Федерація європейських видавців має свій невеличкий програмний документ, у якому йдеться про відстоювання копірайту та його роль у підтримці свободи висловлювання в Європі. Яким чином ці речі пов’язані між собою?
— Думаю, що ліпше говорити не про копірайт, а про авторське право, яке дає авторам шанс отримувати прибуток від своєї творчості. Свого часу люди зі статками платили за твори мистецтва чи літератури. Нині ж ідеться про продаж прав на літературні твори, монетизацію їхнього використання. Це допомагає письменникам створювати те, що вони хочуть.
Копірайт захищає інтелектуальні права кожного автора протягом 70 років після його смерті. Сьогодні ми живемо довше, і цей час покриває два покоління. Згадаймо, що багато художників не були заможними й пошанованими протягом свого життя. Славу вони здобували посмертно. Тому логічно, що їхні діти діставали зиск від праці батьків. Період 70 років — це норма міжнародного права, але коли він минає, то все суспільство має отримати доступ до творчої спадщини такого автора. Знаєте, дуже небагато є тих книжок, які читають і які популярні через 70 років після свого виходу у світ. Бібліотеки — це місця, де книжковий контент можна отримати безплатно або практично безплатно. Але поряд із ними має бути книгарня.
Більшість видавництв Європи, як і України, приватні. І це доволі непоганий стан речей, який забезпечує багатоманіття думок і того, що публікують. Рідко трапляється ситуація, коли є один, скажімо державний, видавець на всю країну. Погляньте на ситуацію, яка склалася в сусідній до вас Польщі. Перш ніж до влади прийшла партія «Право і справедливість», книговидавництво там розвивалося дуже стрімко. Було багато приватних, максимально відкритих до авторів і читачів видавництв, які давали аудиторії якнайширший доступ до різних думок та оцінок. Із приходом згаданої партії до влади з історичних книжок потрошку почали зникати згадки про «Солідарність». Коли в державі настають проблеми з демократією, це можна виявити й за такими ознаками. В Угорщині нині відбувається дещо схоже.
Вертаючись до питання про авторське право. Якщо видавці інвестуватимуть у той контент, який вони хочуть бачити опублікованим, а автори отримуватимуть плату за свої твори, то простір для думок буде ширшим. Там знайдеться місце і для тих, хто не надто подобається державі, і для великих приватних компаній.
Читайте також: Джонатан Коу: «Сенс письменства у тому, щоб навчити людей розуміти одне одного»
Багато видавництв, здається, роблять ставку на бестселери. Чи не випадають при цьому з поля їхньої уваги вагомі автори й теми, на яких заробити значно важче?
— Усі автори бестселерів починали з однієї точки: вони були невідомими. Думаю, що приклад Джоанн Ролінґ, авторки «Гаррі Поттера», тут є найкращим. Особа, яку ніхто не знав, створила книжку, яка стала суперуспішною. Згадайте, що до того, як першу книжку поттеріани надрукувало видавництво «Блумсбері», ніхто з видавців не хотів брати на себе ризик і випускати у світ текст незнаної авторки. Уже коли виявилося, що йдеться про бестселер, то легко казати, що ризик був виправданим.
Розрахунок видавців у середньому приблизно такий: одна книжка з десятка приносить гроші, дві-три повертають у книжковий світ баланс, а решта — це витрати. Оцих останніх ви можете й не помітити, бо видавці роблять ставку на ті свої видання, що можуть привабити покупців, закордонних видавців і так далі. Звичайно ж, усі шукають наступний бестселер. Книжка Мішель Обами, очевидно, може стати бестселером, і це всім очевидно й зрозуміло. Але здебільшого, коли підписуєш угоду з автором, не знаєш, що буде потім та чи стане його книжка бестселером. Мені відомо про таких письменників, які видали п’ять книжок перед тим, як їхні твори стали мегапопулярними. Спочатку книжки, а вже потім гроші.
«Історія європейської цивілізації» за редакцією Умберто Еко чи «Історія Європи» Нормана Девіса — товстезні, на тисячі сторінок книжки, проте це не завадило їм стати визнаними бестселерами серед науково-популярної літератури. У чому полягає історія їхнього успіху?
— Думаю, що твори Нормана Девіса та Умберто Еко з європейських історії та культури стали бестселерами з банальної причини: йдеться про важливі теми. А далі спрацював принцип «снігової кулі»: якщо ти маєш визнання, то тебе поважатиме дедалі більше людей довкола, навіть якщо вони не читали твоїх творів цілком (дуже сумніваюся, що «Історію Європи» Нормана Девіса багато хто прочитав від обкладинки до обкладинки). Класно мати такі книжки вдома й час від часу в них зазирати. Не вся історична література має бути всеосяжною. Певні елементи історії повинна містити й художня література, і подекуди саме вона є найкращим способом розповісти людям, які живуть у тій чи тій країні, їхню історію.
Завдання видавництв та редакторів у них — розбиратися в серйозності тем, які подає художня література та нон-фікшн, якості перекладів, і чи ті теми пасують до національних книжкових ринків. Те, що читачам буде цікаво читати. Просвіта й освіта публіки — це теж частина тих завдань, які покладені на видавців. На початку 1990-х про нордичну літературу в Європі знали мало (я кажу зараз не про скандинавський детектив, а про решту жанрів). Та крок за кроком упізнаваних скандинавських авторів і книжок ставало більше завдяки видавцям і перекладачам. Це довжелезний шлях, але що більше різної літератури з усіх куточків Європи перекладають, то краще ми починаємо розуміти одне одного та зростає рівень емпатії, принаймні між європейцями. Саме на це звертає увагу Літературна премія ЄС: європейські автори повинні бути перекладені європейськими мовами та мати шанс виїжджати на літературні фестивалі, книжкові ярмарки, відкривати себе континенту й континент для себе.
Читайте також: Нація поетів
Літературна премія ЄС одна з наймолодших, їй лише 10 років. Які можливості вона відкриває перед тими, хто став її лауреатом?
— Програма Європейського Союзу «Креативна Європа» має низку премій. Зокрема, це архітектурний та музичний призи, а також відзнака у сфері збереження культурного спадку. Кіно є дещо окремішньою галуззю. Бракувало нагороди в літературній сфері. Спочатку її почали видавати авторам, яких гарно перекладали й публікували на просторах Європи, за винятком Умберто Еко та інших, подібних до нього за величиною фігур, які претендували на Нобелівську премію. Вона не чинить того впливу, який потрібен ЄС. Якщо до фільму відносно легко додати субтитри іншою мовою, то проблема літератури полягає в тому, що перекласти художній твір значно складніше. Літературна премія ЄС об’єднує докупи 41 країну. Уперше цього року приз здобула українка (письменниця й перекладачка Галина Шиян. — Ред.). Уперше було створено українське журі, сконтактовано з вашим PEN-клубом.
Зосереджуємо увагу на маловідомих авторах, які тільки почали публікувати свої твори, або на тих, що знані у своїх країнах, але не в межах Європи. А також на дитячих книжках, бо вони вчать толерантності та пізнавати світ. Мені хотілося б більшої кількості премій для жанру нон-фікшн, есеїстики, документалістики та за найкращі переклади. Поки що на все коштів не вистачає, тому акцент зроблено на художній літературі.
Літературна премія ЄС — це спроба заохочення та підбадьорення творців літератури на Європейському континенті. Нобелівську відзнаку з літератури видає Шведська літературна академія, і найперше в її контексті згадують про велику суму призових грошей. Це премія для найбільших із великих. Є, втім, одна особливість: аби Шведська літературна академія звернула увагу на певного автора, потрібно, щоб його твори були перекладені мовою, якою читають її члени, тобто англійською або шведською.
Читайте також: Актриса, художниця і поетка
На сьогодні англійською перекладено заледве 3% літератури Європи. Це означає, що більше шансів на Нобелівську премію мають британці, французи, німці, можливо, ще іспанці та поляки. А як щодо решти? Було вирішено, що фокус Літературної премії ЄС буде зосереджено на пошуку сучасних авторів по всій Європі та на їхній промоції. Хтось із цих письменників перекладений багатьма іншими мовами, а хтось ні. Вони отримують не тільки грошову премію, а й додатковий бонус — переклади їхніх творів на рівні ЄС. Завдання нашої вибіркової комісії полягає не лише в тому, щоб знайти хороших літераторів, а й у тому, щоб показати ширшій аудиторії ті теми, які, можливо, звучать і актуальні в локальному контексті певної країни. Тож те, що було орієнтоване, скажімо, на вузьку українську аудиторію, може охопити ширше коло читачів по всій Європі, а також тамтешніх видавців.
————————
Енн Бергман-Тахон — бельгійська культурна менеджерка. Випускниця Брюссельського вільного університету, де вивчала історію та юриспруденцію у сфері прав інтелектуальної власності. Із 2004 року — директорка Федерації європейських видавців.