Гаразд, не лукавитиму й не клеїтиму дурня, всі розуміють, про що йдеться. Для більшості пересічних і не дуже пересічних громадян заняття політикою означає передусім кардинальну зміну матеріального становища. Цей дещо наївний погляд загалом є адекватним. Кажу: наївний, бо в кожному окремому випадку джерела особистого «покращення» різні. Для когось це відносно висока офіційна платня плюс різноманітні допомоги, пільги тощо, для когось – «гонорари» за лобістські послуги, індивідуальні чи колективні, для когось – підживлення з партійної каси, для когось – нагорода за згоду стати тушкою, нарешті, для дуже багатьох – спосіб лобіювання власного бізнесу, починаючи з безпеки й закінчуючи зисковними угодами. Буденний розум не схильний до диференціації, він не бажає розрізняти джерела чужого добробуту й ділити їх на законні та незаконні, фактично засуджуючи їх усі разом: йому досить того, що матеріальні ознаки цього добробуту – вбрання, авто, житло, різноманітні аксесуари – демонстративно вищі за середній рівень. Це викликає ненависть і водночас заздрість.
Для пострадянського політика є неодмінним атрибутом саме те, що для його європейського чи північноамериканського колеги стало б дискваліфікувальною вадою. Всі пам’ятають про стерті підошви черевиків Обами на знаменитій фотографії, скромну квартиру Меркель мало не в панельній багатоповерхівці, бідненький дворик Кемерона на тій самій Даунінг-стрит, 10… Усі вже бачили незабутні картинки нью-йоркського мера в метро й лондонського – на велосипеді. Західний політик у загальній уяві має відповідати критерієві, який за радянських часів виражали залізною формулою: «В побуті скромний». На чому погорів Саркозі? Не на тому, що виявився ніяким менеджером і не виконав перевиборних обіцянок, а на тому, що дозволив собі певні споживацькі надмірності – зокрема відпочинок на дорогих курортах за рахунок друзів.
У протилежній політичній культурі все прозоро. В Росії відверто кажуть: «Сходив у владу й повернувся без 50 млн – змарнував час». В Україні, можливо, конкретні цифри відрізняються, але азимут визначено аналогічним чином. Система цінностей, що панує у вітчизняному істеблішменті, хибна від початку. Вона не може не позначатися на окремих представниках, які свого часу наважилися стати його частиною чи то під впливом обставин, чи то підкоряючись непереборній спокусі. Зміни з колишніми інтелектуалами, журналістами, громадськими діячами, що пішли чи то в депутати, чи то в чиновники, відбуваються на рівні фізіогноміки. Звісно, показовий набір пик ключових бійців нинішньої влади – це ексклюзивна антропологічна вибірка, гідна уваги Ломброзо. Але й серед представників опозиції переважають люди зі згаслими, стертими обличчями, на яких буквально читаються всі скоєні чи толеровані ними компроміси. Є буквально кілька постатей, споглядання яких не викликає незручності чи жалю. Вони є, але їх критично мало, й не вони визначають загального пейзажу.
Ні, мені аж ніяк не кортить бути смішним і закликати політиків до служіння суспільному благу – тобто тому, що в добу французького Просвітництва набуло категоріального статусу le bien publique. Але, як перший етап наближення до цього поки що недосяжного ідеалу, хотілось би, щоб правлячий клас не був таким примітивним! Що не кажіть, а це як мінімум образливо. Від дійових осіб процесу чекаєш бодай усвідомлення складності їхніх функцій, адекватної викликам, що постають перед країною. Що завгодно, та аж ніяк не гроші як такі мали б бути принадою для тих, хто готується сідати за важелі чи кнопки (буквально).
Що є наркотиком, сильнішим за гроші? Звісно ж, влада! Її можна розуміти примітивно, в дусі стародавніх фараонів чи новітніх диктаторів, а можна – як здатність на щось впливати, змінювати порядок речей. Для цього потрібен певний рівень освіти й, перепрошую, фантазії. Так, влада as it is від початку таїть у собі небезпеку зловживань, аж до всіляких соціально-політичних експериментів – від «червоного» до «євроінтеграційного», – але це принаймні відповідає природі такого типу стосунків. Проте я радше погодився б мати в якості опонента маніяка, аніж лакея.