Російські обстріли перетворили Київ на територію найбільшого енергетичного лиха в сучасній історії. Як окупантам вдалося реалізувати план холодного геноциду, чому енергосистема Києва виявилася настільки слабкою і що означає бути по-справжньому енергозахищеним?
Остаточний крах ілюзій
Період після 9 січня 2026 року — найскладніший для Києва від початку російсько-української війни. У столиці України фактично відсутня власна енергогенерація, а передача енергії ззовні максимально ускладнена.
Ця зима має увійти в історію Києва як точка остаточного краху ілюзій щодо життєздатності радянської моделі централізованого енергопостачання. Нині всім має бути зрозуміло: стратегія «латання дірок» на великих ТЕЦ вичерпала себе. Зараз Київ — це місто, де комфорт у квартирі перестав бути послугою, яку гарантує держава. Натомість добробут залежить від того, наскільки автономним (читай «децентралізованим») зміг стати конкретний будинок чи житловий комплекс.
Ми стоїмо на порозі етапу, коли «підготуватися» означає не просто мати зарядну станцію чи знати дорогу до найближчого укриття. Це означає фундаментальну зміну підходу до організації міста: від налагодження генерації у кожному мікрорайоні до перетворення звичайних підвалів на вузли життєзабезпечення з генератором, зв’язком та теплом.
Хроніки енергетичного колапсу
Станом на початок лютого 2026 року енергетична ситуація у Києві нагадує зону постійної інженерної боротьби. Після масованих атак понад 3000 будинків залишалися без теплопостачання. Кількість знеструмлених споживачів у місті та області часто перевищувала 500 тисяч абонентів.
Головна проблема — втрата столицею власної внутрішньої генерації. Експерти зазначають, що пошкодження ТЕС та підстанцій призвели до дефіциту, який неможливо перекрити лише завдяки імпорту.
Через системні обстріли у січні виникла загроза «замерзання» внутрішньобудинкових мереж. У періоди жорстких морозів (–10°C і нижче) енергетики були змушені зливати воду з систем опалення у сотнях будинків, щоб запобігти розриву труб. Нехай кількість будинків без тепла протягом декількох днів вдається скоротити до кількох сотень, кризова ситуація повторюється щоразу після чергового масованого обстрілу.
Читайте також: Пройшли по межі катастрофи: експерт розповів про наслідки чергової енергетичної кризи в України й актуальні ризики
Ситуація з укриттями залишається складною. Офіційно у Києві діють понад 4000 укриттів, що мали б вміщувати 97 % мешканців. Проте, за даними розслідування Слідство.Інфо, сертифікованими загальнодоступними спорудами цивільного захисту є всього 77 із цих об’єктів, і вони здатні вмістити лише 54 тисячі осіб (до 2 % населення столиці).
Більшість мешканців не можуть швидко дістатися до станцій метро, тому користуються підвалами та паркінгами. Такі укриття мають дві значні вади під час вимкнень електроенергії. По-перше, це відсутність тепла: у разі зупинки ТЕЦ температура в підвалах швидко падає до рівня вуличної. По-друге, ускладнена вентиляція: системи вентиляції не працюють без електроживлення, обмежуючи час перебування людей в укриттях.
Найвразливішою точкою є частина лівого берега (Троєщина та інші житлові масиви), що живиться від ТЕЦ-6. Зупинка цієї станції автоматично «відрізає» від життєзабезпечення найбільший спальний район країни, що на 100 % залежить від єдиного джерела тепла.
Енергостійкість та укриття нового типу
Нині поняття підготовленості до зими остаточно перетворилося із закупівлі газу та інших паливних ресурсів на повну технологічну перебудову. Підготовленість сьогодні — це здатність міста, району чи окремого будинку до автономного функціонування протягом кількох діб без зовнішнього живлення.
Замість відновлення великих вразливих енергоблоків підготовка тепер полягає у розгортанні мережі малих джерел енергії (так званої розподіленої генерації). Наприклад, газових установок потужністю від 1 до 50 МВт, які складно вразити одночасно і які можуть підтримувати життя в окремих районах навіть під час виходу з ладу національної мережі, як це сталося внаслідок аварії 31 січня.
На рівні спільнот мешканців підготовка — це перехід до енергонезалежності будинків чи житлових комплексів. Київ заохочує такі дії через фінансові інструменти. Наприклад, через програму 70/30: співфінансування енергоефективних робіт у житлових будинках. 70 % вартості фінансує місто, ще 30 % — мешканці. Найчастіше мешканці встановлюють індивідуальні теплові пункти, резервне живлення насосів і сонячні станції на дахах. У «мирний» час встановлення власної генерації дозволяє будинкам зменшити споживання із загальної мережі, відповідно знижуючи вартість енергії для мешканців.
Станом на вересень 2025 року у Києві налічувалося близько 1000 «енергостійких» будинків (менше ніж 10 % житлового фонду). На жаль, громадяни часто не знають про такі можливості чи не можуть організуватися з різних причин. Місцевій владі Києва варто посилити інформування населення щодо енергостійкості включно з підготовкою покрокових інструкцій.
Інша болюча проблема — укриття. Досвід поточної, та й попередніх зим показує, що укриття повинне мати автономні опалення та вентиляцію, інакше у разі тривалого блекауту стає непридатним для тривалого перебування. Нова концепція захисних споруд у Києві (Ukraine Shelter Cluster) передбачає їх функціонування в умовах повної ізоляції від центральної мережі.
У концепції йдеться про встановлення печей на твердому паливі чи пелетних котлів, адже за низьких температур у підвалі стає небезпечно холодно. Іншим пунктом є використання систем вентиляції із ручним приводом або живленням від акумуляторів. Це дозволить людям перебувати в укритті під час тривалих тривог без ризику задихнутися.
Когенерація — серце нової енергетики
Донині енергетична безпека Києва тримається на монструозних ТЕЦ: до 2022 року на неї припадало 49,5 % власного споживання столиці. Однак майбутнє належить згаданим малим джерелам енергії.
Серцем нової енергетичної стратегії має стати когенерація. Це системи установок (переважно газопоршневих або газотурбінних), що одночасно виробляють і електроенергію, і тепло. Така установка продовжує живити насоси для води та опалення в радіусі свого мікрорайону навіть у разі значної шкоди центральній мережі.
Станом на січень 2026 року Київ отримав від Німеччини та інших партнерів понад 40 таких установок. Місцева влада планує створити мережу потужністю до 100 МВт, що дозволить підтримувати мінімум послуг по всьому місту. Крім того, Київ оперує флотом із понад 50 мобільних пересувних котелень. Вони працюють на різних видах палива (газ, дизель, пелети) та є невразливими до дефіциту одного конкретного енергоресурсу. Кількість цього обладнання потрібно суттєво збільшувати, щоб забезпечувати цілі райони.
Звісно, якби за попередні чотири роки київська влада серйозно займалася встановленням системи когенерації, ситуації з Троєщиною вдалося б уникнути. Експерти вважають: щоб не допустити подібного наступної зими, потрібно реалізувати щонайменше такі три кроки:
- встановити десятки малих об’єктів генерації у мікрорайонах Троєщини. Це дозволить живити критичну інфраструктуру незалежно від стану ТЕЦ-6;
- створити систему теплових перемичок, що дозволять у разі аварії перенаправляти теплоносій з резервних мобільних котелень;
- встановити індивідуальні теплові пункти з акумуляторами в кожному будинку для гарантування автономності системи опалення, щоб вона працювала на внутрішній циркуляції, запобігаючи замерзанню труб.
Усе було б набагато простіше, якби наведені заходи почали реалізовувати хоча б після складної зими 2022–2023 років. Нині ж до зими 2026–2027 років можна буде децентралізувати максимум 30 % критичного навантаження, що раніше забезпечувалося ТЕЦ-6. Однак досягнення навіть цього показника дозволить району не повторити жахливу ситуацію поточної зими.
Не журитися, а працювати
Насамкінець ми не можемо не нагадати: єдиним винуватцем катастрофи в Києві та інших містах України є Росія, що здійснює геноцидну війну проти цивільного населення. Однак у таких реаліях ми живемо вже чотири роки, й до них варто готуватися.
В Україні є міста, що їх ставлять у приклад Києву як зразки підготовленості до зимових масованих обстрілів (серед таких називають Житомир і навіть Харків). Що й казати про такі міста, як Гельсінкі у Фінляндії, що успішно реалізували стратегію когенераційних установок.
Утім, нині ми не маємо дозволяти собі журитися про втрачений час. Київ та інші населені пункти України будь-якого розміру мають вживати максимальних заходів, щоб уникнути сценарію січня 2026 року надалі. Тим більше що все це є цілком досяжним навіть у наших воєнних реаліях.