Особливо це стосується енергетичного сектору, який донедавна позначався як проривний завдяки успішному перетворенню Нафтогазу із хронічно збиткової на прибуткову компанію й платника податків номер один до бюджету.
Для 2019-го, року виборчих турбулентностей в Україні та ЄС, шостого року російської гібридної агресії, у якій енергетичний компонент відіграє не останню роль, ми можемо стати свідками тектонічних струсів у та навколо енергетики України.
У газовому секторі країни були й усе ще лишаються два «демони газової темряви» — умовно їх можна назвати фірташизм і юліанство. 2019‑го вони намагатимуться взяти реванш, щоб не тільки повернутися в політику, а й відновити опорні позиції в секторі газу, безперечно, в єврореформаторській обгортці. У вугільному та електроенергетичному секторах пануватиме ахметовщина і, як наслідок, подальше здирництво зі споживачів, легалізоване через реформованого, але все-таки сервільного регулятора.
Росія завершить будівництво «Турецького потоку», намагаючись одночасно форсувати будівництво «Північного потоку-2» за німецької підтримки, усіляко обходячи американські санкції, у взаємодії зі своїми європейськими партнерами, васалами, лобістами, агентами й просто корисними ідіотами в Україні, Європі та США. Але «вирубити Україну по транзиту» в 2019-му, як і наступного 2020-го, Газпрому не вдасться.
Читайте також: Приватна сонячна електростанція: наскільки це вигідно?
Росія може спробувати провчити Європейську комісію за опір «Північному потоку-2» і вчинити третю газову кризу, звинувативши у зриві транзиту Україну як «країну, в якій панує тотальний хаос та йде громадянська війна», але передусім США, які реалізують «підступні плани підсадити європейців на дорогий американський газ», зриваючи доступ Європи до «найдешевшого й безальтернативного російського газу». РФ може спробувати використати факти непостачань газу з боку Нафтогазу теплогенеруючим компаніям у різних містах країни кінця минулого року, щоб обґрунтувати своє перекриття транзиту через Україну. Мовляв, у них там суцільний безлад, відключають газ один одному, крадуть його один в одного. Тому Росії, мовляв, не залишається нічого іншого, як «подбати про європейців», не допустивши призначеного для них крадіжок газу на «території безладу», запропонувати форсувати добудову «Північного потоку-2» та швидко погодити другу нитку «Турецького потоку» на суходолі.
США й далі докладатимуть зусиль із блокування російського домінування на енергетичних ринках Європи. Американський СПГ у зростаючих обсягах надходитиме в країни ЄС, щоб 2025 року становище зазнало тектонічних змін: США постачатимуть до Європи газу не менше, ніж Норвегія. Домінуванню РФ буде покладено край. Але 2019‑го видаватиметься, що Росія бере гору й разом із Німеччиною успішно опирається американським планам депутінізації європейської енергетичної політики.
Читайте також: Енергетика чисел. Роль статистики в енергетичній політиці та безпеці країни
Україна й далі вестиме переговори в тристоронньому форматі щодо збереження транзиту газу через ГТС під акомпанемент: російських обіцянок зробити це в обсязі 10–15 млрд м3 на рік (приблизно 1/14–1/10 потужностей ГТС по транзиту), європейських софт-побажань до РФ обов’язково зберегти транзит через Україну, усіляких придумок-відмовок із Брюсселя для Києва, чому ЄС не може бути гарантом зі свого боку. Словом, у запалі передвиборчих, виборчих та післявиборчих страстей, коли в Києві усім буде не до газу, нас може чекати спільний російсько-європейський кидок — такий собі газовий варіант Будапештського меморандуму. Або й узагалі кидок без будь-яких меморандумів. Остаточно з’ясується, що стаття 274 Угоди про асоціацію, де йдеться про те, що сторони мають сприяти використанню інфраструктури передачі та збереження газу й із метою подальшої інтеграції ринків енергетичних товарів кожна сторона повинна враховувати енергетичні мережі та можливості іншої сторони, — для Брюсселя зовсім не обов’язкова.
Газпром і далі зволікатиме зі сплатою Нафтогазу $2,5 млрд за рішенням Стокгольмського арбітражу в очікуванні появи після виборів «команди своїх» в Нафтогазі. Його топ-менеджмент, імовірно, чкурне слідом за своїми грішми, завчасно переказаними за кордон. Нові очільники розпочнуть ревізію реформ попередників, але претензії до Газпрому навряд чи знімуть. Росія ж намагатиметься вирішити питання несплати через залаштункові домовленості в притаманній манері часів Росукренерго.
Триватимуть і далі атаки на НАЕК «Енергоатом», який із 1 липня 2019 року отримає легальну можливість скинути з себе паразитарне навантаження ахметовських виробників електроенергії. З другого півріччя в Україні запроваджується нова — європейська — модель енергоринку відповідно до прийнятого закону. Базова для вітчизняної енергетики атомна генерація дала нам можливість пройти зимові піки 2014–2018 років практично з мінімальними проблемами. Упродовж останніх понад чверть століття вона була донором для тепловиків. Тепер настав час для її розвитку й оновлення. Енергоатом має всі підстави стати потужним і самостійним гравцем на ринку електроенергії. Варто нагадати, що майже 60% української електроенергії виробляється на АЕС.
Читайте також: Знову на гачок? Енергетична залежність повертається
Триватиме бум сонячної енергетики. Нові й нові мегавати потужностей уводитимуться в дію. Але особливої ейфорії з цього приводу, окрім як у звітах для Єврокомісії, не буде. 2019-го суспільство, а не тільки експертне середовище, зрозуміє, що це черговий механізм спустошення олігархічними групами кишень споживачів та спосіб продовжити паразитування на атомній генерації. Високий зелений тариф на виробництво енергії від Сонця дає кількасот відсотків прибутковості для проектів будівництва сонячних електростанцій, але обертається здорожчанням електроенергії для споживачів та посиленням ризику розбалансування енергосистеми через брак маневрових потужностей. У словниковий запас українця ввійде нове слово — прос’юмер, тобто виробник (продюсер) та споживач (конс’юмер) в одній особі. Маються на увазі власники дахових СЕС потужністю 10 кВт, які мають можливість не тільки брати електроенергію з мережі, але й, задовольнивши власний попит, скидати її надлишок в мережу і заробляти на цьому.
Нуртуватиме й глобальне нафтове море. США доволі успішно нарощують видобуток власних вуглеводнів, скорочуючи їх імпорт і дедалі більше впливаючи на тенденції світового нафтового ринку. Тільки велика війна в регіоні Перської затоки може спричинити стрибок цін на нафту. Економіка ж указує на те, що ціна на неї в коридорі $45–60 за барель є цілком пристойною і для продуцентів, і для споживачів. Однак українцям у 2019 році навряд чи пощастить захоплюватися хоча б деяким зниженням нафтових цін. У кращому разі вони залишаться на рівні минулого року. Ринок нафтопродуктів із домінуванням на ньому білоруської та російської продукції буде турбулентним. РФ використовуватиме цю вразливість у період виборчих кампаній, а мережі АЗС, замасковані під «швейцарців» та «австрійців», — для фондування політичних фігур під дахом «українського вибору».
2019-й може стати своєрідним Рубіконом. У попередні роки здавалося, нібито його вже перейдено після прийняття пакету законів європейського взірця щодо функціонування енергетичних ринків та незалежного регулятора; виявилося, що це не так. Корупцієгенність та адаптивність олігархічних груп поки що переважає. 2019-го вони намагатимуться взяти реванш — і політичний, і енергетичний. Демони минулого — фірташизм, юліанство, ахметовщина, кремлівське кумівство — будуть із нами доти, доки на виборах суспільство не відправить їх та їхніх ставлеників на звалище історії.