У. Т.: Колись Берлінський мур відділяв західну й радянську цивілізації. В останній люди не почувалися надто щасливими, і це проявлялося дедалі активніше, але західні європейці, здавалося, готові були сприймати саме такий статус-кво. Нині Росія оточує себе новим муром і намагається утримати за нею пострадянські країни всупереч їхньому бажанню. І знову чимало європейських політиків і лідерів думок приймають такий стан речей. Чи збереглася стіна, що відділяє тепер уже «буферні» країни навколо РФ від інших у головах? І як українці можуть її ефективно подолати, якщо так?
– Те, що діється зараз, не зовсім спорудження муру. Це радше розділення Європи на групи країн із різними цінностями і різними уявленнями про державу.
У перше десятиліття після розпаду Радянського Союзу принаймні частина російського істеблішменту була зацікавлена в інтеграції в Західну Європу, а не в реконструкції якихось окремих сфер впливу. Потім до влади прийшла інша група людей. Нині Росією керує кліка, що заради збереження влади, грошей і впливу вбачає перевагу для себе у відокремленні Росії від Заходу, намагається підривати західні інституції.
Сьогодні в тому старому сенсі муру немає: люди вільно подорожують, відбувається рух інформації, налагоджуються контакти. Але лишається чимало неоднозначностей: незрозуміло, що перебуває під контролем Росії, а що ні.
Найважливішим завданням України зараз є самостановлення як функціональної держави. Геополітика, тобто те, якими є відносини України з Європою та Росією, зараз менш важлива, ніж реформа українських інституцій. Перш ніж мати змогу обирати власну роль у ній, Україна повинна реформуватися зсередини, відновити суверенітет.
У. Т.: Ці реформи, вочевидь, доведеться контролювати українському суспільству, а це здається ще складнішим завданням за Майдан. У різних частинах світу є різні приклади соціальних рухів за зміни: польській «Солідарності», наприклад, вдалося вивести країну на правильний шлях, тоді як рухи в Індії чи Арабських країнах здебільшого не змогли побороти корупцію, бідність і політичну апатію. Яким ви бачите подальший рух українського громадянського суспільства?
– Україна не зовсім у такому становищі, як Польща в 1980-х: у вас немає протистояння об’єднаного суспільства репресивному уряду, який керується з іншої країни. З Арабським світом теж схожості немає.
Замість того щоб дивитися на інші моделі, мені здається, що Україна має розбудовуватися на ґрунті того, що в неї добре виходить. Наприклад, у вас виникли численні, потужні й цікаві антикорупційні рухи. Питання в тому, наскільки вони стануть популярними, чи підтримуватимуть їх люди фінансово і чи зможуть впливати на те, як працює влада. В Україні дуже чітко простежується національний запит на зміни в самій державі та управлінні нею. Чи вдасться їм формувати законодавство, змінювати думки та звичну поведінку людей? Побачимо в наступні кілька років.
Читайте також: За крок від фінансової прірви
У. Т.: Якою Україна бачиться сьогодні на Заході, особливо у Великій Британії? Перший шок від російської агресії, Майдану минув. Постали нові виклики на кшталт «ІДІЛу». Та й Україна вже деякий час має нову владу, тож Захід, можливо, приглядається до її дій…
– Щодо України тут багато скепсису, хоча я не впевнена, що українці це знають. Деякі представники українського істеблішменту діють так, наче мають багато часу. А насправді часу в них дуже мало. У Британії, США та інших країнах Західної Європи серйозно стурбовані тим, чи не повторить ваша країна помилок 2004 року. Якщо політики не зможуть сформувати коаліцію, якщо не зможуть провести амбітні реформи, а натомість повернуться до старих практик, підтримка на Заході серйозно ослабне.
Західним урядам із багатьох причин було б дуже зручно підняти руки і сказати: все, забудьте про Україну, вона ніколи не зміниться. Щоб цього не сталося, Україна має втілити в життя разючі зміни. І дуже оперативно, якщо бажає і далі мати підтримку МВФ та взагалі Європи. Західні уряди розуміли необхідність президентських і парламентських виборів тут. Але тепер вони очікують реальних змін від об’єднаного українського уряду.
У. Т.: На початку кризи Україну активно підтримували Польща, країни Балтії, Швеція, США і Британія. А тепер?
– Не думаю, що ця конфігурація надто змінилася. Але ви не згадали тут ще однієї країни: варто пам’ятати, що переговори з Владіміром Путіним від імені Заходу провадила Анґела Меркель. Без підтримки Німеччини на Росію ніколи не наклали б санкції. Тим часом тамтешня громадська думка щодо України амбівалентна. Було б добре, якби українці активніше намагалися говорити в Німеччині, доносити там свої погляди, з’являтися на телебаченні та доводити власну позицію.
Читайте також: Ерік Райнерт: «Переконайте ЄС, що Україна сьогодні – це як Берлін за часів холодної війни»
У. Т.: А помітна якась інформаційна активізація України на Заході, особливо з огляду на активну російську пропаганду там?
– Я бачу результати роботи деяких українських ініціатив, зокрема Stop Fake та Українського кризового медіа-центру. Коли Петро Порошенко виступає в західних столицях, його теж часто дуже тепло приймають. Ще було б корисно, якби й українські посли з’являлися на телебаченні в країнах, де вони представляють Україну.
У. Т.: Несприйняття або неправильна інтерпретація ситуації в Україні Заходом – чи не зумовлено це частково тим, що там незрозуміла, невідома українська ідентичність? Раніше з такою проблемою, напевне, стикалися чимало країн «прикордоння», країн на зламі різних цивілізацій, про які ви писали. Як вони долали це? І що може допомогти Україні вибудувати власну чітку ідентичність в очах Заходу сьогодні?
– Я повторюся: найважливіше для України – мати об’єднану владу й об’єднану країну. Україна повинна стати історією успіху. Цього можна досягти, наприклад, завдяки успішній економічній реформі, попри всі «але». Зрештою саме успішна і процвітаюча Україна буде суверенною. Звісно, треба далі писати власну історію, знімати фільми. Але найперше – збудувати прозору та ефективну Українську державу.