Минулого тижня відомий театральний режисер Єкатеринбурга Ніколай Коляда ввійшов до народного штабу підтримки Путіна. Ще кілька місяців тому він відкрито був на боці Міхаіла Прохорова, а тепер, за його словами, передумав – вирішив: кращого за Путіна росіянам поки що не знайти. І наприкінці своєї заяви зробив такий витончений пасаж: мовляв, за мною 70 осіб, цілий театр, я не можу собі дозволити не дружити з владою.
Через два дні єкатеринбурзькі жартівники обклеїли стіни «Коляда-театру» афішами із зацілованим Путіним, а Живий журнал та Facebook кавкнули від натиску хрестових походів столичної інтелігенції проти відступника-режисера. Хто запальніший, спробували ініціювати бойкот учора ще популярного митця. Тепер біля театру виставлено цілодобову охорону – місцева поліція оберігає одного інтелігента від інших.
Дивні діла твої, Господи.
Ідіотський учинок, годі й казати. Хоч би які були його мотиви. І справді, шкода гарного режисера – він тепер на якийсь час став нерукопотискальним. Але впевненість у глупстві людини – це одне, а переконаність у тому, що вона негайно за свої дурощі має бути публічно й криваво розіпнута, – зовсім інше.
Читайте також: Збудження чи пробудження?
Бідолашний Коляда став тією краплиною крові, що промайнула під носом голодного хижака. Дві сторони російського інтелектуального й духовного прошарку, які доти лише мляво сварилися між собою, підвелися на рішучий бій. Головне гасло будь-якої революції – «Хто не з нами, той проти нас» – спершу обкатали на режисерові з Єкатеринбурга, дружно відмовивши йому в праві відтепер числитися у списках володарів дум. Окремі голоси, що зазвучали вслід за вольтерівським «Я ненавиджу ваші переконання, але готовий віддати життя за ваше право їх висловлювати», не мали шансів бути почуті.
Не встигла висохнути фарба на знущальних афішах, якими обклеїли театр Коляди, як сталася нова подія: Путін запросив велику групу журналістів до Кремля для вручення премій уряду. Більшість із них визнали за можливе та потрібне прийти й отримати (обсяг кожної премії – 1 млн руб.). Тепер відмиваються як можуть. Ось один із лауреатів премії, телекритик Іріна Пєтровская на своїй сторінці у Facebook подає величезний допис, де в найдетальніший спосіб розповідає про те, що, мовляв, нагороду отримувала з рук не прем’єра, а свого учителя Засурского, а до Путіна вона навіть не підійшла, а ще – ніхто не вставав при ньому. Словом, виправдовується. А навкруги за ходом дискусії стежать десятки й сотні уважних очей. І знову інтелігенція розділилася: одні доводять, що потрібно було кинути цю премію Путіну в обличчя, інші впевнені, що вона все одно з наших кишень, отож-бо прем’єр до неї має лише найбільш опосередкований стосунок. Треті вмовляють лауреатів віддати ці гроші сиротинцям.
Російські інтелектуали слухають, як висловлювався Блок, «музику революції» дуже нервово. І що далі, то голосніше лунають у цій музиці маршово-стройові ноти. Інтелігенція, функція якої взагалі-то – посилена індивідуальність на тлі загальної подібності, досить швидко в гарячі моменти історії (як нині в Росії) мімікрує, переймаючи безліч звичок, властивих у звичайний час натовпові. У такі хвилини головна відмінна риса будь-якого перехідного періоду – нетерпимість – уражає своїм вірусом навіть, здавалося б, зрілі та вдумливі мізки.
Читайте також: Від Євразії до Азіопи: три етапи деградації
У переломні моменти інтелектуали з підвішеними язиками виходять на перший план – у суспільства назріває необхідність слухати доладні слова про те, що наболіло всім. От і стає милий, але посередній письменник Боріс Акунін чи обдарований, але вельми обережний за іншого часу телеведучий Лєонід Парфьонов застрільником перемін у суспільстві. І безліч інших людей схожих професій із ним разом починають створювати неабиякий революційний гамір. Їхня багатослівна шумна балакучість створює оманливе враження протестних настроїв інтелігенції. Але якщо бути чесними, то російська інтелігенція як мовчала, так і мовчить. Окремі приклади – скажімо, «Поет і громадянин» Дмітрія Бикова та Міхаіла Єфрємова, який дотепно й подеколи сміливо вказує владі на її агресивну імпотенцію, – не показники.
Кого ще назвати з тих російських інтелектуалів, що послідовно й публічно обстоювали своє право на протест? Шендеровіч? Але він геть-давно вже не письменник – чистої води політик. Шевчук? Він не інтелігенція – рокер. Іноді включається з пасіонарними розмовами Лія Ахєджакова. Хто ще? Не знаю. Їй-богу, не знаю.
Ні 10, ні 24 грудня на мітингах практично не було по-справжньому відомих діячів культури. Запитувала головних постановників московських театрів, відомих режисерів – ніхто сваритися з владою не хоче. У всіх колективи, у всіх своя справа, усі воюють за будівлі й за фінансування, за всіма – безліч доль. Щоправда, цього ніхто не афішує, але й проти влади не протестують. Просто вони розумніші, на відміну від Коляди, не біжать писати про це у своєму ЖЖ й не готові запоєм слухати «музику революції».
І останнє. Поки писала цей текст, дуже намагалася жодного разу не згадати про те, що Лєнін називав інтелігенцію «г..ном нації». Вийшло!
Читайте також: Російська матриця: камо грядеши?