«Еротику потрібно писати так, щоб читач трохи кінчив, а війну — щоб читач трохи помер»
(Дмитро Шандра)
З автором збірки «Щільнийчорний» Дмитром Шандрою я знайомий дуже давно. Дмитро був відомим київським букіністом, або, як сказали б у деяких колах — «книжником». Тепер я жартома називаю його «чорнокнижником». У ті часи книжником був і я, тільки Дмитро продавав книги, а я купував їх для себе і для бібліотеки академічного закладу, де працював певний час. В «Архе», магазині Дмитра, продавалася різноманітна академічна гуманітарна література, на той час переважно російською. В Україні українською мовою видавалось дуже мало книжок, яких потребували студенти чи викладачі, а це були переважно першоджерела. Ми з Дмитром часто перетиналися на книжкових виставках і ярмарках, я приїздив до нього в магазин. У магазину був свій сайт і доставка книг поштою. Коли почалося велике вторгнення, Дмитро полишив книжки і вирушив захищати країну як військовий парамедик. Але ще до війни наш зв’язок із ним урвався, і кожен тоді пішов своєю дорогою.
«Наша війна дедалі більше відчувається як друга перша світова перед другою другою. Звідси й відчуття більшої близькості воїнам першої»
(Дмитро Шандра. «Щільнийчорний»)
І ось на четвертий рік війни у Дмитра Шандри вийшла поетична військова збірка «Щільнийчорний». Книгу надрукував молодий видавець Руслан Халіков, а її презентація відбулася в одній із київських книгарень на Хрещатику. Серед присутніх були друзі, знайомі, побратими автора. Книга Шандри — не звичайна збірка, це «рядки, написані в умовах переднього краю буття». «Кожен день тут — день мертвих, свято святої смерті, неспинного життя. Фронтир, виворіт, кінцева», — пише автор. Ці тексти народжені в самому жерлі війни, «в точці ідеального шторму». Шандра зазначає, що «ніколи не думав, що можна так чітко й прозоро бачити, де чисте добро, а де чисте зло». Таке бачення призводить до того, що частина автора, який пише на війні, лишиться «назавжди в античних і злих окопах», «частина тут», «частина — ніде».
«Мені нічого сказати, їм нічого почути», — проговорює Дмитро. Збірка двомовна, російсько-українська. Добре це чи погано, вирішувати читачам. «Я говорю о ненависти к русским», — зазначає Шандра. Росіянин більше не є людиною, він більше не має тіла, воно — мішень. Росіяни мають прочитати рядки збірки перед тим, як рівнесенько ляжуть у чорні пакети. Якщо ти людина, то не можеш бути росіянином. «Росіяни не прокляті, вони є прокляттям». Для мене ключем для «розуміння» задуму автора були його слова: «Дещо інша логіка іншого життя». Тому, як радить парамедик: не засуджуй (військового), а спостерігай і допомагай. «Не оцінюй!» Більшою мірою «Щільнийчорний» — не рима, а проза. Проза краще передає реальність. «Відпусти слова з повідка, щоб говорити-писати про те, на що схожа війна». Але при цьому Шандра додає і «говорити нема чого, говорити нічого».
«Було б цікаво зустрітися з Сократом десь поблизу лінії зіткнення. Як можна залишитися ідеалістом в епоху грецьких полісів, я приблизно розумію. Як залишитися ідеалістом під час тотальної війни, геноциду — не дуже»
(Дмитро Шандра в інтерв’ю «Українській правді» від 18.09.2024)
«Я не боюся смерті. Я боюся померти», — в екзистенційній і дещо нігілістичній формі пише Шандра. «Наша біда — що ми занадто стали людьми, а людина — це пам’ять», — додає він. Але «в якийсь момент хочеться стерти пам’ять…». Прийдіть (в армію) і пройдете курс практичного екзистенціалізму, «вдасться вижити — живіть, доведеться померти — помріть». Війна дає шанс до кінця життя зневажливо ставитися до книг із позитивної психології та до психотерапевтів, переконаний Шандра. Читаючи «Щільнийчорний», я вловлюю нотки з «Сізіфа»: «Увесь день будуємо стіну і робимо нари, я безпорадно пиляю дошки, ношу палети і подаю інструменти як можу, а точніше, не можу». Рядки на кшталт «армія — це в’язниця для героїв», «у нас гарна кімната, один уві сні кричить, а інший сміється», «Плотін теж був на війні», «на війні відтинається зайве», «на війні історія твориться, тому історії на війні нема» застрягають у пам’яті читача. А рядки «напівзруйновані села і напівзруйновані люди», «зруйноване місто серед зруйнованих міст» виразно змальовують картину похмурого апокаліптичного фронту.
«Цікаво спостерігати, як чесні християни (переважно серед протестантів), які активно волонтерять і воюють — занурені у це пекло по вуха, взахльоб — потроху втрачають віру. Не завжди в бога, часом у добро»
(Дмитро Шандра. «Щільнийчорний»)
«Чи можлива поезія після Аушвіцу?» — запитували філософи XX століття Чи можливо писати після Бучі («я намагаюся написати вірш, але не виходить», за Шандрою), питаємо сьогодні ми. «Слова померли, їх вбили російські суки теологи і поети», — читаємо в книзі. На війні Бога немає, «Він відступає, залишаючи поезію і пожежі», а «світ — це все, що випало кидком солдатських кісток», — як мантру, промовляє Шандра. Але додає і таке: «Майже на кожному стовпі в Бучі нові лелечі гнізда, майже у кожному — щаслива пара птахів. Як можлива поезія після, от так і можлива без етики та висновків». Або таке: «Уночі — дощ і удар, удар, удар по околицях, спалахи, гуркіт, але на ранок тихе гуркотіння птахів, а кожна травинка мовчки і глибоко дихає». Тексти Шандри — це крик про «героїзм абсурду». «Навіщо читати про первісне плем’я, якщо ти його частина; навіщо вивчати скандинавську міфологію, якщо вона тліє руною на лівому плечі?» — перепитує він.
Церква вчить нас пробачати ворогів, натомість Дмитро пише так: «У того, хто вчить вас прощати, вбийте дитину та вимагайте показати, як це». Хто має рацію — піднесена релігійна заповідь чи холодна прагматика реального життя? У будь-якому разі, переконаний автор, «етика на полі болі *бе та пожирає етику, естетика дивиться збоку». Світом, нагадує Шандра, «править логос із виколотими очима». Духовні практики підштовхують до прийняття, «а чесність і досвід вимагають заперечення». Війна не лишає «ні моралі, ні права, ні вільних думок». «Плюнь у глибину і вийде людина». Людина — це міст між дурницею й нісенітницею. Якщо вийдеш за межі добра і зла, то знайдеш там «ліс і болото».
«Люди гадають, що вони щось “подолали”, поки воно ховається і в їхньому житті не відбувається. Насправді ми не подолали ні бога, ні метафізики, ні інституту шлюбу, ні віспи, ні чуми, ні мавпячих звичок. І не треба. Людина не долає, а долається»
(Дмитро Шандра. «Щільнийчорний»)
«Хто повернеться з війни в наших тілах замість нас: Разом із нами?» — ставить одне з ключових питання Дмитро. Запитальна форма сприймається як риторична, адже ніхто цього не знає. Навіть солдат. Ми всі — і військові, й цивільні, як ті, хто на нулі, так і ті, хто в тилу, і навіть ті, хто за кордоном — перебуваємо в процесі еволюції. Еволюціонують наші думки, світогляди, тіла, відносини, побут. Ми всі в дорозі, яка невідомо де і як скінчиться, якщо йдеться не лише про смерть. Якщо оперувати термінами автора, все це частина «картини, яка замазана чорним». Збірка Шандри — це спроба говорити без слів. «Перестаньте в віршах розповідати історії, вони нікому, навіть вам, не цікаві».