У. Т.: У 2009 році ви опублікували статтю «Україна: від Помаранчевої революції до неспроможної держави?». Чому така песимістична назва?
– Однією із причин її появи було бажання відповісти на оцінки, озвучені щодо Києва російською стороною. Україна була немобільною державою, з недієздатними центральними інституціями, які конфліктували між собою й послаблювали одна одну. Зокрема, тоді деградувала судова влада. Втім, Україна не виявилась аж такою недієздатною, як, скажімо, Сомалі. Це було, звичайно, перш ніж до влади прийшов Янукович.
У. Т.: То чи варто було робити Помаранчеву революцію?
– Історія розчарування нею складна. Хоча робити її було треба. Звичайно, зараз відбувається не Помаранчева революція-2. Останні 10 років – це була можливість зрозуміти, що саме пішло не так і що саме варто робити інакше.
У. Т.: Чи існує шанс вдало реформувати Україну саме нині? Як вплинуло на перспективи реформи насильницьке протистояння?
– Зараз це буде дуже складно. Коли Янукович прийшов до влади у 2010-му, він міг скористатися перевагами, які йому дав тодішній стан утоми від помаранчевої України.
У. Т.: А він і скористався – у власних інтересах!
– Та ще й як! І зробив це блискавично. Він знав, що Захід якийсь час не звертатиме уваги. І в проміжку між лютим та жовтнем 2010-го все й відбулося. Ключовим моментом стала спроба змінити Конституцію. Тоді режим перетворився на щось зовсім інше. Хоча й доти були неконституційні дії, зокрема пов’язані з імперативним мандатом, відставкою уряду Тимошенко, судовою реформою і, особливо, рішеннями Конституційного Суду. Режим змінився в жовтні. Так, Януковича легітимно обрали, але із зовсім іншими повноваженнями.
У. Т.: То чи не перетворився він на узурпатора? Чи могло таке статися в демократичній країні, коли людина, обрана на одні повноваження, узурпувала владу, а її називають і далі президентом?
– Було порушено процедуру зміни Конституції. Думкою народу, обов’язковою для такої зміни, знехтували. Конституційний Суд, який мав стояти на сторожі верховенства права, підтвердив свою неправову природу. Його рішення стало шоком. «Гарант Конституції» (Основний Закон також трактує президента як «гаранта») не спромігся виконати свою функцію, але кожна людина мала нагоду сама зробити висновок.
Читайте також: Дмитро Ярош: Люстрація повинна бути всеосяжною
У. Т.: Наскільки притомно зреагував на ці події світ? Було б дивно, якби російський режим засудив порушення верховенства права в Україні, тож запитання не про нього, але чи адекватно реагував Захід?
– Ні. Захід прокинувся, лише коли режим узявся до розправи з опозицією, коли почалося вибіркове правосуддя. Тобто таке, якого взагалі правосуддям не назвеш. Ідеться насамперед про справу Тимошенко, що стала наслідком концентрації влади, підміни Конституції та судової реформи. Захід не спромігся чітко висловити незгоду, коли виникли ці передумови для узурпації. Він протестував проти наслідків, а не причин.
У. Т.: Багато хто звинувачує в усьому лише Захід. Утім, чи не мали б самі українці (політики, політологи, аналітики, правозахисники, журналісти, інші громадські авторитети й лідери громадської думки), які, попри неконституційну ситуацію в країні, й далі визнавали Януковича президентом, припинити легітимізувати його? Чи не мали б вони почати діяти першими й перестати дезінформування співгромадян?
– Це справді парадоксальна ситуація. Янукович переміг на вільних і чесних виборах, якщо вірити міжнародним структурам, зокрема місії спостерігачів ОБСЄ. І вже тоді сталася зміна Конституції. Він був легітимно обраний, але нелегітимно діяв. У ситуаціях конфлікту принципів потрібен конституційний арбітр. КС не виконав цієї функції. Тоді могло бути звернення громадян України до Європейського суду з прав людини як замінника конституційного арбітра. Втім, вони цього не зробили.
У. Т.: Натомість Україна, Захід і, звісно ж, Росія, вдавали, немовби конституційний лад та легітимні інститути існують?
– Навряд чи можна говорити про цілковиту відсутність в Україні легітимних інститутів. Парламентські вибори 2012-го зіткнулись, як і в багатьох інших державах пострадянського регіону, з багатьма проблемами, зокрема зміною правил, новими округами, маніпуляціями, політтехнологіями та іншими елементами фасадної демократії, але відбулись. У певному сенсі вони були навіть несподівано конкурентними й за партійними списками Партія регіонів програла. Якби українську демократію зовсім зруйнували, ми не були б зараз тут.
У. Т.: Ви упевнені, що це демократія?
– Це плюралізм. У вас є різні партії. На Майдані є різні групи, які між собою не завжди добре комунікують.
У. Т.: Плюралізм – так, але чи можлива демократія без верховенства права?
– Ні. Україна не має нічого, що навіть приблизно нагадувало б верховенство права. Серйозні проблеми з ним почались наприкінці діяльності помаранчевого уряду, а за Януковича зникли і його залишки. Якщо є плюралістична система, але немає арбітра, який підтримував би правила гри, це величезна проблема, зокрема коли йдеться про вибори.
Читайте також: Міністр закордонних справ Литви: "Санкції проти російських чиновників можуть бути корисними"
У. Т.: Чи можна було уникнути застосування сили? Як мали бути вирішені конфлікти, якщо інституції не працювали? Що мало бути зроблено інакше?
– Коли мова про Захід, то проблемою було те, що ЄС не звернув уваги чи й узагалі заплющив очі на події 2010 року. У 2011-му прокинувсь, але зосередився лише на одній проблемі – переслідуванні Тимошенко. Це було важливо. І символічно. Але цього не достатньо.
США висловилися за перезавантаження в регіоні понад міру м’яко. Нещодавно вони прокинулись і почали відігравати конструктивнішу роль, але це сталося лише останнім часом.
Що ж до внутрішньої реакції, то режим Януковича не належав до класичних авторитарних. Він намагався враховувати реакцію, приховувати свою природу. Частково тому, що парламент не був цілком нелегітимний. Сутички виникли, бо уряд відмовився від компромісу.
У. Т.: Може, Янукович насправді ніколи не шукав компромісу, а користався державною владою заради насилля й зіштовхування помаранчевих та правоохоронців – двох своїх давніх опонентів, яким він програвав у житті й програш яким досі намагається компенсувати? І такі ситуації для нього, громадські протести – це можливість приховати втілення його особистого травматичного досвіду, а офіційні зустрічі із західними представниками – нагода легітимізувати їх як громадянський конфлікт, який він старався врегулювати?
– Ви намагаєтесь змусити мене дати радикальну відповідь на радикальне запитання.
У. Т.: Ні. Я намагаюся зрозуміти, висловлюю припущення й хочу почути вашу думку із цього приводу. Мені здається, що сьогодні Україна ще недієздатна держава…
– Вона, безумовно, може стати міцнішою. Янукович намагався зловживати її підсиленням заради зміцнення власних позицій напередодні виборів 2015-го. Опозиція в ролі екстремістів цілком влаштовувала його. Він не був зацікавлений у парламентській політиці. Тому так активно накидали версію про домінування екстремістів у лавах опозиціонерів, яка не відповідає дійсності, мовляв, там суцільні антисеміти й маріонетки Заходу.
У. Т.: «Антисемітські маріонетки Заходу»…
– Так. Він і кампанію 2010 року побудував на брехні про те, що вибори 2004-го були вкрадені Заходом. Звісна річ, прагнув розплати за те, що вважав несправедливістю. Хоча на Майдані зараз аж ніяк не самі активні учасники подій Помаранчевої революції. Спрацювала нездатність Януковича до компромісу.
Читайте також: ВідоКРИМлення для Путіна. Який сценарій обере Москва?
У. Т.: Позиція Заходу в цій ситуації не нагадує вам Мюнхенську змову?
– Я уникав би цієї аналогії.
У. Т.: А чому ЄС не діяв? Чи він діяв, але це така тонка стратегія, яку ми ще не прочитали?
– Протести почалися на підтримку ЄС, європейських цінностей. А Брюссель виявився нездатним діяти рішуче. Далася взнаки фобія Євросоюзу щодо санкцій. Окремі члени організації мали б відразу застосувати проти корумпованих еліт власні закони. Насправді сталося щось близьке до катастрофи. Катастрофи для окремих сил у ЄС та їхньої репутації.