Один з основних натхнеників українофобії народний депутат Вадим Колісніченко презентував перевидання книжки Віктора Поліщука «Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця)», перше українське видання якої побачило світ у 1995 році. Головний український «борець з фашизмом» не скупився на похвали твору покійного польсько-канадського публіциста, всіляко вихваляючи його «історичність», «унікальність», «документальність» тощо. І все це говорилось про книгу, яку серйозно не сприймають у наукових колах ні в Україні, ані в Польщі. Власне, сприймати подібну продукцію адекватний вчений може, у кращому разі як безвідповідальну публіцистику, в гіршому – як патологічну маячню.
Про книгу Поліщука «Гірка правда» написано сотні статей, її критикували і за невідповідність назви (сповідатися у «злочинах» міг би лише колишній учасник українського підпілля чи повстанського руху), і за тенденційність у тлумаченні фактів, і за відсутність архівних матеріалів, і за специфічний добір базової літератури, і за сотні інших більших чи менших вад. Проте, слід звернути увагу на найголовніше – Віктор Поліщук у своїй «Гіркій правді» закладає фундамент міфу про абсолютну асиметричність дій українського і польського підпілля у період тієї «малої» українсько-польської війни. Цей міф, згодом розширений і поглиблений десятками інших безвідповідальних авторів, став основою для звинувачень українців у «геноциді» проти польського населення.
Читайте також: У що вилилась скандальна лекція Россолінського-Лібе
Ідею «геноциду» українців щодо поляків почали особливо активно пропагувати останніми роками одразу ж після того як в Україні визнали геноцидом проти українського народу Великий голод 1932-1933 років. Одночасно у Росії та Польщі почали з’являтися монографії і статті присвячені «забутому геноциду» проти поляків Західної України. Не маючи підстав звинуватити українців у геноциді проти росіян, російські придворні історики активно взялися пропагувати ідею «польського геноциду» за принципом – «ви хочете, щоб каялись ми, а ми руками поляків заставимо каятись вас».
Типова антиколоніальна боротьба, яку українці вели проти польського домінування в Західній Україні, була оголошена «спланованим геноцидом» мало не співмірним із Голокостом. Проросійські середовища в Україні (особливо в українському політикумі) піднімають на щит книгу Віктора Поліщука, намагаючись з її допомогою підтвердити свої звинувачення у геноциді тих сил, які боролись за самостійність, а відтак делегітимізувати саму ідею української незалежності, дискредитувати й морально розтоптати українців, які стоять на позиціях збереження української державності, прирівнявши їх до «нацистів», «фашистів», «творців геноциду».
Сам Віктор Поліщук, пишучи «Гірку правду», вдається до маніпуляції фактами, з допомогою чого намагається підтвердити свої фундаментальні тези: а) ОУН була фашистською організацією, яка боролась за диктаторську владу «луччих людей» у майбутній Українській державі; б) ОУН заздалегідь спланувала винищення поляків; в) існуванню українцям як окремому етносу не загрожувала асиміляція в Польській державі, а тому дії ОУН та УПА були неспровоковані польською стороною; г) від рук українських націоналістів гинули винятково мирні польські мешканці; ґ) події останньої українсько-польської війни не мали нічого подібного з Хмельниччиною чи Коліївщиною, які були «справедливими» повстаннями, тоді як дії ОУН і УПА були несправедливими.
Читайте також: Чому слід розрізняти ОУН і УПА
Жодна з наведених тез не витримує критики. По-перше, у програмних документах ОУН ніде не йшлося про правління «луччих людей», «ініціативної меншості» тощо. Цей терміни із творів Дмитра Донцова, який не тільки не був належним до ОУН, але навіть ніколи не був офіційним ідеологом ОУН, а позиціонував себе «вільним філософом» і навіть доволі часто конфліктував із націоналістичними середовищами.
По-друге, в жодному програмному або інструктивному документі ОУН складеному до початку Другої світової війни не йшлося про знищення поляків чи про вигнання їх із території України. Мова велась лише про усунення польського правління. Кривава війна, яка розпочалася значною мірою спонтанно, посилювалася сотнями різних додаткових факторів і не існує жодного доказу про її планування впродовж 1930-х років.
По-третє, українці у міжвоєнній Польщі піддавалися послідовним асиміляційним заходам, вінцем яких стала розробка у 1938-1939 роках головнокомандувачем Війська Польського Едвардом Ридзи-Сміглим і міністром військових справ Тадеушем Каспшицьким планів звільнення території «південно-східних кресів» від української присутності.
По-четверте, польські поселення на території Волині, Західного Полісся й Галичини були, як правило, озброєні. У них існувала власна самооборона, дислокувалися польські або радянські партизани, польська допоміжна поліція або німецька жандармерія (часто сформована з польськомовних фольксдойчів). Польські колонії і села, як правило, слугували базами для нападів на українські села, які підтримували повстанський рух.
По-п’яте, події українсько-польського протистояння 1942-1947 років своїми глибинними причинами, втягуванням у нього широких верств селянства і напругою боротьби надзвичайно подібні до козацько-селянських повстань XVI-XVIII століть.
Як бачимо, основні тези висунуті Віктором Поліщуком і згодом поглиблені і деталізовані його ідейними послідовниками, є слабо аргументованими. Лукаво запевняючи читачів своєї книги, що він бажає відмежувати «злочинців з ОУН» від усього українського народу, Віктор Поліщук і разом з ним і ініціатори перевидання його твору насправді заперечують право цього народу на боротьбу за незалежність. «Гірка правда» є черговою спробою вибити історичний ґрунт з-під ніг сучасної Української держави, позбавити українську націю її історичної легітимації, а відтак і будь-яких претензій на формування окремої державності.