«Чорна діра зголодніла й пожирає все навколо себе». Якби мене попросили описати наукову журналістику в Україні одним реченням, я обрав би саме цей варіант, взятий із реального заголовка «наукової» новини. Новини, що стосувалася зміни яскравості чорної діри в центрі нашої галактики внаслідок потрапляння її в скупчення пилу на газу. Або внаслідок проходження поруч зірки. Або внаслідок хибності моделі передбачення яскравості діри. Або внаслідок ще якихось чинників. Наукові статті завжди допускають купу «або» — лише неякісні наукові новини однозначні.
Для великих непрофільних видань наукова тема зазвичай є маргінальною. Нерідко нею займаються далекі від науки журналісти, які не розуміють, як працює галузь. Із мого досвіду спілкування з журналістами, які писали про науку для великих видань, це наївні питання «де подивитися цитування науковця» й «що таке імпакт-фактор», нерозуміння процесу публікації результатів наукових робіт (одна працівниця всеукраїнського каналу вважала, що науковці пишуть статті так само, як і журналісти, по кілька на тиждень), вузький науковий кругозір і, як наслідок, неспроможність відрізнити справжні наукові результати від сумнівних.
Читайте також: Відлік ядерної ери
Теми, які порушуються в непрофільних виданнях, можна умовно поділити на кілька типів. Гучні відкриття, які мають соціальний вимір, на кшталт нещодавніх досліджень генів гомосексуальності. Гучні відкриття, які не мають безпосереднього впливу на суспільство, зате збуджують уяву та цікавість. Сюди можна зарахувати відкриття гравітаційних хвиль, першу фотографію чорної діри, усе, де є слова «квантовий», «нейро-», «штучний інтелект». Такі новини можуть бути описані поверхово або з помилками, часто вони є перекладами новин із зарубіжних сайтів включно з російськими без посилання на оригінальне джерело — наукову публікацію. Характерний приклад — експеримент Вілера на ядрах гелію, який поставила 2015 року група австралійських фізиків. Ядра гелію в умовах експерименту виявляли хвильові властивості, і в новинах роботу подали як «фізики засумнівалися в існуванні реальності» та «ядра гелію передбачають майбутнє». Хоча в оригінальній науковій статті спеціально задля запобігання спекуляціям був абзац щодо правильного висвітлення її в ЗМІ. На жаль, не всі журналісти до нього дочитали.
Популярні також курйозні дослідження, висвітлення робіт лауреатів Ігнобелівської премії. Інтернет-мем «британські вчені довели» постав саме з неякісних наукових новин із посиланням на невідомий авторитет (анонімні, безликі вчені) й часто неправильним описанням реальної роботи, через що вона набувала смішного та безглуздого значення. Засилля таких новин створює в читача уявлення, що науковці не займаються справді важливими речами, а лише «проїдають гранти».
Щодо описання науки в Україні є дві крайності. З одного боку, статті про скрутне становище НАНУ, брак коштів та погане матеріальне забезпечення, від’їзд науковців за кордон. З другого — надмірна патріотизація, наслідком якої є неадекватне представлення здобутків вітчизняних дослідників, а також ідентифікація як «українських учених» будь-яких іноземних науковців українського походження. У 2017 році це вилилося у великий скандал, коли телеканал «1+1» показав сюжет про нібито створення ліків від раку нашою науковицею. Хороше дослідження, яке має, однак, опосередкований стосунок до лікування раку, журналісти роздули мало не до Нобелівської премії. Новину опублікували сайти кількох українських посольств, нею зацікавилися у Верховній Раді та уряді, а в Інститут молекулярної біології і генетики, місце роботи героїні сюжету, телефонували й навіть приходили за неіснуючими ліками люди, які втратили надію на одужання.
Сюжети про «вітчизняних геніїв-винахідників», особливо школярів, також породжені цією проблемою. Такі статті рясніють епітетами «вітчизняний юний Айнштайн», а самі винаходи здебільшого сумнівної якості та новизни, зате представлені як справді проривні. Через погане володіння темою журналісти можуть не помічати псевдонаукових тез під час інтерв’ю. Причиною цього є також сліпа довіра до наукових звань і премій. Іноді видання пропонують ученим самим написати про свої дослідження й через відсутність наукового редактора можуть пропустити пропаганду псевдонауки. Так сталося зі статтею доктора фізико-математичних наук, професора КНУ імені Шевченка Володимира Висоцького для «Дзеркала тижня», у якій він пропонує реакції ядерного синтезу за низьких енергій як джерело майже безкінечної енергії. Висоцький посилається на роботи Мартіна Флейшманна, Стенлі Понса й Андреа Россі. Досліди Флейшманна та Понса фізики розкритикували ще в 1990-ті роки, а Россі навіть був заарештований за технологічне шахрайство, заявку на патент на його винахід відхилили через «суперечність із законами фізики».
Окремо від цього стоять просто псевдонаукові статті: рекомендації астрологів, інтерв’ю з екстрасенсами, народними цілителями, просування гомеопатії, статті про шкоду вакцин, підкріплені лише чиєюсь «авторитетною думкою», істерія довкола генетично модифікованих організмів. Вони набирають чимало переглядів, проте ціна такої популярності надто висока: закріплення в суспільстві міфів, конспірології, небезпечних методів лікування.
Читайте також: Перша наукова столиця
Часта помилка в нібито зважених науково-популярних статтях — давати слово людям із протилежними поглядами на якусь наукову галузь. Це може бути доцільним, якщо в кількох науковців різні уявлення про розвиток і застосування, скажімо, штучного інтелекту або перспективи космічної програми Ілона Маска. Тоді як зводити в одному матеріалі фізика-теоретика й псевдонауковця, який говорить про хибність теорії відносності, заявляє про існування світлоносного ефіру, від концепції якого у фізиці відмовилися більш як століття тому, — це зрівняння експертної думки й думки дилетанта, девальвація наукового знання.
Згадані вище випадки стосуються ситуації в українській науковій журналістиці загалом і не включають у себе матеріали спеціалізованих видань на кшталт науково-популярного журналу «Куншт», що залучає науковців для написання статей, рецензування та експертної думки, а також поодиноких хороших рубрик у нефахових виданнях і блогів науковців та медиків.
Як покращити ситуацію? Насамперед розуміти, навіщо існує наукова журналістика та які її цілі. Вона є засобом донесення відкриттів учених до суспільства, комунікації між дослідниками й платниками податків. Понад те, це формування здорового, наукового інформаційного тла, порушення питань про роль науки в житті людей. Якісна наукова журналістика не тільки розповідає про конкретні дослідження, вона вписує їх у соціальний контекст, доносить до загалу історію науковців, робить їх не безіменними «британськими вченими».
Читайте також: Гаряча холодна надпровідність
Щоб висвітлити дослідження, треба зрозуміти, чи вписується воно в наявну наукову парадигму. Особливо це актуально для «сенсаційних» відкриттів. У 2011 році колаборація OPERA обережно заявила про відкриття надсвітлових нейтрино. Писати «італійські науковці відкрили частинки, що рухаються швидше за світло» непрофесійно й некоректно. Коректне висвітлення цієї події — вказати на наявну парадигму, у якій загальна теорія відносності найкраща з наявних теорій гравітації, висновки якої підтверджені в тисячах експериментів, навести обґрунтовані сумніви спеціалістів щодо відкриття й закликати почекати незалежних підтверджень. У цій історії всю «сенсаційність» забезпечив поламаний кабель експериментальної установки.
Наукові журналісти не повинні знати все. І тим паче вони не знатимуть більше, ніж герої їхніх інтерв’ю. Але вони зобов’язані критично підходити до авторитетів і гучних заяв. Зазвичай успішні журналісти мають коло знайомих учених, які допоможуть перевірити факти чи вкажуть на сумнівні тези. Та й самі науковці не застраховані від помилок (див. «Криза невідтворюваності», Тиждень, № 33/2018), це нормально, до цього треба бути готовими. Наукова журналістика не може бути кращою, ніж наука, яку вона описує. Зате вона може бути чесною й максимально коректною в описанні того, що нам дає наука.