Сьогодні велике питання полягає в тому, чому вищий законодавчий орган зволікав із цим актом, адже путч у Москві почавсь уже 19 серпня 1991 року. Може, тому що станом на 19-те в Таллінні діяли два центри влади – Верховна рада та Естонський конгрес, і обоє претендували на легітимність. Останній було створено для координації заснування інституту громадянства. Від нього кожен естонець міг отримати картку, яка потверджувала б, що він сам або його батьки, дід чи баба проживали в країні до 17 червня 1940 року, коли туди ввійшла Червона армія.
Тож перш ніж задекларувати незалежність, ці владні осередки мали досягнути згоди між собою. Конгресмени переймалися тим, що Верховна рада проголосить незалежність Естонії заново – з чистої сторінки, не згадуючи про правонаступництво республіки. Однак ситуацію в Естонії годі було порівняти із двовладдям у революційній Росії 1917 року, де між собою гризлися Тимчасовий уряд і Петроградський військово-революційний комітет. В Естонії багато представників Верховної ради належали й до Конгресу, тож обійшлося без кровопролиття.
Загалом перемовини провели швидко (слід пам’ятати, що остаточні результати московського путчу були невідомі, а в Таллінні стояло повно радянських танків) і врешті-решт до декларації про незалежність включили положення і про правонаступництво, і про відновлення дипломатичних зв’язків.
Слово «відновлення» вибрали не випадково. Воно зробило визнання незалежності Естонії дипломатично зручнішим для багатьох країн – найяскравішим прикладом серед них була Фінляндія. Традиційно від часів холодної війни й до самого кінця вона намагалася підтримувати дружні взаємини з Радянським Союзом, однак через путч змушена була вибирати чиюсь сторону. Відтак прямолінійне визнання незалежності Естонії напевне викликало б негативнішу реакцію Москви, ніж просто продовження колишніх дипломатичних відносин.
Статус правонаступниці також означав, що Естонія могла претендувати на повернення майна, яке належало їй до 17 червня 1940 року, в іноземних державах (насамперед будівель посольств і золота). Їй не довелося ще раз подавати заявки на вступ до численних міжнародних організацій (як МОК), оскільки її членство там просто поновили. Загалом статус правонаступності приніс Таллінну багато переваг у зовнішній політиці.
Однак у плані інтеграції він передбачав проблеми. Якби Естонія проголосила себе незалежною новою державою, вона мала б надати своє громадянство усім мешканцям, а не лише тим, що мали в ній коріння до 17 червня 1940 року. Станом на 1991-й близько третини населення розмовляло російською і, як засвідчили подальші події, вони не дістали естонського паспорта, оскільки попередні два покоління їхніх родичів не проживали на території країни до 17 червня 1940 року. Більшість із них приїхала до Естонії в радянські часи. Єдиним винятком були, мабуть, старовіри, які оселилися на її землі ще наприкінці XVII століття.
Поняття правонаступництва, крім того, дало змогу висунути претензії щодо окупації Естонії Радянським Союзом. Відтак імміграція з інших частин СРСР порушувала положення Женевської конвенції про заборону завезення до країни цивільних громадян під час її окупації. Тож більшість російськомовного населення виявилася нелегалами.
Ця проблема актуальна в державі й сьогодні, хоча чимало хто зі згаданої меншини вже дістав громадянство. Москва досі звинувачує Таллінн у примусовій асиміляції російськомовного населення до естонців та його дискримінації. Таку ціну країна платить за збереження статусу правонаступниці.
Торік Естонія відсвяткувала 20-ту річницю відновлення незалежності. Дехто підраховує, коли ж її післявоєнна державність перевищить за тривалістю 22-річну довоєнну (1918–1940). Це буде у 2014-му. На той момент національному суверенітетові загалом виповниться 45.