Лише два-три роки тому ми виглядали як найздоровіша у світі нація. Принаймні у сфері дитячої психіатрії. Деякі хвороби та патологічні синдромокомплекси, відомі всьому цивілізованому світу, в Україні були відсутні. Їх не було у статистичних звітах нашого Міністерства охорони здоров’я, де у відповідних графах стояв цілком упевнений у собі нуль. Водночас було інше: велика кількість дитячих психіатричних ліжок у країні, що аж ніяк не повідомляла світові про епідемію психічних захворювань. Не так давно нашу країну з професійним візитом відвідала відомий дитячий психіатр із Великої Британії. Оглянувши всі наявні в місті Києві дитячі психіатричні служби, вона здивовано сказала: «Нічого не розумію. У вас в одному місті лікарняних ліжок для дітей майже стільки ж, скільки у всій Великій Британії…» Звісно, ніякої епідемії в нас немає. Натомість є неефективна й дорога архаїчна система, яка залишилася від покійного СРСР і яка намагається лікувати медикаментами те, що потребує соціально-реабілітаційних заходів. Система, що продукує клієнтів для довічного утримання в інтернатах і тюрмах. Діти дуже рідко хворіють із проявом психотичних станів. Основні ж прояви психічних відхилень у них – поведінкові розлади, що зазвичай піддаються впливу психологічних і соціально-реабілітаційних технологій. Пігулок та уколів від неправильної поведінки людство не вигадало. Медикаментозний супровід потрібен лише в деяких випадках.
Наша дитяча психіатрія має ще одну традиційно радянську проблему: розміщення в психіатричних стаціонарах з метою лікування… розумово відсталих дітей. Тобто дітей з інтелектуальною недостатністю, які зовсім не виявляють власне психіатричних симптомів. В останні роки це абсолютно безглузде «лікування» сором’язливо називали «оздоровленням». Миле, ніжне слово, за яким єдина реальна мета: виконати дитячими психіатрами сумнозвісний ліжко-день, показник ефективності роботи радянських і, на жаль, пострадянських медичних установ. Увесь світ давно усвідомив: інтелектуальна недостатність невиліковна. А ми лікуємо, ймовірно, в надії отримати Нобелівську премію.
Але щось змінюється і в нашій країні. Незважаючи на жорстке небажання президентів і міністрів йти на соціальні реформи, неможливість жити по-старому активно усвідомлюють чиновники середньої ланки. Вони, попри відсутність політичної волі згори, приймають рішення самостійно. Яскравий приклад – робота дитячого департаменту МОЗ України, який останні роки намагається припинити безглузду практику примусового «оздоровлення» дітей з інтернатів. Поступово і не без опору в середовищі лікарів вводяться жорстко прописані протоколи лікування дітей, котрі мають психічні розлади. Інакше кажучи, запроваджуються сучасні, ретельно продумані схеми лікування замість усіляких екзотичних методів, що ганьблять цивілізовану медичну практику.
Разом із колегами з Міністерства освіти і науки, Міністерства праці та соціальної політики і нашого тюремного відомства експерти МОЗ здійснили комплексний аналіз справ у всій системі надання психологічної, психіатричної та реабілітаційної допомоги дітям (знову ж таки без відповідного на те замовлення з президентського офісу і Кабміну). Виявили досить багато сумного, приміром, відсутність у країні наркологічної допомоги дітям як такої. Координатором усіх цих дослідницьких зусиль була громадська організація – Асоціація психіатрів України за підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва в Україні. Проте необхідні подальші дослідження, передусім економічного характеру, оскільки будь-яка модернізація соціальної системи потребує фінансово-економічного супроводу. А тут уже потрібні політична воля керівництва країни, координація всіх цих відомчих зусиль на найвищому державному рівні. Скажу конкретно: на рівні керівництва Кабінету Міністрів. Але достукатися до нього в мене і моїх колег поки що не вийшло. Виявилося, що набагато легше зустрітися з держсекретарем США пані Гілларі Клінтон.