Видання Politico написало в момент її відставки, цитуючи джерело Пентагона, що Фаркас активно підтримувала виділення $244 млн на допомогу Україні, інтерес Чорногорії до вступу в НАТО, розширення контактів у сфері оборони з Грузією, різнобічну співпрацю з Тбілісі, Єреваном і Баку.
У лютому Евелін Фаркас, уже в ролі старшого наукового співробітника Atlantic Council, була серед спікерів Українського форуму з оборони та безпеки, під час котрого й розповіла Тижню про те, як ухвалювали рішення щодо надання Києву допомоги та зброї з початком конфлікту на Сході, а також про перезавантаження між США й Росією та необхідність реформ в Україні.
Коли почалися дебати, надавати Україні зброю чи ні, що було для Сполучених Штатів головною причиною відмови? Страх спровокувати Кремль чи побоювання того, що могло статися з нею в руках українських реципієнтів?
— Перш за все, рішення про те, що надавати Києву, приймали, узгоджуючи їх певною мірою з представниками Міністерства оборони України. Вони приїхали до США з довгим переліком потрібного: від ковдр до харчових наборів. Адже українські військові буквально були в полях і не мали чого їсти. Були, звісно, прохання і про серйознішу допомогу аж до летального озброєння, як оборонного, так і наступального. Що ж до уряду США, то ми відповідали, виходячи з пріоритетності запитів. На початку першочерговими були базові речі, а також медичне забезпечення й персональне спорядження для бійців.
Читайте також: Ян Томбінський: «ЄС підтримає Україну, якщо вона буде провідником власних реформ»
З часом, коли посилився інтерес до летального озброєння, питанням для американської влади стало те, як його надання вплине на динаміку подій. І хоча було очевидно, що сторона, відповідальна за напруження, — Росія, для нашого уряду було дуже важливо спробувати, наскільки це
можливо, послабити ескалацію.
Яка була мотивація американського уряду, коли у 2009-му почалася політика перезавантаження з РФ? Чи можливе її повторення у близькому майбутньому?
— В історії відносин влади США й Росії були періодичні перезавантаження. Тож абсолютно виключати ще одне, чи принаймні його спробу, не варто. Але для цього потрібно відновити бодай якийсь рівень довіри. Із таким обсягом брехні, який існує від 2014 року, це нереально.
Гадаю, для Сполучених Штатів та нашого президента критично важливо, щоб Росія виконувала зобов’язання за мінськими угодами незалежно від того, що відбувається у відносинах Вашингтона й Москви крім того.
Попередні перезавантаження ґрунтувалися на довірі чи були просто спробами «а може, вийде»?
— Може, мені не варто вживати слово «довіра»… І все-таки бодай низький рівень її має бути. Якщо, наприклад, відбуваються переговори про доступ до Афганістану через Росію, то потрібно вірити, що твій літак не перехоплять, не стягнуть плату за переліт, не завернуть його на кордоні.
Якась можливість довіряти Росії є, бо ми взаємодіємо з нею на певних ділянках (наприклад, у програмах, що стосуються ядерних програм Ірану). А ще триває реалізація договорів із Москвою про нерозповсюдження ядерної зброї. Однак цього замало для перезавантаження.
РФ дуже серйозно порушила міжнародні правила спробою анексії Криму й тим, що робить у Східній Україні. А потім на додачу ускладнила ситуацію своїми діями в Сирії, підтримавши диктатора, котрий бомбив і труїв газом свій народ…
Яким бачите розвиток безпекової політики США в останній рік президентства Обами та після зміни адміністрації?
— Не можу точно прогнозувати, що робитиме глава держави. Думаю, він справді дотримується зобов’язання боронити разом із Європою наші спільні цінності. І Сполучені Штати, як я вже сказала, послідовно підтримують Україну. Не буде жодних вагань стосовно реалізації мінських угод та нашої позиції в цьому питанні. Якщо існуватиме тиск, пов’язаний із виконанням Мінська, ми непохитно стоятимемо на боці України.
Якщо Україні вдасться провести необхідну економічну й антикорупційну роботу, союзники підтримуватимуть її ще дужче, і не тільки США, а й, що важливіше, країни Європи. Окрім того, ви подасте хороший приклад. На жаль, дехто з наших європейських колег, які раніше активно виступали проти корупції і трансформували свої системи, були уражені путінізмом, цією альтернативною моделлю.
Читайте також: Слон у кімнаті
Позитивний приклад України потрібен не тільки їй, а й нам усім.
На останній Мюнхенській безпековій конференції говорили про самоізоляцію США, зокрема й від Європи, а раніше — про їхній ухил у бік Азії. Наскільки це враження відповідає дійсності? І чи впливають якимось чином останні кризи на позицію Вашингтона?
— Америка не ізолювалася. Вона просто не може цього зробити. Звісно, є країни й люди, які твердять, що нам слід робити більше. І завжди можна робити більше.
А що стосується азійського ухилу, то це питання цікаве. Насправді, гадаю, європейці почали інвестувати в Азію ще раніше, ніж американці. Пам’ятаю, я приїжджала до України в 1990-х і зустрічалася з одним паном — німцем, він працював тут від бізнесу. Прибув сюди відразу після праці у В’єтнамі.
Як на мене, то ми — США і Європа — повинні разом «схилятися» до Азії економічно. Не думаю, що ухил, як його називають, Америки в бік цього континенту мав бути військового характеру. Й однозначно це ніколи не передбачало відходу від Європи.
Без наших європейських союзників ми не можемо нічого — це видно на Близькому Сході й не тільки. У нас немає бажання бути одноосібною потугою. Хочемо працювати разом з іншими країнами.
Читайте також: Світ про Україну: «Німецький уряд не зменшить тиск на сторони конфлікту на Донбасі»
Ви казали, що США підтримуватимуть Україну. Однак іноді українців непокоять зустрічі між представниками Вашингтона та Москви й те, що обговорюється на них за зачиненими дверми, зокрема стосовно нашої країни. Останнім часом відбулося кілька таких рандеву у відповідь на ескалацію сирійської кризи. Чи можливо, що обговорення України та Сирії переплітаються і чи виключені компроміси щодо котроїсь із країн за рахунок іншої?
— Заступник держсекретаря Вікторія Нуланд завжди казала нам та українським колегам, що про них без них розмов бути не може. Однозначно траплялися випадки (не в сирійському контексті, а раніше — тоді ми намагалися допомогти Києву після спроби анексії Криму та боїв на Сході), коли США були в кімнаті з Росією без України. Але ми ніколи не говорили про неї без неї. Тобто з вашою державою завжди була дуже тісна координація, і вона триває досі.
Зустрічі, на яких ідеться про Сирію, стосуються саме Сирії. Не маю жодних сумнівів: зв’язку, який ви припускаєте, ми ніколи не проводимо. Мова про окремі питання. Ви ж чули нашого президента? Він дуже чітко про це говорив.