«Як ти думаєш, Китай захопить Тайвань?» – питає дівчина років шістнадцяти в іншої. Обидві підлітки — азійської зовнішності. Можливо й тайванки… «Мабуть, що так, рано чи пізно», – лунає відповідь. «А Штати зможуть поглинути Канаду?» – не вгаває одна з дівчат. «Оце навряд чи», – повагавшись, відповідає інша.
Велика геополітика стає частиною життя пересічних людей не лише в Україні, де точиться війна, але й у відносно спокійній Франції. Кажу «відносно», бо лихих місцевих новин, що генерують стрес, і тут не бракує. Звичайно ж, вони – не до порівняння з випробуваннями війни. Я лиш про те, що молодь зовсім не почувається в безпеці та першою реагує на нестабільність, намагаючись зрозуміти, в якому світі доведеться жити і як у ньому вижити?
Двадцятип’ятирічний син приятельки, наприклад, тиждень тому записався у резервісти. «Все йде до гіршого, – вважає хлопець. – І якщо дійде до загальної мобілізації, то краще бути офіцером, ніж простим солдатом. У мене вища освіта». Не можна сказати, що такі настрої поширені, але це й не перший подібний випадок, про який чую. Двадцятирічна Майліс, студентка політології, вирішила навчитися тактичної медицини. Так, у Парижі, де мирне небо. «Такі знання ніколи не будуть зайвими, – пояснює дівчина. – Щось мені підказує, що найближчим часом, навпаки, на них буде великий попит».
«Все частіше замислююсь над тим, чи буде потрібна моя професія через п’ять, десять, п’ятнадцять років? – міркує вголос Алекс, майбутній перекладач. – Штучний інтелект витісняє людину з перекладу. Очевидно, треба опанувати другу, додаткову професію. Але яку?».
Загалом, французькі підлітки дорослішають повільніше за українських. Не лише через війну, – така тенденція й давніше впадала в очі. Сьогодні нові реалії створюють нові можливості, – насамперед для тих, хто бачить далі власного подвір’я. Ціла планета стає величезною зоною нестабільності, включно з засніженою Гренландією. Глобальні зміни оминуть хіба що острів Пасхи, та й це не точно.
Епоха рожевих поні, наївних та прекраснодушних, йде в минуле. Добровільне роззброєння, пацифізм як релігія… Всі ці прекраснодушні концепти не витримали перевірки часом та людським фактором. Війна за ресурси, що насправді ніколи не припинялась, поновлюється з новою силою. «А що тут дивного? – ніби чую із засвітів татів голос, бо ми не раз з ним обговорювали подібні теми. – Людство провело в печерах довгих шість мільйонів років. Назовні ж люди прожили три, може чотири тисячі років… Не важко здогадатись, що краще зафіксувала генетична пам’ять».
Право сильного та зневага до слабшого, первісна пожадливість та перерозподіл впливів … Порядок денний XIX століття знову на часі. Що робитимуть європейці, якщо Штати дійсно вийдуть з НАТО? Як поводитимуться тоді Росія, Іран, Китай? Що відбудеться з міжнародним правом, яке й так нині не надто в пошані? Людство дуже старалося стати кращим, особливо – по закінченні Другої світової війни, але експеримент не зовсім вдався. То що робити і до чого готуватися?
Франція закликає до розбудови суто європейської системи безпеки: з власним збройним виробництвом, миротворчими силами, реальною взаємопідтримкою на випадок агресії. До неї більш-менш схильна дослухатися Велика Британія, – принаймні, на консультативному рівні, а також — країни Балтії та Польща. Решті держав ЄС поки що важко розлучатися з ілюзіями, в яких пощастило жити кільком повоєнним поколінням. Але рожевий пряниковий будиночок давно розсипався. Нові часи формують запит на рішучих людей, які здатні не розгубитись та згенерувати нові стратегії. Україна з останніх сил стримує навалу варварів. Черга просинатися — за Заходом.