Вражаючі зміни, які пережило в ті дні українське суспільство, яким дивувався не тільки світ, а й самі українці, до кінця не впевнені, що вони так можуть, здавалось, навіки перегорнули останню сторінку книги рабства й запустили процес абсолютно нового етапу творення. Адже тоді в центрі Києва й на майданах десятків українських міст йшлося про щось набагато більше, ніж повалення знахабнілого режиму. Це було лише життєвою необхідністю. А от рушієм стала мрія, примітивна й банальна до неможливості, але така природна — бути щасливими.
Приклади самоорганізації, жертовності, уміння змінюватися на очах і долати будь-які проблеми та виклики встигли виплекати ілюзію, що далі піде все як по маслу. Що всі здатні перемінитися, всі разом: хто зі страху, а хто від переконливих свідчень героїзму. Бо ми насправді можемо, якщо хочемо, коли єдині й уперті у своєму пориві.
Що відбувається два роки потому, пояснювати не треба. Де поділися ці ілюзії та мрії, також. Але двічі наступивши на одні й ті ж постреволюційні граблі, суспільство, здається, мало б таки трохи помудрішати і дечого навчитися. Принаймні, що безапеляційно довіряти можна тільки собі й більш нікому, що, почавши справу, ніколи не можна віддавати її довершувати в чужі руки і, тим паче, не можна вірити тим, хто вже хоча б раз зрадив. Якщо, звісно, не хочеться щоразу діставати по чолу й укотре почуватися «розведеним котенятком».
Читайте також: В очікуванні реваншу
Те, як країна підходить до своїх третіх постреволюційних виборів, багато про що свідчить. Кількість любителів продаватися за гречку мало змінилася, армія сліпців, може, і поріділа, та не критично, банда шулерів суттєво зросла, а загальна маса, яка жила з вірою в те, що якось воно буде й що хтось прийде та все зробить, залишилася, схоже, непорушною у своїй кількості, впевненості та якості. Єдині, хто зміцнів і загартувався, — ті, що не розчарувалися й вирішили нізащо не зупинятися.
Чи змінилося насправді суспільство за ці два роки? Безперечно, так. Воно подорослішало, багато чого навчилося, проявило свої найкращі якості, на які лишень здатне. Але чи є ці зміни такими критичними та всеохоплювальними? На жаль, ні. Правда така, що на 10% активних і прогресивних громадян, готових рвати кігтями землю, завжди припадає не один десяток пасивних, інертних і байдужих співвітчизників. Вони іноді запалюються ідеєю, вливаються в процеси змін, але їхньої енергії вистачає ненадовго, і вони знову повертаються до свого звичного стану існування: «моя хата скраю». А додаймо до цього ще тих, котрі мислять цілком відстороненими категоріями, кому завжди мало або яким усі винні — і все стане зрозуміло.
Виявляється, пролита кров не завжди має таку силу, щоб відформатовувати свідомість усіх без винятку. Люди вразливі, безумовно, піддаються такій корекції — хтось більше, хтось менше. Але ті, хто загартований у цинічних підкилимних боях, знається на мистецтві кастетного чи биткового бою або просто отримав специфічне виховання, на ці речі не зважають. Їхня філософія простіша за мрійливих романтиків: кожну ситуацію в житті треба використовувати для свого блага. І, можливо, саме тому навіть після всього, що пережила останнім часом країна, цей незначний суспільний прошарок, що йменує себе політичною елітою, досі так вперто та наполегливо не хоче змінюватися, а намагається відновити втрачені позиції, не гребуючи ні способами, ні засобами. Його потуги з дня на день усе комічніші та брехливіші, і рано чи пізно його-таки змусять звільнити приміщення, тільки-от ціна цьому звільненню може виявитися занадто високою.
Монстр під назвою «система» з останніх перипетій все-таки чогось навчився і просто не здасться. Але не лише тому, що готовий захищатися до останнього, а завдяки тому, що, мов казковий змій, має здатність відрощувати все нові та нові голови. Доки існують люди, які вірять у добрих царів, добрих президентів, здатних все змінити, а ще змінитися самим, вірять у чудо перетворення злодія на бізнесмена, а наперсточника — на дипломата, доки є ті, хто гнутиме спину, даватиме, носитиме, принижуватиметься — голови змієві ростимуть як гриби після дощу. Єдиний, хто здатний протистояти цьому й врешті знищити його, це ті, хто досі не перестав вірити у свою мрію. Той, хто кидав «коктейлі» на Майдані, потім пішов з обрізом на озброєних до зубів терористів, нині продовжує захищати Батьківщину, незважаючи ні на що. Той, хто товк бруківку й підносив її на позиції, нині збирає з миру по нитці, взуває, вдягає, годує та озброює своє військо, незважаючи ні на що. Той, хто варив і розносив гарячий чай і канапки поміж барикад, хто просто молився, стояв і не спав, хто не втік, коли було найстрашніше, повернувшись додому, відмовився давати хабарі та відкати, незважаючи ні на що. Врешті, кожен, хто ніс останні гроші, й досі продовжує їх жертвувати, бо знає, що «коли не він, то хто?», незважаючи ні на що. Все насправді залежить від співвідношення і тих, і інших. Рабів і козаків, сліпих і зрячих, байдужих і тих, хто народився, щоб жити, а не жити, щоб ходити до туалету. Наразі воно все ще не на користь мрії, але це лишень питання часу.
Читайте також: Фейкові, брате, часи настали
А тому нинішнє ставлення еліти до свого народу, нерозуміння найважливішого, що цей народ вже змінився, багато чого навчився, як мінімум самоорганізовуватися та обходитися без неї в критичні часи, рано чи пізно таки недобре пожартує з неї. Нині вона все ще проводить фейкові вибори, вигадливо клеїть дурня, пише всілякі безглузді гасла на бордах, розповідає байки про покращення, реформи, люстрацію та децентралізацію, іншими словами — вважає свій народ повними ідіотами, але, собі на лихо, або не помічає, або не розуміє однієї маленької детальки: хлопчик уже виріс.
Чи бувають насправді люди, готові померти за безвізовий режим з Європейським Союзом? Навряд чи. Чи, може, бувають ті, що готові це зробити за підписання з ним угоди про економічну співпрацю? Дурня. Бувають лише такі, що жертвуватимуть собою заради своєї мрії. І їх хоч ніколи не набирається критично багато, зате завжди достатньо, щоб своєю енергією запалити усіх, або майже усіх, втомлених від брехні, безвиході та безнадії.