Термін «тоталітаризм» існує рівно 100 років. Вперше він зʼявився у 1923 році в статті італійського ліберального політика Джованні Амендоли, який назвав фашизм Муссоліні «тоталітарною системою». Але попередження про новий тип системи правління, що проникає в усі сфери суспільства з безпрецедентним потенціалом насильства і прагненням до знищення, було недостатньо, щоб застерегти демократичний світ. Тоді як Амендола у 1926 році загинув від нападу фашистського головоріза, Муссоліні (як і на початках Гітлер) довгий час користувався в західних демократіях симпатією, яка сягала глибин середнього класу і яку підживлював страх перед комунізмом.
З іншого боку, багато західних інтелектуалів схилялися до радянського тоталітаризму, бо вбачали в ньому єдиний надійний бастіон проти загрози фашизму. Послідовний антитоталітаризм, який зберігав рівновіддаленість від обох різновидів тоталітаризму, залишався в 1930-1940-их роках рідкісною позицією, втримання якої вимагало певної мужності та політичної і моральної стійкості.
Отже війна проти гітлерівської Німеччини була антинацистською чи антифашистською, але не антитоталітарною. Задля перемоги у цій війні, західним союзникам довелося обʼєднатися з Радянським Союзом, який завдяки спільній перемозі над нацистськими варварами піднявся до статусу наддержави. Радянському Союзу дозволили зберегти території, отримані через пакт Сталіна з Гітлером, і він поширив свою владу на всю Східну Європу.
Читайте також: Хибний «наратив»
Причиною того, що західні демократії опинилися в скрутному становищі, коли їм довелося вступити в союз з тоталітарною державою, щоб перемогти інший, ще гірший тоталітаризм, була політика умиротворення 1930-их років. Вона стала результатом фатальної недооцінки тоталітарної небезпеки, з якою не змогли конкурувати антитоталітарні мислителі, які дуже швидко усвідомили масштаби загрози.
Лише після 1945 року, під знаком Холодної війни, антитоталітаризм на деякий час став чимось на кшталт офіційної доктрини західних демократій. Однак у 1960-их і 1970-их роках цю концепцію дискредитувала ліва ідеологічна критика, підживлювана радикальним студентським рухом. Останні стверджували, що теза про тоталітаризм однаковою мірою релятивує особливий націонал-соціалістичний злочин проти людства і слугує лише «реакційному» світогляду правих політичних сил. Це звинувачення, однак, не враховувало того, що ключові прихильники теорії тоталітаризму, як-от Артур Кестлер, Джордж Орвелл, Ернст Френкель, Ріхард Льовенталь і Ганна Арендт, були демократичними соціалістами або лівими лібералами, серед яких було чимало євреїв, які зазнали расових переслідувань за часів нацистської диктатури.
Наприкінці 1970-их років дисидентський рух у Східній Європі призвів до відродження антитоталітарного мислення. Його провідною думкою було те, що замість сперечатися про появу майбутньої кращої форми суспільства, живучи в реальних умовах тоталітарної несвободи, цю суперечку слід відкласти до створення умов, за яких можна буде дискутувати без страху.
Гідність людини та її право на істину – понад будь-які ідеї та ідеології, ось основне переконання, яке обʼєднувало дисидентів, незважаючи на всі ідеологічні розбіжності. Водночас на Заході французькі Нові філософи навколо Андре Глюксмана та Бернара-Анрі Леві розробили конгеніальну концепцію. Замість прагнути до ідеального суспільства, говорили вони, ми повинні зосередити наші зусилля, незважаючи на політичні розбіжності, на запобіганні крайньої нелюдськості, яка може вибухнути будь-якої миті у будь-якій точці земної кулі.
Читайте також: Ідеологія тиранії
Сьогодні антитоталітарний консенсус, який, здавалося, міцно вкоренився в західному світі після розпаду комуністичного табору, знову опинився під загрозою через дедалі більшу поляризацію в демократичних суспільствах. У своїй книзі «Принада авторитаризму», опублікованій у 2021 році, американська письменниця та історикиня Східної Європи Енн Епплбом описала, як численні колишні соратники з її інтелектуального та політичного середовища стали жертвами антиліберального ресентименту в останні роки. Після тривалої боротьби проти комуністичного колективізму та за індивідуальні свободи в плюралістичному суспільстві, вони раптом відкрили для себе хороші сторони авторитарних демагогів на кшталт Дональда Трампа, Віктора Орбана та Ярослава Качинського.
Антитоталітарні переконання знову під загрозою бути розтертими між крайніми позиціями. Тоді як праві популісти принципово ставлять гаданий добробут власного етнонаціонального колективу вище за універсальні цінності, сильна фракція лівих потурає «політиці ідентичності», оголошеній «постколоніальною», яка вимірює істинність теорій і думок не за критеріями обʼєктивного знання, а за походженням і кольором шкіри тих, хто їх презентує.
Закріплюється навʼязливе «а як щодо», рефлекторно вказуючи на гріхи іншої сторони, коли згадують власні проступки. Люди швидко таврують небажаний розвиток подій у демократичних суспільствах як «тоталітарний», а роздуваючи та тривіалізуючи цей термін, розмивають фундаментальну різницю з автократіями на кшталт російської, які справді дедалі більше набувають ознак тоталітаризму. А це натомість, підживлює дедалі глибші, ґрунтовані на ненависті, розбіжності в західних суспільствах. Щоб це не розірвало демократії, їм слід терміново розвивати оновлений етос антитоталітаризму.