Мартін ле Коз приїхала в Україну на прохання Французького Культурного Центру вже вдруге. 2008 року в Харкові вона відкривала виставку своєї доньки, фотографа й актриси Дороті Шуз. Цього разу в Києві Мартін представляла власну виставку – 30 малюнків відомих кіномитців, від уже спочилих навіки Орсона Веллса, Франсуа Трюффо й Сідні Поллака до нині живих Романа Поланського, Вуді Аллена та Катрін Брейя. Виставка відкрилася 10 грудня в Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків і триватиме до 31 грудня.
Особливість Мартін ле Коз у її вражаючому досвіді. Розпочинала вона з вивчення графології, видала книжку «Гіпноз та графологія». Потім захопилася письменництвом, одночасно малюючи портрети відомих майстрів слова (малювала вона з дитинства). З десяток романів пані Мартін вийшов у видавництві du Rocher, а роман «Селеста» 2001 року відзначений престижною французькою премією «Ренодо». Люди від кіно – останнє на сьогодні захоплення Мартін як художниці. Невдовзі побачить світ її альбом із портретами кіномитців, що виконані акварельними фарбами, олівцем і тушшю.
У. Т.: Ваше життя і ваша кар’єра – це вервечка захоплень. Графологія, гіпноз, малярство, романістика, поезія, історія. Тепер кіно з погляду художника. Тож чому ви почали малювати режисерів? Можливо, захоплення кіномистецтвом пов’язане з вашою донькою-акторкою?
– Скажу відразу, що кіно, як на мене, має таке саме значення для світу, як і романістика… На перший погляд, я справляю враження людини, яка займається різними речами. Але в моєму житті є лише два виміри: гуманістичний і духовний. Наприклад, графологія мені була потрібна, щоби мати змогу зрозуміти і заглибитися в особистість, не звертаючи уваги на поверхневе, на зовнішність, не задовольняючись лише видимим. Тобто сприймати світ не таким, як ми його бачимо, бо він може бути зовсім іншим. Спираючись на це, я написала чимало книжок, спрямованих проти расизму. Тепер темою став іслам. І це все відповідає моєму гуманістичному світогляду. Так само, як і концепція братерства, яка дуже важлива для мене.
Коли я була маленькою, мріяла малювати й писати. А як виросла, взялася і за те, і за друге, видала книжку портретів письменників. Вони були чорно-білими і вийшли трохи ідеалізованими, такий собі світ янголів. У цьому виявився мій духовний світогляд. Вам це може здатися дивним, але портрети і духовне як поняття для мене невід’ємні. Тож я портретувала до 30–40 років. Зараз мені 55, і моє бачення змінилося. Особливо після того, як відвідала Африку, побувала в Бурунді: те, з чим там зіткнулася, було жахливим. Там я відчула потребу поглянути просто в очі людині й побачити її саме такою, якою вона є. І саме так її зобразити. А це відрізнялося від першого мого розуміння портрета: намалювати, щоб зробити людині приємне. Позаяк я хотіла багато кому дарувати таку втіху, картин ставало дедалі більше. Портрети митців теж приносили задоволення, але вже мені: я хотіла подякувати тому середовищу, яке мене до себе прийняло. До кіно, власне, я долучилася завдяки письменниці й актрисі Ноель Шатле. Знаєте таку? Вона одного разу запропонувала зробити спільний проект: я малюю портрети, а Ноель пише до них тексти. Стосовно Дороті Шуз (псевдонім доньки Мартін ле Коз, Елантіл. – Ред.), то вона спочатку навчалася в кіношколі, часом знімалася, відтак займалася в театральній школі й урешті стала фотографом. А в кожній її постановочній світлині завжди присутня мізансцена…
У. Т.: Чимало робіт ви присвятили Вуді Аллену й Альфреду Хічкоку, але найбільше – Орсону Веллсу. Він ваш фаворит?
– Моє завдання – не висловлювати свої судження на кшталт до вподоби це мені чи ні, а відобразити різне бачення кожної окремої особистості. Вуді Аллен якраз мені не надто подобається як кіномитець: на мою думку, він доволі поверховий. Орсон Веллс, звісно, – це інший рівень. Але я не хотіла робити якийсь особистий вибір, кожен заслуговує на увагу. Головні принципи серії – людяність, братерство. Моя серія кіномитців ще не завершена. На кожну картину потрібний час, до того ж багато. Я представляю багато ракурсів, кутів зору на того чи іншого митця. Бо щоразу віднаходжу щось нове в них.
У. Т.: Як для художниці досить дивним є те, що ви перемальовуєте фотографії (про що ви зазначили у вступному слові до виставки). Чому так?
– Кладу в основу внутрішнє бачення людини. Це не лише фотографії, я надихаюся багатьма речами. Наприклад, зараз закінчила серію ілюстрацій до книжки «Історія пророків» для одного ліванського видавництва. Ці ілюстрації мали супроводжуватися текстами з Корану. Малювала я досить символічні картини, бо символ – це те, що йде зсередини. І тому дуже цікаво, що мій живопис, мої зображення наближаються до словесного матеріалу, бо текст до малюнків, завершивши картини, я написала сама, і видавець його схвалив. А тепер я створюю графічний роман про Ніколу Теслу і роблю це так, що спочатку напишу кілька сторінок, потім намалюю ілюстрацію до них, напишу ще трохи й малюю знову. Тобто роман вибудовується водночас із зображеннями. І закінчувати його я не хочу – Тесла став другом у моєму домі. Я захоплена ним!
У. Т.: Ви в Україні вже вдруге. Може, вже кимось зацікавилися: не хочете намалювати когось із наших режисерів чи акторів?
– Ще під час першого візиту в Україну я намагалася знайти щось, що б підживило зв’язок з вашою країною. І одного дня я таки відшукаю це.
.jpg)
Орсон Веллс
.jpg)
Роман Поланський
.jpg)
ВУДІ АЛЛЕН
.jpg)
АЛЬФРЕД ХІЧКОК
.jpg)
ДЗИҐА ВЕРТОВ