Фактчекінг: п’ять легенд про наші 20-ті

Чи правда, що Хвильовий був чекістом і розстріляв матір? А що Сталін на зустрічі з українськими письменниками в Москві дав їм валізу грошей на будівництво «Слова»? Правда, що Нестор Махно писав вірші, а сюрреалісти бачили Дніпрельстан наяву, а не в химерних видивах? Зробімо фактчекінг.

 

 

Легенда походить із твору самого Хвильового «Я (Романтика)». Написана від першої особи психологічна новела багатьом здавалася автобіографічною. У новелі головний герой — главковерх революційного трибуналу — постає перед вибором: хто він — чекіст чи людина. Серед арештованих опиняється його мати, і коли версальці наступають на місто, главковерх сам стріляє їй у скроню.

 

Якщо це не про автора і його матір, навіщо ж він назвав твір «Я»? — дивувалися наївні читачі. Та найбільше поширенню цієї легенди прислужилися зовсім не читачі (адже після 1933 року книжки Хвильового швидко й надовго, на 50 із гаком років, вилучили з усіх бібліотек і заховали в спецхрани), а… націоналісти. Після Другої світової війни в діаспорі розгорілася палка дискусія між хвильовістами й антихвильовістами. Останні вважали Хвильового прихвоснем Москви, з походження москалем Фітільовим, безбатченком і безбожником, графоманом, шкідником, чекістом і комуністом. У цьому переліку лише остання характеристика — достеменний факт.

 

 

А ось зразок антихвильовістської риторики: «Кожен, хто має певні, здорові основи погляду на життя і на його прояви, хто має здоровий і вироблений та непохитний світогляд, як уважно й критично перечитає писання Миколи Фітільова-Хвильового, той нічого позитивного, творчого, великого і шляхетного […] в цих творах не знайде. Навпаки, знайде […] зразок нещасної хитливости, хаосу думки, обожування комуністичної ідеї з Леніном у проводі, мерзотного убиття Матері, висмівання Бога, ненависти до власної жінки, восхвалювання розпусної Московки Аґлаї й такі подібні отрути душі» (Михайло Островерха, «Чорнокнижник із Зубівки», Нью-Йорк, 1955).

 

І знову героїв Хвильового навмисне ототожнювали з ним самим, щоб довести шкідливість його творів для української людини (саме так і писали).

 

Мати письменника, Єлизавета Іванівна Тарасенко-Фітільова пережила сина й померла після Другої світової війни, а Микола Хвильовий ніколи не служив у ЧК. Більше про нього читайте тут.

 

 

 

Йогансен, котрий страх як любив розіграші, сам породжував і поширював ці легенди, зокрема й у художніх текстах. Скажімо, в «Подорожі доктора Леонардо…»: «Данько, не оглядаючись, хутко ішов уперед. […] І щоб зовсім заспокоїтись і іти рівно мов машина, він ураз, як увірвавши, перестав думати про зайця, про серпень, про куркулів і натомість узявсь пригадувати вірша, що він давно-давно десь читав у книзі невідомого поета з норвезьким ім’ям». Це Йогансен, звичайно, про себе.

 

Та якщо поважні літературознавці прекрасно знають, що в «Я (Романтиці)» немає жодного автобіографічного факту, фантазіям Йогансена вони беззастережно довіряють. Що вже казати про журналістів, хоча їм сам бог велів не забувати про фактчекінг. Загугліть два слова «Йогансен швед» — і отримаєте цілу феєрію від Енциклопедії історії України на академічному сайті й Вікіпедії до Укрінформу, газети «День» і радіо «Свобода». «Син обрусілого шведа», «на половину остзейський німець, на чверть швед», просто «швед», а іноді можна обрати з цілого переліку — «по батьківській лінії був чи то шведом, чи то норвежцем, чи то латишем».

 

 

Дамо слово самому Майку Йогансен, жартівникові й містифікатору. У 1925 році Йогансен і Володимир Сосюра їздили в Мінськ делегатами на перший з’їзд Усебілоруського об’єднання поетів і письменників «Маладняк». На з’їзді йому довелося заповнити анкету, де сьомим пунктом було питання про «нацыянальнасць». Йогансен чітко й однозначно написав: німець. Більше про Майка читайте тут.

 

 

Автор легенди — сам Остап Вишня. Історію з його слів записав Степан Крижанівський.

 

«Зводився той будинок на кооперативних засадах. Головою кооперативу був Остап Вишня, а пайщиками усі більш-менш відомі тоді харківські письменники та деякі художники і композитори. У січні 1929 року відбувався “Тиждень української літератури” в Москві. На цей час будівництво затрималося — не вистачило коштів. У ході “Тижня” в Агітпропі ЦК ВКП(б) відбулася нарада про дальше розгортання зв’язків української літератури з російською та взагалі про посилення зв’язків між братніми радянськими літераторами. Був на цій нараді в числі інших письменників і Остап Вишня. — І ось,— розповідав письменник, — під час наради із якихось бокових дверей у зал ввійшов Сталін. Сталася миттєва пауза, але Сталін лише махнув люлькою — продовжуйте, мовляв, і ненадовго сів до столу президії. А потім, підвівшись з-за столу походжав поза столом президії, пахкаючи своєю люлькою.

 

 

І хоч Остап Вишня уважно слухав промовців, та одночасно його не лишала думка: де знайти кошти для добудови будинку? І раптом його осінило: а чому б не попросити грошей на добудову “Слова” в партії та уряду? Не для себе ж! Для загального добра. Вишня поспішно накидав записку головуючому. Коли Сталін на деякий час підсів до столу президії, головуючий непомітним для інших рухом підсунув йому записку. Сталін ковзнув по ній очима і ствердно махнув люлькою. Коли засідання закінчилося, Вишня повернувся до готелю “Асторія”, аби трохи перепочити. Раптом у двері постукали.

 

— Заходьте. До кімнати швидко зайшла людина з великою сумкою в руках і револьвером при боці. — Ви Остап Вишня? — Я Остап Вишня. — Наказано передати вам гроші. — Які гроші? — Ті, що ви просили.

 

І посланець висипав на стіл пачки з купюрами, які склали солідну суму, цілком достатню для добудови письменницького будинку. Але, як запевняв Остап Вишня, найбільше його вразило те, що кур’єр не тільки не вимагав від нього перерахувати гроші, а й не взяв жодної розписки. Цьому, скажемо правду, і ми не повірили. Напрошувалася думка, що Павло Михайлович від хвилювання просто забув, що він таки розписався у книжці. Але Вишня, як у таких випадках кажуть, клявся й божився, що справді ніякої розписки не було і ніхто її в нього не вимагав. Та й чи треба говорити про те, які тут пішли хвилювання — як зберегти та як довезти таку велику суму грошей».

 

 

 

Крижанівський даремно повірив у здоровий глузд читачів і читачок, які геть некритично сприйняли байку Вишні, і тепер вона фігурує як достеменний факт.

 

Правда те, що це було в Москві, і правда те, що українські письменники поскаржилися Сталіну на житлові умови і проблеми з будівництвом «Слова». Діло було на зустрічі зі Сталіним у Кремлі, не на нараді і не в Агітпропі. Крім Сталіна був лише Лазар Каганович, який і почав зустріч, а Сталін зайшов пізніше. Розмову повністю застенографовано, стенограму опубліковано і вона є в інтернеті тут. У прикінцевому слові Каганович сказав: «Надо приезжать не только в гости, а надо органически взяться за дело, добиться переводов и т. д. В частности, мне тов. Остап Вышня подал записку относительно украинского дома писателей “Слово”. Я в этом “доме” принимал горячее участие на Украине и сейчас, если время позволит мне, я займусь этим вопросом. Но это частность. Я думаю, что ваш приезд сюда во многом поможет, во многом сблизит нас». Більше про перебування українських письменників у Москві читайте тут.

 

Отже, Сталіну ніхто ніякої записки не давав, справами українських письменників завжди займався Каганович. Найпевніше, з Москви надійшло розпорядження дофінансувати спорудження письменницького будинку, і Наркомос виділив на нього потрібні суми. Зважаючи на те, що письменники одразу «обрали» наркома освіти Миколу Скрипника почесним головою свого житлового кооперативу, партійної підтримки довго чекати не довелося.

 

 

Усе-таки страшна сила слова!

Легенду про поета Нестора Махна придумали давно, тепер навіть важко з’ясувати хто був першим. Востаннє її легалізував російський письменник і журналіст, автор біографії Махна в знаменитій московській серії «Жизнь замечательных людей» (видавництво «Молодая гвардия»), яка вийшла щойно 2017 року. Нібито Нестор Іванович віршував у народнопісенному стилі:

 

Гей, батька мой, степь широкая!
А поговорю я еще с тобою…
Ведь молодые ж мои бедные года
Да ушли за водою…
Ой, вы звезды, звезды ясные,
Уже и красота мне ваша совсем немила…
Ведь на темные мои кудри да пороша
Белая легла.
Ой, ночи черные да безглазые!
И не видно мне, куда иду…
Еще с малых лет я одинокий.
Да таким и пропаду.
Где ж вы, братья мои милые?
Никто слез горьких мне не вытер…
И вот стою я, словно тот дуб,
А вокруг только тучи да ветер…

 

 

Український історик Валерій Волковинського свого часу поширював цю легенду, ще й пояснював, нібито віршувати Махно почав у в’язниці: «Вірші Махно писав російською мовою, вкраплюючи подекуди українські слова. І коли читав свої описи сусідам по камері, саме це й справляло на них особливе враження, бо надавало віршам якогось особливого колориту. Ось один з них сповнений неприхованого суму і задумливого розпачу каторжника по рідних місцях і близьких людях».

Нікого не бентежило, що російською «степь» жіночого роду і чомусь раптом «батько», але ок. Та тільки це вірш Євгена Плужника, написаний для повісти Валер’яна Підмогильного «Третя революція». І в повісти його «складає» якраз Махно.

 

 

 

 

 

Гей, батьку мій, степе широкий!
А поговорю я ще з тобою…
Бо молодії ж мої бідні роки
Та пішли за водою…
Ой ви, звізди, звізди блискучі!
А вже й красота мені ваша зовсім не мила…
Бо на темний мій кучир
Та лягла пороша біла.
Ой ночі, чорні та безокі!
І не видно мені, куда йду…
Ще змалку я одинокий,
Та такий і пропаду.
Де ж, брати ви мої любі?
Ніхто сльози горькі мені не витер…
І от стою я, мов дуб той,
А кругом тільки хмари та вітер…

 

 

Щоб цей фактчекінг не здавався викриттям, наостанок маловідомий, зате достеменний факт. У листопаді 1930 року в Харкові відбувалася Друга міжнародна конференція революційних письменників. Це був з’їзд такої організації як МБРЛ — Міжнародне бюро революційної літератури, яка саме в Харкові перейменувалася на МОРП — Міжнародне бюро революційних письменників.

 

Звичайно, для Харкова це була подія. А проте видатні літератори сюди не завітали. Румунського автора Панаїта Істраті вже нарекли ренегатом за його відверту книжку про СРСР (читайте про його поїздку в Україну тут), отож йому і його другові грекові Нікосу Казандзакісу в’їзд у Радянську Україну було заказано. У Харкові вітали англійця Гаррі Гезлопа, італійця Джованні Джерманетто, американців Джозефіну Гербст і Джона Германа, угорця Белу Іллеша, а найбільше німців — Егона Ервіна Кіша, Людвіґа Ренна й інших.

Луї Арагон і Жорж Садуль на конференції не «світилися». Вони швиденько з’їздили на Дніпрельстан і повернулися в Москву. Одиноким свідченням їхнього перебування на Запоріжжі поки що є тільки телеграма, яку Арагон відбив із Кічкасу в Париж Андре Бретону. Його листування до Бретона видано, а в архівах Садуля, його супутника в тій поїздці, я не шукала. Тож попереду в нас ще багато цікавого в наших 20-х.

 

Джерело: ЛітАкцент