Зрештою, фадишти — так називаються виконавці цього музичного жанру — постійно торкаються теми минулого та втраченого, що виражає поняття saudade (невимовна туга, ностальгія, сум). Не завжди цю тугу можна пояснити, вона є чимось ірраціональним. Та все ж таки португальцям є за чим сумувати. Хоча б за епохою Великих відкриттів, за втраченими колоніями й тією вагою, яку вони мали у світі. Але ні, сучасні португальці сумують
зовсім за іншим.
Шок від правди
У першому десятилітті поточного століття ім’я Салазара в португальській пресі стало згадуватися так часто, що він раптом потрапив і на екрани, перетворившись на одного з головних персонажів популярного лялькового шоу пародійних новин «Контра». У 2007 році на ТБ країни вирішили запустити програму «Великі португальці», організовану на кшталт британського шоу «Великі англійці» (що послужило моделлю для аналогічних передач у США, Канаді, Франції, Німеччині, ПАР, Новій Зеландії та навіть у нас). Яким же був шок португальських інтелектуалів, коли врешті-решт диктатор набрав 41% голосів телеглядачів і був проголошений найбільшим португальцем усіх часів! При цьому він випередив знаменитого мореплавця Васко да Ґаму й дипломата Аріштідеша Мендеша, який урятував життя кільком тисячам євреїв під час Другої світової.
Після оголошення результатів конкурсу на шпальтах тижневика Visão з’явилося невеличке есе відомого сучасного філософа країни Едуарду Лоренсу, автор запевняв, що перемога Салазара доводить прагматичний настрій португальців. Він сказав, що, віддаючи голоси в прямому ефірі через 40 років після смерті диктатора, вони лише визнавали успіхи його політики. Це лише роздмухало інтерес до Салазарової особи, і на початку 2009 року на іншому португальському телеканалі було запущено серіал «Жінки Салазара». Це при тому, що потайний характер самого диктатора не дає простору для здогадок про його особисте життя.
Звичайно, успіхові Салазара в наші дні можна дивуватися. Однак на тлі активізації в різних куточках Європи популістських партій, що апелюють до певного героїчного минулого та націоналістичних ідеалів, вибір португальців бачиться цілком закономірним.
Так само цілком закономірним видається прихід диктатора до влади в ту добу, коли решта європейського світу також тяжіла до правління сильною рукою. У тоталітарному СРСР керівну роль відіграє Сталін. У цей самий період до влади приходять Муссоліні в Італії, Гітлер у Німеччині та Франко в сусідній Іспанії.
А в Португалії простий професор економіки з консервативними католицькими поглядами з університету в Коїмбрі Антоніу де Олівейра Салазар у той час потрапляє до уряду. Спочатку обіймає посаду міністра фінансів, а згодом стає прем’єром. На цій посаді він тримався від 1932 року й до відставки в 1968-му, створюючи португальську версію диктатури у своїй державі.
Читайте також: Початок від нуля. Сучасну Індію об’єднують наука і знання
Для розбудови Португалії він опрацював концепцію «Нової держави», яку було закріплено також Колоніальною хартією 1933 року, а потім іще й Конституцією країни. Та на відміну від гітлерівської Німеччини або сталінського СРСР у Португалії не робили акценту на модернізацію та індустріалізацію. Та й на словах професор Салазар сам постійно та наполегливо дистанціювався від диктатур тоталітарного типу.
Його «революційна справа» спиралася здебільшого на критику ліберальних течій часів монархії та політичних вад Першої республіки (1910–1926). У своїх промовах він пропонував повернення до героїчного минулого «старого порядку», підкреслюючи цінність символічної тріади Бога, сім’ї та Вітчизни.
У сучасній Португалії освіта поставлена так, що нині кожен португальський школяр добре знає історію мореплавців і колонізації португальською короною заморських країв. Популяризація давнини має для португальської держави велике значення, а тому будь-яка згадка про першопрохідців друкується не лише в підручниках, а й просто на шкільних зошитах, як у нас таблиця множення.
Для Салазара Великі відкриття також були важливими й дуже символічними. Це були золоті часи історії португальців. Тоді, у 1418 році, за заступництвом принца Генріха вони почали систематичне дослідження атлантичного узбережжя Африки, у кінцевому рахунку обігнувши її та ввійшовши до Індійського океану в 1488-му. Роком пізніше португальська експедиція під керівництвом Васко да Ґами змогла дістатися Індії, обігнувши Африку й відкривши прямий торговий шлях до Азії. Невдовзі португальці пішли ще далі на схід, досягнувши в 1512‑му Молуккських островів, які називали «островами Прянощів», і через рік висадившись у Китаї. У 1522‑му експедиція Фернана Маґеллана, португальця, який перебував на іспанській службі, вирушила на захід, зробивши першу навколосвітню подорож.
Читайте також: Біля вулкана, але серед своїх
Епоха Великих відкриттів значно збільшила володіння Королівства Португалія, а сама держава збагатилася. На згадку про ті часи в 1960 році Салазар відкриває монумент у Лісабоні в районі площі Праса ду Імперіу та Белемської вежі. І це місце було обрано не випадково: саме тут, на березі річки Тежу, раніше була гавань Рештелу — відправна точка португальських мореплавців.
Духовність, політика й репресії
Деполітизація правління та повсякденного життя з опорою на консервативні католицькі традиції та соціальні об’єднання була основним пунктом корпоративістської доктрини нового режиму. У цьому зв’язку Антоніу де Салазар ліквідував зачатки багатопартійної системи, залишивши тільки Національний союз.
До ідей демократії колишній університетський професор ставився з огидою, тож треба було опрацювати якусь власну ідеологію, щоб на ній будувати «Нову державу». Нею став так званий лузотропікалізм, який пропагував думку, що Лузитанія (тобто латиною Португалія) — це держава історично найуспішніших європейських колонізаторів.
Як і раніше, Португалія залишалася колоніальною імперією. Салазар дуже дорожив заморськими територіями і не збирався з ними розлучатися. «Лузотропікалізм» давав йому відчуття правоти в цій позиції. Загалом ідея своєї унікальності завжди була популярна в португальському суспільстві. Історія цієї країни — приклад наполегливої боротьби невеликої нації за збереження своєї ідентичності перед обличчям небезпек. Це історія пасіонарного народу, який створив величезну морську колоніальну імперію, де «ніколи не заходило сонце». Португалія стала першою країною у світовій історії, що почала сприймати себе в глобальному масштабі.
Міцно пов’язаний із католицькою церквою, Салазар незмінно відстоював унікальний характер розвитку своєї країни, плекаючи «духовні скрєпи» на власний манір. Для цього Португалія має свій родючий ґрунт. На тлі повальної неписемності рівень релігійності був просто вражаючим. І це попри антиклерикальні позиції колишніх правлінь, коли було закрито безліч монастирів та вислано геть апостольського нунція. Диктаторський режим Салазара ставився до католицької церкви досить прихильно. У 1940 році був укладений конкордат із Ватиканом. У 1967-му країна святкувала 50-річчя об’явлень Діви Марії у Фатімі, з нагоди чого Португалію відвідав Папа Павло VI.
Читайте також: Далекий і близький Занзібар
Питання ставлення до диктаторського режиму розкололо католицьку громаду. У той час як вища церковна ієрархія всебічно підтримувала диктатора, багато католицьких світських організацій перебували в опозиції до влади.
Та пропаганди псевдонаукового вчення про «лузотропікалізм», а також зміцнення зв’язків із церквою Салазарові не вистачило. Як і кожен диктатор, він зайнявся пошуком зовнішнього ворога, яким стали ліві сили, що нібито мали підірвати основи «Нової держави». Для цього був створений репресивний апарат, яким керував прем’єр-міністр. Таємна поліція прославилася своєю жорстокістю й нерозбірливістю: за доносами могли забрати будь-кого. Поліція мала широку мережу інформаторів і діяла як у самій Португалії, так і в колоніях. Дисидентів і діячів африканських національно-визвольних рухів відправляли в концтабір «Таррафал». В’язнів катували, деяких зачиняли в камері, де температура сягала 70 °С, і вдавалися до інших жахливих практик здобуття інформації. За різними оцінками, кількість репресованих у «Новій державі» сягає 30 тис. осіб.
Щоправда, лише балачками, духовністю й репресіями народ не нагодуєш. Тому Салазар ужив низку заходів, спрямованих на ліквідацію бюджетного дефіциту. Він скасував державну підтримку комерційних підприємств, а також знизив фінансування колоній. Почалася реорганізація сільського господарства, що дало змогу Португалії зменшити імпорт. Стабілізувався курс валюти, знизилися податкові ставки. З’явилася хоч якась соціальна допомога. Антоніу став головною надією португальців: попереду замаячив вихід із затяжної кризи.
Про це й нині згадують співвітчизники, називаючи його ефективним управлінцем. Проте мало хто зараз усвідомлює, що економічному розвиткові Португалії допоміг радше випадок, а не економічний геній диктатора. Річ у тім, що в роки Другої світової, коли країна оголосила про свій нейтралітет, з’явилася можливість продавати вольфрам, покладів якого в Португалії вистачає. Цей метал був конче необхідний для потреб військової промисловості, і тому Салазар негайно взявся до експлуатації надр. Адже країна залишалася переважно аграрною. І зараз на весь світ славляться португальські корок і вина, однак тоді вони навряд чи могли дозволити Салазарові втриматися при владі. Видобуток вольфраму було збільшено, а продавати його стали не лише завжди прихильній до португальців Великій Британії, а й Німеччині.
Читайте також: Куди поїхати на вихідні в Україні
Треба сказати, що вольфрам приносив досить непоганий прибуток, значно посприявши розбудові країни. І справді, якщо на початку років диктатури Португалія залишалася економічно відсталою країною, то від цього часу уряд, накопичивши фінанси, почав стимулювати розвиток промисловості й будівництво доріг. Саме тоді звели перший міст через Тежу в Лісабоні, який і назвали Ponte Salazar — міст Салазара. Його можна по праву вважати найвизначнішою пам’яткою епохи диктатури. На той момент він був найдовшим у Європі: простягався на 2,5 км. Нині входить у 20 найдовших підвісних мостів світу.
Модернізація обернулася тим, що селяни почали масово покидати домівки й вирушати в міста. Однак, попри всі намагання розвинути індустрію, урядові так і не вдалося створити достатню кількість робочих місць для кожного охочого. Тому вже в 1960-ті Салазар вирішив злегка відкрити кордони, дозволивши громадянам країни виїздити до зарубіжжя на заробітки. У ті часи в багатьох країнах Західної Європи можна було зустріти гастарбайтерів-португальців, які працювали здебільшого на малокваліфікованих роботах. Ще й досі не стерлася пам’ять у людей про ті заробітчанські роки, і, можливо, тому португальці так прихильно ставляться до українців, які приїздять до них у пошуках ліпшої долі.
Нова революція
Після Другої світової Салазар ніяк не хотів миритися з реаліями нового часу й відмовлятися від заморських територій, які Португалія контролювала надалі. Однак національно-визвольні рухи в колоніях було не зупинити. Якщо раніше скарбницю поповнювали доходи з африканських територій, то в 1960–1970-х її розоряло придушення тамтешніх повстань. Професор економіки, який завжди проповідував розумні витрати й ощадливість, на війну марнував майже половину бюджету.
Для Салазара стало шоком, коли в 1961 році незалежна Індія захопила португальські володіння на Індостані: Гоа, Дадра і Нагар-Хавелі, Даман і Діу, що лише показало, наскільки слабким був тоді Лісабон. Велика Британія, яка завжди допомагала португальцям, раптом стала осторонь, обмежившись лише засудженням політики Делі й висловлюванням занепокоєння. Та в самій Португалії втомилися від колоній. Безглузді й жорстокі колоніальні війни 1960-х років в Анголі, Мозамбіку та Гвінеї-Бісау, на які йшли бюджетні кошти, підривали стійкість салазарівського режиму й підігрівали опозиційні настрої в суспільстві та армії.
Невдоволення молодшого й середнього офіцерського складу, який став згодом ядром революції, теж було зумовлене розумінням безглуздості й безперспективності колоніальних воєн. Дійшло до того, що в 1968 році після падіння зі стільця на підлогу 79-річний Салазар серйозно травмував голову і вже не міг контролювати ситуацію самотужки. Цим скористалися його соратники й відправили диктатора у відставку. А зробили це так, що в 1970-му він помер, так і не запідозривши про зраду.
Нині португальці лише згадують ті буремні часи революції. Режим пережив свого творця на чотири роки, а відтак рух почали офіцери. Виступ військових 25 квітня 1974 року так сколихнув португальців, розбудивши їх від сну, що люди на вулицях Лісабона дарували солдатам живі гвоздики. Через це й сама подія була названа Революцією гвоздик. Революцію з ентузіазмом зустріли навіть раніше лояльні до влади верстви населення, а всі салазарівці раптом позникали. Величезну роль у тому процесі відіграли ліві сили, які нав’язали на короткий час країні свою волю.
Читайте також: Степ без індустріального чаду
Проте утримати владу їм не вдалося.
1976 року в Португалії ухвалили нову Конституцію. Назви, що нагадували про диктатуру, було змінено. Наприклад, той-таки міст Салазара тепер називається мостом 25 квітня.
Євроінтеграція
Остання подія добре закарбувалася в пам’яті португальців. Інакше як пояснити ту підтримку, яку вони продемонстрували українцям 2004 року, в часи Помаранчевої революції. Тоді наші співвітчизники-заробітчани з’їхалися з усіх куточків Португалії до консульства України, аби віддати свої голоси. Їх було так багато, а черга просувалася так повільно, що стояти вони мусили годинами. На щастя, звичайні португальці, бачачи це, приносили бутерброди й гарячі напої, підтримуючи таким чином дух українців. Усе-таки не слід забувати про тугу й saudade, з якими португальці згадують диктатора. Вони вже не пам’ятають, що тоді країну нищила жадібність прем’єр-міністра до колоніальних ресурсів. Понад те, практично ніхто із сучасних португальців у житті ніколи не читав творів, написаних Салазаром, і ніколи в житті не слухав записів його промов. Попри те, цю особу оповили численні міфи й казки, перетворюючи диктатора на реформатора й рятівника. Португальці досі не відчувають себе королями життя, а тому нерідко лунають фрази на кшталт «Салазар прийде — порядок наведе».
На щастя, не всі так думають. Сучасна Португалія за роки демократії політично й економічно далеко пішла від режиму Салазара, досягши вражаючих результатів. Зараз це зовсім інша країна, хоча за деякими показниками вона й відстає від європейських лідерів. Але нинішні проблеми — іншого рівня, це проблеми розвиненої держави, глибоко інтегрованої в глобальну економіку Євросоюзу.