархічний капіталізм. Причому олігархам належить вторинна роль: у 2018-му Федеральна антимонопольна служба оцінювала частку держави в російській економіці у 70%. Таке становище тягне за собою відповідні політичні наслідки. Астольф де Кюстін, відвідавши Росію в 1839-му, писав, що «цар є скарбником і кредитором усього російського дворянства», а відтак дворянство «стає співучасником усіх злочинів вищої влади, щоб катувати народ, доки Бог залишить нагайку в його руках». Те саме відбувається й сьогодні: російська еліта, залежна від Кремля, не виконує своїх обов’язків перед суспільством, розглядаючи його як «нову нафту». Таке становище батьки-засновники консерватизму (Едмунд Берк, Жозеф де Местр, Алексіс де Токвіль та ін.) вважали патологічним ще в XVIII–XIX століттях, ну а сьогодні це нагадує злу пародію на консерватизм (принаймні в його європейській традиції).
Не менше суперечить консервативним принципам і те, що Росія досі чіпляється за свою квазіімперську форму. Звичайно, консерватизм з’явився раніше, ніж національна держава стала універсальним способом організації суспільств, але консерватори прийняли зміни. Проте якщо на Заході національним суверенітетам загрожує глобалізм, то Росія все ще зберігає архаїчну імперську модель. Не секрет, що цілісність РФ тримається на силовому примусі, підкупі місцевих еліт та слабкості багатьох колонізованих народів, які занепали і морально, і фізично.
Нагайку Москва продемонструвала вже через три роки після розпаду СРСР, під час Першої чеченської війни, а згодом повторила урок. Потім вона показала і пряник, заливаючи лояльну кадировську Чечню щедрими дотаціями. Консерватори повсякчас наголошують на важливості плекання національної ідентичності, але в межах російської державної моделі це неможливо. Тому Москва працює за радянською методичкою, впроваджуючи злегка оновлену концепцію «нової історичної спільності радянського народу». Замість національного міфу насаджується культ «Великої Вітчизняної війни», замість спільної ідентичності — відчуття опірності Заходу, основним культурним маркером є «загальнозрозуміла» російська мова. Причому Кремлю вдається практикувати одночасно дві політики, кожна з яких суперечить засадам сучасного консерватизму. З одного боку, низка народів Росії потерпає від імперської денаціоналізації, перебуваючи на межі асиміляції та зникнення, а з другого — РФ використовує найгірші форми мультикультуралізму, попускаючи безконтрольну внутрішню міграцію, розгул етнічних мафій, міжнаціональні конфлікти тощо.
Читайте також: Анна Київська в тенетах «русского мира»
Зрозуміло, що все це Москва ховає від сторонніх очей, вдаючи із себе країну з міцними традиційними цінностями, вільну від задушливої політкоректності та інших вад «загниваючого лібералізму». Слід визнати, що на частину західної публіки це справді справляє враження. Але російський «традиціоналізм» — це не більш як спосіб ідеологічного позиціонування на міжнародній арені. Для внутрішнього вжитку Москві достатньо «культу Великої Вітчизняної війни», «політичного православ’я» та «кримського консенсусу», а решта — то фасад, призначений для чужих очей. Нотатки де Кюстіна колись вражали американських совєтологів і не втратили своєї актуальності й досі. «У росіян є лише назви всього, але немає нічого в дійсності. Росія — країна фасадів. Прочитайте етикетки — у них є цивілізація, суспільство, література, театр, мистецтво, науки, але насправді в них немає навіть лікарів». Те саме повною мірою стосується і російського традиціоналізму. Захист родини там зводиться до істеричної гомофобії, релігійність — до гонінь на свідків Єгови, а більшість поширених народних звичаїв — це недавній радянський конструкт.
Ми також є пострадянською та посттоталітарною країною, проте для 80% українців улюбленими святами є Різдво та Великдень, натомість для росіян — День перемоги та Новий рік (КМІС, ВЦВСД, 2018). Це й не дивно: щоб мати авторитет, церква мусить бути незалежною від держави, але РПЦ ще з XVIII століття керують обер-прокурори, спецслужби та чиновники. Та й замість малоприємної західної політкоректності в Росії практикуються цензура, вбивства журналістів та політиків тощо.
Читайте також: Комунікативна сировина Московії
Чому певні західні аудиторії сприймають фейковий російський консерватизм за чисту монету, цілком зрозуміло. По-перше, дається взнаки дистанція: для багатьох Росія і досі лишається далекою таємничою країною, закритою для сторонніх. До того ж Москва робить усе, щоб конвертувати свій образ у політичний вплив, підкріплюючи його інформаційною роботою та фінансовими вливаннями в певні організації, партії та середовища. Точно в такий спосіб СРСР поширював на Заході лівацтво, намагаючись зламати «буржуазні суспільства». Тепер Росія заграє з усіма, хто так чи інакше протиставляється ліволіберальному глобалізму. Ідеологія тут не відіграє жодної ролі: Москва одночасно підтримує і європейських ультраправих, і соціаліста Мадуро, робить реверанси в бік консерваторів і фінансує сталіністів. Вочевидь, місія України полягає ще й у тому, щоб поширювати в Європі правдиве знання про РФ, викриваючи її маніпуляції та руйнуючи створювані нею міражі. Зокрема, це стосується консервативних середовищ, оскільки те, що криється за російськими декораціями, цілковито суперечить принципам консерватизму.
Але насамперед рефлексії щодо «російського питання» — це привід для роздумів для самих українських консерваторів. Попри певні позитивні зрушення останніх років, Україна залишається досить далекою від консервативних ідеалів. Тож перед консерваторами-практиками завжди стоятиме спокуса зосередитися на зведенні декорацій, не здійснюючи сутнісних змін. Звичайно, у нинішніх політичних обставинах це питання має радше теоретичний характер: в українського консерватизму хоча і є власні інтелектуальні та політичні традиції, однак він ще перебуває на стадії формування. Утім, коли обставини зміняться на краще, перебудовувати Україну на засадах консерватизму все одно буде важко. А тому консерватори-практики неодмінно постануть перед вибором: втручатись у виснажливу боротьбу за суть чи задовольнитися фасадними роботами, які на позір мають ефектний вигляд і не наражатимуться на запеклий спротив тих, кого влаштовує теперішній патологічний стан країни. І від того, яку відповідь дадуть собі консерватори на це питання, залежатиме, чи зможуть вони відіграти свою роль у розбудові України.