Львів завжди нагадував мені гігантський оргáн. Інструмент божественний та інфернальний одночасно. Це почалося ще в дитинстві. Чалапаєш узимку – в руках футляр зі скрипочкою-половинкою – повз костьол, а там тихе сяйво з вікон і далекі звуки. І звуки ці такі чудові, що ти переживаєш: ніколи з-під твоїх рук подібні не народяться… Але було й таке: мокрі від дощу святі-інваліди (за совка їм повідривали руки) біля катедри, башти й дахи, рури й ринви, дощ стукотить (у скронях?), мокра бруківка виблискує, сунуть хмари – епічна музика старого міста.
У Львові буде мати успіх той, хто не тільки відчує природу містичного карнавалу, але й зможе творити в унісон із містом, яке тебе творить. Отже, присутність музикантів обов’язкова! Коли з-за рогу виринає стрімка фігура Олега Криси, коли осяяний внутрішнім світлом, погляд Арво Пярта вимальовує Soli Deo Honor et Gloria або Володимир Сивохіп підтюпцем завертає на вулицю Чайковского – значить, у Львові черговий музичний фестиваль. Цього року їх стало ще більше. Назва одного з них «Імпровізація» – ніби натякає на експромтний характер формування програми: від рідкісних для української сцени опусів Мендельсона та Сен-Санса до танго П’яццолли, пожиттєва епоха якого наближається до виснаження. Нові ж ансамблеві конфігурації – квартет «Ліберо», квінтет «Аколада» та безліч ансамблевих виступів солістів Львівського симфонічного – свідчать про нестримне бажання до самовираження, до тривання в просторі музики й просторі міста. І про репертуарні пошуки.
Кількісні ознаки також демонструють творчий потенціал галичан. На тлі ж цієї масовки, утвореної з безлічі ансамблів та оркестрів, народжених на вимогу амбіційних харизматиків та фестивальних продукціоністів, яскраво вирізняються солісти. А те, що світової слави музиканти віддаються до рук львівських диригентів та поєднують звучання своїх Аматі та Гварнері з «галицькими тембрами», свідчить про потужне зростання авторитету. Щастя усвідомлювати, що земляки оволодівають мистецтвом арт-менеджменту, а фестивалів класичної музики й джазу нині тут не менше, ніж попсових імпрез та рокових акцій. Дискусії про невідповідність музичного масиву – масиву слухацько-глядацькому, про порожні зали, про виснаженість жменьки меломанів, яких не вистачає на таку кількість концертів, про індиферентність молоді мене не лякають. Давайте навчимося піарити та захопимо (ідеями) банки, готелі, туристичну інфраструктуру – й Львів поверне собі європейську славу «столиці розваг».
Окрема подяка за Мирослава Скорика. Органіка його творчості – в космосі Міста, неперервний зв’язок метра зі львівським мистецьким середовищем на будь-яких відстанях, його розшифровки стародавніх кодів прекрасного, його оркестровки вічного вражають і захоплюють. «Дні музики Мирослава Скорика», насичені подіями та несподіваними зустрічами, окреслять риси тисячоліть, адже майбутнє музики невичерпне.