Сімдесятирічне подружжя з Голої Пристані, попри проблеми зі здоров’ям, вирішило евакуюватися, взявши лише сумку з речами й таксу. Двадцятирічна Тія з Макіївки дочекалася повноліття й виїхала в компанії кота — проросійські батьки дівчини залишилися в окупації. Як відбувається евакуація через гуманітарні коридори Колотилівка — Покровка й Мокрани — Доманове та що для цього потрібно, Тижню розповіли в організації Helping to Leave, яка допомагає людям з окупованих територій і депортації повернутися в Україну.
Пошили в окупації синьо-жовті прапори
Сімдесятирічне подружжя Пилипа Броніславовича й Ольги Павлівни евакуювалося з Голої Пристані Херсонської області на початку червня. Із собою взяли лише сумку з речами й таксу — усе інше понищене обстрілами й водою. Пилип Броніславович потребує дорогої операції із заміни тазостегнового суглоба, а Ольга Павлівна має онкологію. Діти подружжя вмовляли їх виїхати, але вони до останнього чекали, що Голу Пристань звільнять. Навіть в окупації пошили синьо-жовті прапори, щоб зустрічати українських військовиків.
«Зате не літає над головою, це нас держить, і те, що чоловік став у чергу на операцію. Чекаємо до кінця року. Йому зробили операцію на одній нозі у 2021 році. А тепер сказали реабілітуватися й робити другу», — пояснює Ольга Павлівна.
Після підриву Каховської ГЕС, згадує подружжя, затопило будинок — вода стояла три доби й зіпсувала все всередині. Утім, це не завадило росіянам вивозити причепами з будинків мешканців Голої Пристані все, навіть зруйноване водою.
У Пилипа Броніславовича й Ольги Павлівни був у місті свій бізнес: спочатку місце на ринку, а згодом викупили річковий вокзал, зробили ремонт і здавали під оренду. Тепер приміщення пошкоджене і водою, і вогнем.
«Випалили все: усі ліси горять, вигоріли два цвинтарі, містечко наше, Гола Пристань, горить. Там сидять тепер переважно пенсіонери, яким немає куди їхати», — каже Ольга Павлівна.
Тепер подружжя живе в Кам’янці-Подільському. Допомагає армії та сподівається знайти гроші на наступні місяці оренди.
«Я за все життя стільки не плакала, скільки за ці два роки. У нас надія повернутися додому швидше, у наше мирне життя. Ми два з половиною роки надіялися, чекали, навіть українські прапори пошили. Зараз трошки допомагаємо, усією сім’єю плетемо маскувальні сітки. Якщо не получається плести, то берем додому, ріжемо тканину на стрічки», — розповідає Ольга Павлівна.
Як евакуюватися без паспорта
По безоплатну допомогу в евакуації можна звернутися до організації Helping to Leave через телеграм-бот і гарячу телефонну лінію.
«Зазвичай переписка російською мовою, тому що в людей можуть бути проблеми, якщо їх зупинять, перевірять телефон», — каже Олена Губанова, координаторка з евакуації із сумського гуманітарного коридору й деокупованих територій Харківської області. Вона радить тим, хто зібрався евакуюватися самостійно й має на це кошти, усе-таки звернутися до волонтерів, щоби бодай отримати консультацію, як підготуватися й чого очікувати.
Евакуюватися можна, навіть якщо немає українського паспорта.
«Трапляються випадки, коли людей зупиняють росіяни, найчастіше це Херсонщина, вимагають показати паспорт і просто рвуть його. Цим людям Україна робить тимчасове посвідчення громадянина України, яке вони будуть використовувати тільки для повернення в країну. Але якщо в людей є хоча б якась ксерокопія, хоч щось, що підтверджує, що вони громадяни України, вони можуть повернутися без українського паспорта й без такого спеціального посвідчення», — каже Олена Губанова.
«Я евакуювалася з українським свідоцтвом про народження й паспортом так званої деенер», — розповідає двадцятирічна Тія (псевдонім) з Макіївки.
«На окупованій території без російського паспорта перебувати стало неможливо. Росіяни приходили й казали: “Возьми паспорт, ты что, не понял?” — і тикає в тебе автоматом. Таке, півтора метра від горшка, йому дали зброю — і воно ж пан! Понапиваються і стрілянини влаштовують і розборки», — пригадує Пилип Броніславович і додає, що через скрутне становище були змушені із жінкою взяти паспорти, хоча довго опиралися.
Подружжя заховало в речах українські документи й у Білорусі перетинало коридор уже з ними.
Підготовка до евакуації
На першому етапі евакуації волонтери збирають інформацію про стан людини, як фізичний, так і психологічний, питають про наявні хвороби. Важливо також знати, чи може людина сама ходити, сидіти і яку відстань може подолати самостійно. За потреби, каже Олена Губанова, організація купує колісні крісла й домовляється з людьми в групі евакуйованих, які можуть допомогти маломобільній людині в дорозі.
Перехід гуманітарного коридору на територію України можливий у двох місцях: Колотилівка — Покровка (Росія — Україна, Сумщина) і Мокрани — Доманове (Білорусь — Україна, Волинь). Гуманітарний коридор не є пунктом перетину кордону, діє лише для громадян України й тільки в одному напрямку. Єдина умова, однакова на звичайному кордоні й на гуманітарному коридорі, — не можна провозити більш ніж десять тисяч доларів.
Мокрани — Доманове. Дорога
«Для початку нам потрібна інформація про наявні документи й стан людини. Наприклад, якщо в людини обмежена мобільність і є українські й російські документи, то це буде один маршрут. Якщо тільки українські — то це інший маршрут. Але ми намагаємося побудувати весь маршрут безпечно, завжди лишатися на зв’язку й проговорювати все можливе», — наголошує Олена Губанова.
«Нас забрали прямо з під’їзду з речами, собакою. Нас зупиняли на кордоні Україна — Росія в Ростовській області, але росіяни підійшли, подивилися, нічого не сказали, та ми й поїхали. З Ростова наступного дня нас повезли до іншого міста і в Білорусь. Там ми також заночували. А наступного — уже виїхали на Мокрани. Мені дали крісло колісне, щоби перетнути коридор. Сильна подяка українським воїнам, вони нас там зустріли й мене на цьому кріслі перетягували через усі канави», — описує дорогу Пилип Броніславович.
Від Доманового подружжя повезли до Ковеля й поселили на ніч у церкві, а наступного дня посадили на автобус до Кам’янця-Подільського, де живуть сини подружжя з дітьми. Зараз, бідкається Ольга Павлівна, важко: пенсія мала, одноразові виплати скінчилися, гуманітарну допомогу дають рідко, а квартиру винаймати треба.
Волонтерам також важливо знати, чи є в родині хтось, хто має стосунок до українських посадовців або службовців, а також чи затримували колись саму людину — у росіян уже є про неї відомості.
«Коли ми все розуміємо про людину, ми повністю її супроводжуємо інформаційно. Треба емоційно підготувати людину щодо можливих питань, що треба відповідати, як поводитися, які можуть трапитися ситуації. Ми можемо гарантувати, що людину не покинемо», — наголошує Олена Губанова.
Підготовка до евакуації може тривати як 2–3 дні, якщо немає ніяких супутніх чинників, наприклад родичів, які є в базах окупантів, так і 2–3 місяці.
Тія з Макіївки
«У нас були такі ситуації, коли люди перетинали коридор і намагалися приховати те, що їхні родичі є в базах. Росіяни можуть затримати й шантажувати», — попереджає Олена Губанова.
«Я вирішила евакуюватися з міста Макіївка, окупованого з 2014 року. Зважувалася довго й важко, готувалася до цього пів року. Були обмежені кошти, величезна проблема, що зі мною їхав кіт, нечипований і нещеплений. Коли я виїхала, мені було 19, зараз мені 20. Я залежала від батьків певний час, адже, коли почалася повномасштабка, була неповнолітня. Мої батьки проросійські, вони не мали бажання виїхати, тому я їхала одна», — розповідає двадцятирічна Тія (псевдонім).
Шлях
Шлях може тривати 2–5 днів, каже координаторка, переважно це дорога через коридор Колотилівка — Покровка. Евакуація повністю безоплатна, волонтери забезпечують дорогу, проживання під час виїзду, їжу й потрібні гігієнічні речі та ліки.
«Ані на ТОТ, ані в Росії нема наших волонтерів. Ми використовуємо громадський транспорт, людина ночує, ми привозимо їй їжу, замовляємо, якщо потрібно, якісь ліки, якщо потрібно — винаймаємо доглядальницю», — розповідає Олена Губанова.
Потім людей везуть до Бєлгорода, а звідти — до Колотилівки.
«Ми постійно на зв’язку. Наші волонтери, які є в Сумах, чекають цю людину. Якщо потрібна будь-яка стороння допомога, наприклад людина маломобільна або з якимись захворюваннями, має проблеми ментального характеру, — ми передаємо її “Червоному Хресту”. “Червоний Хрест” зустрічає в сірій зоні», — каже Олена Губанова й додає, що така можливість для «Червоного Хреста» з’явилася цієї весни, а до того сіру зону завдовжки близько двох кілометрів, укриту гравієм, люди долали пішки.
«Узимку, коли було мінус двадцять із чимось, а там, я думаю, ще холодніше було, тому що це поле, у нас їхала жінка похилого віку, яка майже нічого не бачила, і вона була без супроводу. І вже в останній момент з’явилася дев’ятнадцятирічна дівчина з Донецької області й сказала, що допоможе. У дівчини був кіт і якісь речі, у бабусі теж багато речей. На вулиці вже потемніло, узагалі нічого не зрозуміло — просто стежка в полі, на додаток ще й дуже сильний сніг і холод. Ми переймались, бо вони довго не виходили. Здається, вони йшли сірою зоною майже сім годин. І в якийсь момент дівчина подзвонила. Наші хлопці виглядали їх у тепловізор, щоб трішки допомогти. І навіть коли їх побачили, на жаль, не мали змоги зустріти. Утім, жінки змогли подолати цей шлях», — каже Олена Губанова й додає, що вийти до них на допомогу було неможливо.
«Після того як одна жінка померла на переході й хлопець із групи ніс на собі її тіло до України, через деякий час росіяни погодилися пускати “Червоний Хрест” допомагати людям, які цього потребують», — додала Олена Губанова. Тепер «Червоний Хрест» може заходити до сірої зони.
«Це одна з причин, чому ми питаємо, скільки людина може пройти. Якщо хоча б 300–500 метрів може подолати — там уже її зустрічає “Червоний Хрест”. Якщо людина не може пройти цю відстань, але може сидіти, ми купуємо колісні крісла й домовляємося з кимось, хто буде в групі й зможе штовхати крісло», — уточнює Олена Губанова.
Волонтери також на постійному зв’язку з рідними евакуйованих.
Колотилівка — Покровка. Ася. Евакуювали саму
Шлях, каже Олена Губанова, гуртує людей, попри те що це дуже важка й нервова дорога.
Мокрани — Доманове. Транспортування
«Звичайно, люди одне одному допомагають, хоча буває різне. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, було дуже багато людей на евакуацію. Могла бути на один виїзд група сімдесят людей, і так кожного дня по 50–70 людей. В одній групі з Олешків і Голої Пристані було багато маломобільних людей і людей похилого віку. Була одна літня пара, можливо, навіть 75+ років, і дружину перевозили на візочку. Вона ходяча, просто їй було дуже важко. З подружжям долав цей шлях іще тринадцятирічний собака породи ньюфаундленд. Це був, здається, серпень, дуже спекотно, ми переймалися, бо собака був уже старий і важив близько 90 кілограмів.
Була там ще маломобільна жінка у візочку. Один чоловік із групи взяв на себе зобов’язання штовхати візок з нею, а на якомусь відрізку шляху просто її кинув і пішов. І ось чоловік із пари похилого віку із собакою штовхав і свою жінку у візочку, й іншу», — розповідає Олена Губанова.
«З Донеччини я їхала автобусом до Ростова, потім до Бєлгорода й до КПП. Усе було більш-менш спокійно, без перевірок, але психологічно важко. Я відбилася від групи на переході, бо речей було багато, але мені допомогли люди з групи, вони побачили, що я дуже довго йду, і повернулися по мене в сіру зону, помогли донести речі й кота», — розповідає Тія з Макіївки.
Після перетину гуманітарного коридору людей привозять у Покровку до прикордонників для первинного огляду документів і речей, а після цього везуть до Сум. У Сумах евакуйовані проходять уже детальну перевірку, а потім волонтери везуть їх на місце компактного проживання (МКП) у Сумах, де вони проводять ніч і визначаються з подальшим шляхом.
Евакуаційні маршрути
У Сумах волонтери розпитують людей, куди вони бажають їхати далі. Після перевірки евакуйованих реєструють на виплати від ООН — 10 800 грн на людину. Ці гроші надійдуть протягом одного — трьох місяців. Виплату можна отримати, навіть якщо ще немає паспорта України: треба лише взяти довідку про подання на відновлення паспорта.
Є три евакуаційні маршрути територією України: потяг Суми — Київ, автобусний маршрут Суми — Полтава — Дніпро та автобусний Суми — Харків. На Харківщині, у селищі Зернове, є також шелтер.
«Шелтер “Шлях України” в Зерновому». Кімнати
«Шелтер “Шлях України” в Зерновому». Гуманітарні речі
«Якщо люди не розуміють, куди їм їхати, вони можуть поселитися там, побути до трьох місяців і за цей час зрозуміти, що робити далі, знайти житло чи роботу, а також вирішити проблеми з документами. Водночас ми будемо допомагати їм відновлювати документи, консультувати, фізично наші волонтери забиратимуть, везтимуть у місто, допомагатимуть їм пройти державні інстанції: банк, соціальний захист, ЦНАП тощо. Можливо, людині треба поїхати в лікарню — волонтери теж відвозять і допомагають. Там є місця для маломобільних і доглядальниця, приходять психологи, лікарі. Є іграшки для дітей, генератори, місця для тварин і корм для них», — розповідає Олена Губанова.
«Я жила в шелтері в Зерновому місяць, потім волонтери допомогли знайти квартиру й роботу. Удома під українським прапором значно легше, ніж удома під російським. Якщо під російським дім ще залишився. Краще виїжджати, поки є така можливість, бо вони дуже швидко обрубають це», — вважає Тія.
Нині організація також евакуює з деокупованих громад на Харківщині, збирає списки депортованих з Вовчанської та Липецької громад.
«У нас є список людей, які були в Лук’янцях, нам назбирали місцеві. Звісно, він неповний. Здебільшого це люди похилого віку, яких вивезли до РФ, і їхні рідні знають, де ті перебувають. Нехай вони, будь ласка, звертаються. Ми заберемо цих людей. У нас уже було декілька евакуацій з депортації саме мешканців Вовчанської та Липецької громад», — запрошує Олена Губанова й каже, що евакуація безоплатна й проблеми з документами також можна вирішити.
«Шелтер “Шлях України” в Зерновому». Дитяча кімната
Адаптація
Координаторка звертає увагу, що головною перепоною для людей є страх.
«Я сама людина з тимчасово окупованої території, хоча пробула в окупації недовго, приблизно рік. А люди вже два з половиною або десять років там живуть. Ніби й живуть у своїх стінах, ходять у крамничку, де вони звикли робити закупи, але вже не почуваються там як удома й бояться, що так буде й тут. Тому, коли ми розмовляємо з людьми й з’ясовуємо, як їм виїхати, вони часто питають, що взяти із собою. Ми кажемо брати мінімум речей — усе інше видадуть фонди вже в Україні, але просимо взяти із собою щось, що буде згадкою про дім: якісь фотографії, дитячу ковдру», — каже Олена Губанова.
«Шелтер “Шлях України” в Зерновому». Діти
«Якщо людина хоче працювати, то може телефонувати нам: ми розмовляємо з нею, потім ідемо в адміністрацію регіону, куди людина евакуювалася, розповідаємо про неї і створюємо таким чином особистий контакт. Нещодавно в нас був чоловік, який усе життя працював на фермі й хотів продовжувати після евакуації, але його стан здоров’я вже не давав змоги працювати фізично. І ми йому знайшли роботу в Одеській області. Йому надали житло, принесли абсолютно все, він приїхав туди з одним пакетом», — розповідає пані Олена й додає, що громади зацікавлені в тому, щоб люди приїжджали й працювали.
Після евакуації волонтери залишаються на зв’язку, допомагають із питаннями роботи, житла, документів.
«Коли ми розуміємо, що людина не має чіткого уявлення, що буде далі, ми просто телефонуємо через тиждень-два. За цей проміжок часу людина розуміє, із чим їй довелося зіткнутися, і вона може розповісти, які є проблеми. І вже тоді ми долучаємося. Людині може бути потрібна гуманітарна допомога або допомога із житлом, у неї проблеми з документами або вона хоче переїхати в інший регіон, тому що там, куди вона приїхала, щось пішло не так. І в цьому випадку ми не даємо просто чийсь номер телефону, а в ручному режимі передаємо цей кейс. Телефонуємо партнерам, потім усе тримаємо на контролі, стежимо, чи вирішили ситуацію», — розповідає Олена Губанова.
Із січня по липень 2024 року організація Helping to Leave евакуювала 1208 людей. У травні 2024 року почався російський наступ на півночі Харківської області. Лінія фронту була дуже динамічна, і деякі території виявилися окупованими вдруге. Організація отримала запити від 194 людей у травні, що бажали виїхати з повторної окупації.
Загалом від початку своєї діяльності в лютому 2022 року волонтери допомогли приблизно 45 000 осіб: фінансово, гуманітарно, психологічно, включно з безпосередньою евакуацією.