При мені співробітники рекламної агенції розклеюють оголошення: «У листопаді в Луганську виступатиме російська гумористка Єлєна Воробєй». Її всміхнене обличчя дивиться на нас із плакатів та білбордів по всій «республіці». Мені напрошуються два висновки. По-перше, певно, справи в пані Воробєй ідуть геть погано, якщо робочим вітром її занесло аж до нас. А по-друге, немає в нас жодної «корони», якщо в розпал сезону застуд до нас їдуть із гастролями російські артисти. Справді, якщо ви спитаєте мене про ситуацію з епідемією COVID-19, я навряд чи зможу відповісти конкретно, але принаймні знаю, що «корона» в Луганську є. Навіть моя дитина знає, що кожного ранку я читаю на «урядових» сайтах про кількість нових випадків хвороби та кількість померлих від неї за добу. Приміром, станом на перше жовтня в «республіці» зафіксовано 2267 хворих, за добу померли 33 особи, а загалом із квітня 2020 року COVID-19 був виявлений у 13216 осіб.
В офіційних промовах «урядовців» ми навряд почуємо про цю хворобу. Зараз інша політика: про COVID-19 говорять дуже стримано. За моїми спостереженнями, ще рік тому галасу було значно більше, а також більше паніки й соціальної реклами про необхідність самозбереження та самоізоляції. Тепер лише іноді повідомляють про «шалену» кількість волонтерів, яка шалену кількість разів допомогла літнім людям, котрі перебувають на самоізоляції. І знову дивуюся, як і гастролям Єлєни Воробєй: невже в нас хтось звертається по допомогу та дотримується того доволі символічного карантину, який фактично залишається предметом особистої відповідальності?
Читайте також: Перед цунамі
А тимчасом, незалежно від тональності офіціозу, хворіють усі навколо. Якщо стан хворого не надважкий (на думку лікаря чи самого хворого), госпіталізації не відбувається. Навіть у випадках, коли потреба в госпіталізації гостра та об’єктивна, хворий — навіть із підозрою на «корону» — може запросто від неї відмовитися. Так, «швидка» нічого примусово не робитиме без узгодження з хворим. Розповіді про те, що хтось перехворів, і це стовідсотково була «корона», я чую постійно й звідусіль. Ніхто не робить тестів, але всі певні, що вже хворіли один-два чи більше разів. Діагноз часто ставлять собі самі хворі відповідно до дуже умовних симптомів: лихоманило, був нежить, не відчував запахів. Притому більшість зізнається, що саме такі симптоми відчуває під час кожної застуди. Але люди чомусь упевнені, що тільки цього разу пережили «корону». Ситуація дещо парадоксальна: з одного боку, більшість ігнорує епідемію та не вдягає масок, а з другого — усі страшенно бояться не стільки хвороби, скільки тих великих сум, які треба буде витратити на лікування в стаціонарі.
Так, коронавірус у Луганську безкоштовно не лікують, як решту соціально небезпечних хвороб. У разі госпіталізації ти хочеш-не-хочеш будеш змушений заплатити чималі гроші. Тести на стаціонарі роблять безкоштовно, а в середньому йдеться про суму в еквіваленті тисяча гривень за добу. Враховуючи місцеві пенсії та зарплати, це чимало. Звідси і масове самолікування, і небажання викликати лікаря, і спроби одужати самотужки вдома. Звісно, ті, у кого гроші є, мають великі преференції. Принаймні, такі можуть просто прийти в лікарню, жодним чином не обтяжуючи родичів. Годують у «ковідних» відділеннях нормально, а все необхідне персонал принесе з найближчої аптеки. Однак часто стан хворих настільки важкий, що такі «бонуси» видаються малозначущими. Коли хтось лікувався на стаціонарі, а ліки передавали з України — це в Луганську ознака неабиякого статусу. Ознака бідності — це коли ледь не помер удома, але грошей не мав навіть на найпростіше лікування.
Дуже багато тих, хто перехворів, серед літніх осіб. Для них це не тільки випробування стану здоров’я, а й перевірка стосунків із дітьми та матеріальних можливостей родини. Помирає навколо також дуже багато. Хворих із «короною», які померли у відділеннях, ховають у закритій труні. Усіх інших, хто намагався перехворіти вдома, — ні. Навіть із великою підозрою на COVID-19 тест на антитіла можна не здавати. Чому? Бо виходить, що це потрібно лише хворому та, знов-таки, коштує чималих грошей.
З вакцинацією все теж доволі неоднозначно. Я зробила щеплення ще в березні. Усі мої друзі — ні. Аргументація проста: ми спершу подивимося, як і що буде з тобою, а там уже будемо вирішувати. Досить егоїстично, як на мене. Організовано все дивним способом. Щоб отримати першу дозу, потрібно згаяти доволі багато часу, а щоб отримати другу, доводиться, майже як на танцях, шукати собі пару, бо одну ампулу ділять на двох. Немає пари — немає щеплення. Коли ж я нарешті все владнала, лікарі так квапилися, що навіть температури в мене не перевіряли. Лікар пошепки сказав, що собі не буде робити щеплення в жодному разі, бо не довіряє якості. Можете уявити, який у мене був настрій після цих слів.
Читайте також: Die Welt: Наскільки заразні вакциновані?
Ревакцинація в нас відбувається за пів року, але на роботі кажуть: «Ну ж бо колотися зараз, бо є вакцина». Так, ніби ми в черзі, і треба брати, що дають, і якнайскоріше. А протипоказання, а термін між вакцинами? Хтось пожартував, що оті наші вакцини — то як мінеральна вода замість ліків, якщо до неї ставляться так легковажно.
Після вакцинації в лікарні роблять відмітку в санітарній книжці, яку в «республіці» не перевіряють ніде. У Росії ця позначка також не має офіційної ваги. Працювати вчителем чи медиком можна й без щеплення — усе на власний розсуд. Приміром, коли вчителька моєї дитини захворіла, вона все одно вийшла на роботу, бо заміняти її було ніким. Чхала та кашляла весь урок, потім їй стало зовсім зле, і вона пішла додому. Найближчі два дні її не було, а тоді вона, дуже слабка, знову вийшла. Навіщо? Бо вчителі хворіють, заміни немає. Але в усьому звинуватили учнів та нас, батьків: мовляв, ми водимо хворих дітей до школи, і через це хворіють педагоги.
Син скаржився: учитель стоїть навпроти та весь урок кашляє. Звичайно ж, без маски. Не дивно, що невдовзі й моя дитина захворіла. Але адміністрація школи впритул не бачить таких ситуацій, бо їй комфортніше мати хворого вчителя, який у міру сил працює. До речі, саме завдяки випадкам дитячої «корони» в Луганську вже закрили сім шкіл, і знову про це говорять лише пошепки. Іноді мені здається, що COVID-19 у нас став чимось на зразок сифілісу: про це не можна казати вголос, бо не ввічливо. Також усе частіше я чую про те, що ми всі помремо — не від війни, а від відсутності грошей на лікування. Як миші в мишоловці, з якої неможливо втекти.