Вітчизняна есеїстика, на відміну від художньої прози, з кожним роком якісно зростає, і тут може бути кілька причин. По-перше, в есеї письменник зазвичай більше оперує фактами й менше власними домислами, що автоматично відкидає графоманів, які невпевнено почуваються перед конкретикою. По-друге, есеїстика, перебуваючи на межі журналістики й власне літератури, провокує швидку читацьку реакцію.
Найбільш очікуваною й опісля обговорюваною стала книжка Володимира Єрмоленка «Далекі близькі». Філософ, публіцист і люблений студентами викладач Києво-Могилянської академії видав книжку есеїв про добре знаних йому філософів і письменників різних національностей (здебільшого французів), а також різних періодів та епох. Власне, класиків, але в інтерпретації Єрмоленка дуже живих, «близьких». Мінімально аналізуючи тексти своїх героїв, Єрмоленко натомість зосереджується на їхніх дуже людських біографіях, звичках, дивацтвах чи хворобах. Він змушує по-новому, часто з несподіваного ракурсу глянути на хрестоматійних, а отже, за визначенням нецікавих ще зі школи чи університету Флобера, Руссо, Гофмана, Турньє та інших.
Читайте також: Рак – не риба, або До чого тут Тося?
«Ті, хто написав ці книжки, — каже Єрмоленко, — були з плоті й крові, як і ми: вони дихали, ходили, вмивалися зранку, їли, випорожнялися, мріяли, кохали, дратувалися, сварилися, мирилися так само, як ми». Намагаючись зрозуміти страхи, страждання, радощі, біль чи смуток певного письменника, простіше зрозуміти його тексти, переконаний автор. А також зрозуміти себе через ці постаті. І, звісно, перечитати відомі книжки з іншим підходом та новими знаннями – у цьому, ймовірно, і полягає головна мета «Далеких близьких». Намагання оживити мертву для типового українського читача літературу – справа неймовірно важлива нині, про що нам вкотре мимоволі нагадали першовересневі лінійки, однаково шаблонно-безбарвні по всій Україні. Володимир Єрмоленко не тільки інтелектуал, а й інтелігент, і своїх героїв він десакралізує (мимоволі, звісно, бо геть не це є метою автора) дуже шляхетно й стилістично довершено. Якщо хуліганські книжки відомого ерудита Михайла Бриниха (пригадуєте два томи «Шидеврів світової літератури» й том «Шидеврів вкраїнської літератури»?) хочеться цитувати з друзями за пивом, то стиль Володимира Єрмоленка — це захоплива дружня бесіда за кавою чи келихом сухого вина.
Читайте також: «Малий флот» української прози
Книжки-бесіди про письменство й письменників є новинкою для українського читача, який спрагло за них хапається, перечитує, цитує та обговорює, проте, скажімо, для польського це вже доволі звичне письмо. Одним із таких письменників-друзів-співрозмовників є відомий у себе на Батьківщині польський есеїст і літературознавець Марек Бєньчик, «Книга облич» якого (натяк на відому соцмережу впізнаваний, звісно) вийшла цього року українською в блискучому перекладі Остапа Сливинського, проте невиправдано лишилася непоміченою багатьма потенційними вітчизняними читачами, не кажучи вже про критиків. Есеї Марека Бєньчика про літературу та певні персоналії (Барт, Флобер, Гемінґвей, Пруст, Міллер та ін.), про вино, футбол, кіно тощо творять інтелектуальний простір сучасного європейця, з яким знаходиш безліч спільних тем. До речі, Бєньчик 2015-го буде гостем Форуму видавців у Львові, що є чудовою нагодою для ближчого знайомства.
На межі есеїстики й художньої літератури перебуває художня репортажистика, що дедалі впевненіше почувається на поличках українських книгарень. До того ж віднедавна нарешті переважно оригінальна, а не перекладна, що свідчить про затребуваність жанру. Одна з найсвіжіших новинок — книжка Владислава Івченка «Як не сумували Суми» (із серії «Ліхіє дев’яності», у якій уже вийшли «Любов і ненависть в Ужгороді» Леся Белея, а також позасерійна, проте за задумом наближена до фіксації дев’яностих книжка «Чорна лихоманка: нелегальний видобуток вугілля на Донбасі» Дениса Казанського). Читати нині, у час інформаційного надміру, про недавні гіркі дев’яності, виявляється, дуже цікаво й пізнавально, бо під таким кутом зору картинка сьогоднішнього дня стає значно об’ємнішою. У книжці про Суми автор найбільше фіксував спогади тодішніх міліціонерів, підприємців, продавців ринку, засновника першої регіональної FM-станції чи недержавної газети, що постали як чіткі типажі, представники свого соціального прошарку. Натомість місцями в ній бракує, скажімо, опрацювання періодики того часу чи власних спостережень автора, уродженця Сум. Але ці недоліки можна йому пробачити, зважаючи на стиль читання, що легко занурює в дев’яності, які є зачином того, що маємо нині.
Читайте також: «І не каже вам прощавайте»
Жанр есеїстики, якого так прагне нині український читач, має якнайбільше шансів повноцінно відбутися, адже за плечима в нас уже є важкий, проте необхідний для письма досвід, який ще тільки починаємо фіксувати, аналізувати й відрефлектовувати. Тому нині, говорячи про Донбас, Крим, літературу, футбол або вино, ми так чи інакше говоримо про пережите. А це означає єдине: добрій українській есеїстиці бути.