Поразка національно-визвольних змагань 1917–1921 років в Україні визначила долю багатьох українських політичних і державних діячів. Більшість із них змушена була емігрувати, інші з різних причин залишилися на рідній землі, де їм довелося пройти нелегкий шлях поневірянь і політичних компромісів. Він так чи інакше закінчувався однаково — політичними репресіями, позбавленням волі й найчастіше — стратою. Першими цю дорогу судилося пройти українським соціалістам-революціонерам — представникам наймасовішої в добу Української революції 1917–1921 років партії, яка об’єднала цвіт української соціалістичної молоді, що з притаманним початку ХХ століття захопленням соціалістичними ідеями Карла Маркса й максималістською юнацькою вірою в невідворотність перемоги світової революції заходилася будувати в Україні соціалістичну республіку.
Прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський. Всі світлини з науково-документального видання “Вирок Українській революції: «справа ЦК УПСР» (Київ: Темпора, 2013)
У той час, коли національні провідники в нескінченних міжпартійних чварах шукали оптимальну модель державного устрою й намагалися задовольнити насамперед соціальні потреби суспільства, російські лідери вели жорстку боротьбу за відновлення імперії в старих дореволюційних кордонах. Вони впевнено обрали шлях політичних репресій, які повинні були забезпечити реалізацію цієї мети, і кожен, хто не вкладався в схему, яку вони пропонували національним політичним елітам, визначався як ворог нового радянського ладу й нової влади — влади більшовиків.
Намагаючись приборкати національно-визвольні рухи передусім в Україні, яка 1917 року стала каталізатором розпаду Російської імперії, комуністичний провід поряд зі збройною боротьбою готує показові судові процеси над лідерами національних урядів і партій. Справжньою показовою розправою стало засідання Верховного надзвичайного революційного трибуналу УСРР у справі ЦК УПСР, який, за задумом організаторів, мав дискредитувати одну з найбільш популярних серед українського населення політичних сил — Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Засідання відбулося 22–30 травня 1921 року в Києві в приміщенні великої зали Пролетарського будинку мистецтв (нині — Національна філармонія України).
«Жодна справа в судовій практиці нашої Радянської Республіки не мала такого великого значення й такого політичного резонансу, як справа центрального комітету партії соціалістів-революціонерів», — зазначалось у преамбулі стенографічного звіту «Справа членів ЦК УПСР» під редакцією Дмитра Мануїльського та Семена Дукельського. Але йшлося не тільки про політичну діяльність партії українських есерів, а й про розправу над набагато ширшим колом учасників визвольної боротьби, адже на лаві підсудних опинилися представники не лише УПСР, а й Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-самостійників (УПСС) та просто урядовці УНР.
Тривалий час ця подія так і називалася «Справа ЦК УПСР», оскільки головними обвинувачуваними були провідні діячі цієї політичної сили (Всеволод Голубович, Назар Петренко, Іван Лизанівський, Іван Часник, Юрій Ярослав). Але насправді засідання революційного трибуналу стало лише завершальним актом слідчої справи, яка тривала понад рік і декілька разів перейменовувалася. Спочатку вона мала назву «Справа ЦУПОК (Центрального українського повстанського комітету)», згодом — «Справа урядів УНР» і лише на завершальному етапі одержала назву, під якою голосно прозвучала на всю Україну — «Справа ЦК УПСР».
Всеволод Голубович пвд час засідання ревтрибуналу.
25 лютого 1920 року Українська комуністична партія, створена 20–25 січня завдяки реорганізації з УСДРП (незалежних), та ЦК УПСР досягли домовленості про заснування радянсько-революційного блоку. Метою цього об’єднання було створення незалежної Української радянської соціалістичної республіки в етнографічних межах через «диктатуру трудових мас», організованих у «ради селянських і робітничих депутатів». На початку лютого частина членів ЦК УПСР ухвалила резолюцію щодо поточного моменту, у якій наголошувалося на «позитивному ставленні до радянської влади й негативному ставленні до фронту польсько-петлюрівського, а також і до всяких повстань проти радянської влади». До цієї частини ЦК Української партії соціалістів-революціонерів належали Аркадій Степаненко, Іван Лизанівський, Назар Петренко, Іван Часник. Вони репрезентували так звану центральну течію партії і фактично від листопада 1919 р. активно провадили лінію на зближення з більшовиками. На основі резолюції від 7 лютого 1920 р. комуністичний провід обіцяв їм легалізацію та вільний доступ до праці в радянських установах.
Один з організаторів Січових стрільців Михайло Курах у своїх спогадах наводить деякі факти про нараду українських есерів (центральної течії), галицьких політиків і лівих соціал-демократів, де обговорювалося питання ставлення до радянської влади. Більшість учасників наради «висловлювалися за радянську форму правління (це була політична мімікрія), але вона на Україні мусить мати український зміст». Сама можливість такого обговорення засвідчує наявність в українських соціалістів певних ілюзій, що більшовики дозволять Україні «бути незалежною радянською республікою, а її відносини з російською совєтською республікою мають бути наладнані шляхом міждержавних договорів, без примусу й насильства».
Весна 1920 року виявилася справді визначальною для більшості представників УПСР і УСДРП. Деякі з них були заарештовані за наказом Директорії УНР. Їх звинувачували в антиурядових діях, «більшовизмі». Підставою стало те, що члени ЦК партії, які перебували в Кам’янці, ще в лютому-березні 1920 року отримали від Закордонної делегації УПСР доручення зав’язати переговори з радянською владою на платформі її визнання. Це був уже не просто намір, а відверта вказівка членам своїх партій переходити на службу до більшовиків. Група українських есерів на чолі з Аркадієм Степаненком виявила намір повернутися на територію України, яка була під контролем радянської влади, і працювати на її боці. Уповноважені ЦК УПСР розпочали переговори з членом ЦК КП(б)У Володимиром Затонським. «З тактичних міркувань» він обіцяв сприяти проведенню Всеукраїнської конференції УПСР та виданню есерівської літератури. Передбачалося «широке оповіщення українських кіл про відокремлення від петлюрівщини такої партії, як У.[П].С.Р.».
Одначе надалі більшовицька влада планувала заарештувати всіх учасників конференції УПСР або принаймні виявити всіх наявних членів партії. Із цією метою у квітні 1920 року починає формуватися «Справа ЦУПОК», що не була пов’язана із жодною реальною політичною організацією і спиралася виключно на покази більшовицького агента Єфіма Асніса (Євгена Валеріанова) — працівника газети «Комуніст», який діяв за наказом голови губернської надзвичайки (ВУЧК) Всеволода Балицького. Однак українсько-польський наступ на Київ загальмував цю справу. Як відомо, 6 травня 1920 року до Києва вступили польські й українські республіканські військові частини, але вже 12 червня столиця України знову була захоплена більшовиками. І за місяць реанімована «Справа ЦУПОК» набула прискорених обертів.
Продовження незабаром.