Але те, що сталося з російським дисидентом (на жаль, доводиться повертатися до політичної лексики 60–70 років XX століття) Развозжаєвим у центрі столиці України, наочно висвітлило той факт, що наш суверенітет є фікцією. Бригада російських силовиків, приїхавши до Києва, як до свого Урюпінська чи Сизрані, схопила людину ледве не на сходах міжнародного представництва у справах біженців і повезла до Росії. Кордон викрадачі разом зі своєю жертвою перетнули без жодних проблем чи непорозумінь з прикордонниками України. Ці високі фахівці, здатні, коли треба, помітити зайву пачку цигарок, упритул не побачили зв’язану людину в машині. Отже, де-факто ми не маємо спецслужб, не маємо прикордонників, не маємо самого кордону, та й із МЗС і МВС теж усе дуже проблематично. Суцільна бутафорія, як колишнє Міністерство закордонних справ УРСР (яке не мало жодного посольства за кордоном).
Російські силовики й раніше почувалися в незалежній Україні доволі комфортно, а за донецької команди почали поводитися демонстративно нахабно і навіть викликом, показуючи, що добре пам’ятають знамениті слова свого верховного шефа, що були сказані президентові США: «Джордже, Україна – це навіть не держава». Справді, якби в центрі столиці будь-якої повноцінної держави, нехай дуже маленької, іноземні спецслужби вкрали людину, це викликало б цілу зливу відставок високопосадових компетентних осіб, які відповідають за цю ділянку державної діяльності. А в керівних лавах Партії регіонів та призначених нею начальників – жодної реакції на цей публічний плювок російських братів у бік тих в Україні, хто мав гарантувати Конституцію, зокрема суверенітет, незалежність, територіальну цілісність, права і свободи людини та інші гарні речі.
Платники податків, якби в нас нарешті сформувався клас людей, що здатні мислити такими категоріями, могли б запитати: навіщо ми сплачуємо гроші на утримання СБУ, прикордонної служби, МЗС, які всі досі не спромоглися висловити щось притомне з приводу того, що сталося. У центрі нашої столиці – натуральний розбій у стилі кавказьких абреків. І де ж ті, які з холодною головою, гарячим серцем і чистими руками? Якщо нічого не знали, то це свідчить про абсолютну службову невідповідність та остаточну дискваліфікацію. Якщо ж знали і нічого не робили, то це схоже на службовий злочин. Служби безпеки в різних країнах для того й існують, щоб не дозволяти закордонним колегам нахабно вправлятися на чужих територіях. Наприклад, Швейцарію вважають столицею світового шпигунства, бо кожна розвідка вважає за потрібне тримати в цій країні свою резидентуру. Місцева контррозвідка все знає, все відстежує, але нікого не чіпає, допоки іноземні лицарі плаща й кинджала лишаються в межах пристойності, тобто нікого не вбивають і не крадуть. Щойно щось таке трапляється, і влада цієї держави негайно реагує, бо йдеться про замах на суверенітет і громадський порядок.
А тут справжнісінький міжнародний бандитизм і якесь загадкове мовчання офіційних структур України. Звісно, ми бачимо наслідки відсутності ефективного громадського контролю за діяльності силовиків України, які досі є невиправдано закритими і непрозорими. Що знає громадськість, приміром, про специфічні контакти СБУ з російськими спецслужбами? Адже сьогодні після докорінної зміни керівництва служби деякі дотепники називають цю структуру ФСБУ… А прикордонна служба, де її начальник дослужився аж до генерала армії? Хіба вона нас захистила від сотень тисяч незаконних мігрантів, від наркотрафіків, від неконтрольованого пересування через наш кордон? Та й чи є такий в природі?
Отже, днями «орли Путіна» схопили в Україні російського громадянина. Але, переконавшись у цілковитій безкарності, чи не стануть російські «чекісти» (як вони досі називають, хоча важко уявити, щоб спецслужби сучасної Німеччини гордовито називали себе гестапівцями) викрадати громадян України, до яких у них виникнуть претензії?
Чи потрібні нам такі силові структури? Наші совєтські друзі в недолі – Литва, Латвія, Естонія – не стали реформувати КГБ у своїх державах, а знищили цей каральний орган тоталітарної диктатури, створивши натомість цивілізовані національні спецслужби без сталінсько-єжовсько-бєрієвської спадковості.
Інцидент у Києві залишає відчуття неспокою: чи не перетвориться Україна на територію безперешкодного полювання ФСБ, ГРУ, СЗР та інших спецформувань РФ на громадян нашої держави? І чи не означає це, що українські силовики можуть таким самим чином повернути в Україну з Росії втікачів часів Помаранчевої революції: Бакая, Боделана, Білоконя?