Реструктуризація вугільної промисловості — одна з найбільш гострих та болючих проблем, із якими доводилося стикатися Україні в період своєї незалежності. Застаріла й кризова галузь, яка дісталась у спадок від СРСР, у 1990‑ті роки стала для молодої держави джерелом серйозних економічних проблем. Масове закриття шахт, до якого змушена була вдатися країна, зробило життя у вугільній провінції нестерпним, водночас створило сприятливе середовище для розвитку різноманітних деструктивних, антидержавних настроїв і тим самим заклало передумови для конфлікту 2014-го. І досі шахтарські міста залишаються осередками соціальної напруги.
Захоплення частини Донбасу збройними формуваннями підконтрольних Росії бойовиків частково полегшили Україні завдання з ліквідації кризи. Основна частина проблемних шахт і депресивних міст опинилися на території ОРДіЛО. Як кажуть у такому разі: коли б не нещастя, не було б і щастя. Однак частина депресивних шахт, які нам доведеться незабаром ліквідувати, є й на підконтрольній території — у Лисичанську, Торецьку, а також у Нововолинську. І цю проблему Україні все одно доведеться рано чи пізно залагоджувати.
У вирішенні такого делікатного та складного питання нашій державі може допомогти досвід інших пострадянських країн, які теж зіткнулися з необхідністю реструктуризації своєї вугільної галузі після краху соціалізму й переходу до ринкової економіки. І вирішували вони цю проблему успішніше, ніж Україна. Насамперед ідеться про сусідів — поляків, а також про естонців, разом із якими українці не так давно жили в складі однієї радянської держави. Маленька країна мало в кого асоціюється з важкою промисловістю чи шахтарською працею. Однак відповідна галузь в Естонії працює досі. Із тією лише різницею, що там видобувають не вугілля, а горючі сланці.
Сланець горить гірше за вугілля, коштує дешевше, проте галузь рентабельна, тож естонці й далі її розвивають. Родовища зосереджені переважно в східній частині країни, у регіоні Іда-Вірумаа, де проживає найбільша кількість російськомовного населення. Починаючи із 1945-го Радянський Союз активно індустріалізовував цей регіон через розробку корисних копалин. Тому до Іда-Вірумаа завозилося російськомовне населення з інших частин СРСР, яке живе там і досі.
Читайте також: Степ без індустріального чаду
Ця обставина, як і шахтарська специфіка краю, ріднить Іда-Вірумаа з українським Донбасом, хоча й із поправкою на масштаби й національні особливості обох країн. Проблеми в естонському регіоні були багато в чому подібні на ті, що й на довоєнному Донбасі На початку 1990-х там теж вирували сепаратистські пристрасті, а російськомовне населення намагалося організувати від’єднання території від Естонії. 6 липня 1993 року міська влада міст Нарви та Сілламяе, які входять у регіон Іда-Вірумаа, провели референдум про створення російської територіальної автономії з перспективою оголошення незалежності або й возз’єднання з Росією. Організатори заявили, що більшість населення підтримала таку ініціативу, проте влада країни референдум проігнорувала й у підсумку сепаратистський рух так і заглух без жодних результатів.
Одним із факторів, який цьому сприяв, було стрімке зростання рівня життя в Естонії. Шахтарські регіони мали більше проблем, тож і розвивалися гірше, проте уряд країни докладав максимум зусиль для їх вирішення й урешті досяг у цьому певних успіхів.
Горючий сланець у світі не дуже котується, попит на нього незначний, тому естонці за рахунок цього палива задовольняють переважно свої внутрішні потреби. Використовують в енергетиці, а також у хімічній промисловості (з нього отримують сланцеве мастило).
Спалюється цей енергоресурс переважно в межах Естонії на місцевих електростанціях, які від початку й будувалися так, щоб використовувати саме цей вид палива. Найбільші у світі станції, що працюють на сланці, нині належать концерну Eesti Energia й забезпечують понад 90% електроенергії Естонії. Таким чином, саме тут уряд підтримує попит на горючі сланці й забезпечує збут для підприємств, які їх видобувають.
Читайте також: Галицький Донбас
Проте низку старих і нерентабельних шахт естонцям усе ж таки довелося закрити, а також скоротити персонал на тих, які ще працюють.
Як розповів колишній керівник компанії «Естонсланець» Лембіт Кальювелле, у кінці 1990-х на цьому підприємстві, до складу якого входять сланцеві кар’єри й шахти, працювало близько 8 тис. осіб. А впродовж кількох років понад 3 тис. осіб було звільнено у зв’язку зі скороченням і ліквідацією деяких штолень. У держави не було грошей на виплату допомоги по безробіттю, однак гроші своїм скороченим працівникам вирішило виділити саме підприємство (1 млн крон). Спрямувати ці кошти вирішили на перенавчання шахтарів.
«Тоді багато хто скептично поставився до такої ініціативи. Преса писала, що шахтарів неможливо перевчити. Але ми все-таки вирішили виконати це завдання. І нам вдалося працевлаштувати більшість цих людей. Ми створили комісії, що займалися переведенням молодих робітників на інші шахти, які все ще працювали. Ми буквально змушували їхнє керівництво брати собі нових працівників. Ретельно аналізували списки, щоб максимально мінімізувати негативні наслідки скорочень. Наприклад, щоб не звільняти відразу двох осіб з однієї родини. Тим, кому залишалося менше п’яти років до пенсії, підприємство змогло виділити кошти зі своїх ресурсів, і таким чином проблему працевлаштування цієї категорії людей вдалося вирішити просто тим, що раніше дозволили піти на відпочинок. Так ми змогли пережити найскладніший період у кінці 1990-х та на початку 2000-х. Нині ситуація стала значно кращою, з’явилися нормальні допомоги по безробіттю, виникли робочі місця на нових підприємствах», — розповідає керівник Іда-Вірумааського відділу Каси по безробіттю (аналог українського Центру зайнятості) Аннеке Тейлак.
Створення робочих місць було головною умовою, необхідною для подолання безробіття, кризи та економічного занепаду шахтарського регіону. Без виникнення підприємств, які змогли б запропонувати людям нові робочі місця замість ліквідованих, вирішити проблеми краю було б неможливо. Тому влада Естонії почала активно залучати в Іда-Вірумаа іноземних інвесторів.
За останні 10 років у регіоні створено кілька промислових парків, об’єднаних в одну установу «Розвиток промислових парків Іда-Вірумаа», що займається залученням інвесторів до проблемних міст. Приміром, у шахтарському Кохтла-Ярве індустріальний «Балтійський хімічний парк» був відкритий 2018 року. І як випливає з його назви, спеціалізуватиметься він переважно на хімічній промисловості, яка історично розвинена в регіоні. Обсяг інвестиції у цей технопарк із боку ЄС та Естонії становив €2,6 млн.
Читайте також: У глиб минулого: інший бік заповідника «Чигирин»
Непогано просуваються справи й у сусідніх містах. Так, у Нарвському промисловому парку недавно відкрилася нова черга заводу електромоторів Waldchnep. А в парку міста Йихві будується підприємство з переробки використаних автомобільних покришок.
Що ж стосується ліквідованих шахт, то на їхній базі нині створюють зовсім нову для регіону туристичну галузь. Старі промислові об’єкти Естонії, як і в інших країнах ЄС, стають своєрідними атракціонами для відвідувачів. У містечку Кохтла-Нимме сланцеву шахту, що була закрита 2001 року, вдалося перетворити на гірничий музей. Нині туристи можуть спуститися в штольні та довідатися, яким був видобуток сланцю в минулому, яким було шахтне обладнання — підземні комбайни, електровози й вагонетки.
Водночас шахта-музей створила десятки робочих місць, а за рік її відвідують тисячі туристів. Можливо, це й небагато, однак краще, ніж нічого. І звичайно ж, коли дивишся на те, як це працює в Естонії, то мимоволі замислюєшся: чому ж Україна зовсім не використовує свій унікальний індустріальний комплекс ще радянських часів, який вийшов із виробничого процесу, для залучення туристів? Адже для цього в нас куди більше можливостей, ніж у маленької Естонії. А для західного туриста будь-який радянський завод або шахта — це екзотика.