У своєму фільмі «Я дихаю» ви торкаєтеся дуже чутливої теми — останніх моментів життя молодої, але тяжко хворої людини. Яким чином, на вашу думку, форма оповідання такої історії співвідноситься з етикою кінорежисера?
— Ця стрічка не була запланованою, і якби моя воля — я ніколи б не обрала знімати саме такий фільм. Річ у тім, що надзвичайно складно спрямовувати об’єктив кінокамери на хід чийогось життя в такий його складний період, на фініші. Навіть якщо той, чиє життя фіксують на камеру, не проти, це все одно дуже важко.
Так склалося, що співавторка цієї кінокартини Мораг Маккіннон є подругою головного героя цього фільму Неїла Платта, хворого на бічний аміотрофічний склероз, що швидко прогресував. На той момент йому виповнилося 30 років, і його вже спіткала важка дегенеративна хвороба нервової системи, від якої також померли його батько та дід. Він розумів: йому лишилося дуже мало часу і хотів, щоб більше людей дізналися, про хворобу, що його спіткала, зрозуміли, чому потрібно звернути на неї увагу, — а також щоб дати власному маленькому синові більше шансів побороти це спадкове захворювання. Спочатку я долучилася до проєкту, бо хотіла зняти невеличке відео, яке б привернуло увагу до захворювання, але згодом стало ясно, що йтиметься про довгу роботу, про повнометражний фільм. Так постала картина «Я дихаю», в якій ідеться не про конкретну нейропатологію, а про чоловіка, який розповідає свою історію, стоячи на порозі смерті. Йому важливо висловити свій досвід дуже чітко, і він робить це з неабияким гумором. Тож це історія не про конкретну хворобу, а про те, що всі ми так чи інакше зазнаємо страждань і намагаємося з ними впоратися, і це зовсім не марні зусилля.
У певний момент питання етики та форми почали взаємодіяти у цій стрічці у вельми цікавий спосіб. Стрічку було знято за згодою усіх сторін із метою втішення і заспокоєння, а також нагадування, що навіть під час руйнівної для тіла хвороби є ще свідомість, яка лишається вільною і неймовірною. Головний герой майже до кінця своїх днів вів блог, що вимагало від нього надзвичайних зусиль, адже тіло його майже не слухалося: він міг говорити, але не міг, наприклад, поворушити пальцями руки. Надиктовування такого щоденника певним чином надавало йому сили.
Перед нами як документалістами постала серйозна проблема, яким чином знімати Неїла Платта так, аби він не виглядав як жертва. В якийсь момент нам сяйнула ідея: а чому б не використати його блог? Коли ми це зробили, фільм несподівано розкрився з абсолютно іншого боку: він став цікавим, енергійним, здатним захопити глядача. Як на мене, такий ефект з’явився тому, що ми повернули до стрічки головного героя, зробили його думки чутними. Навіть попри те що його більше з нами немає, він є співавтором цієї стрічки, бо показане — це його досвід, те, як він своїми словами описав речі, що з ним відбувалися. Первинні міркування стосовно етики змінили форму фільму. Одна частина цієї картини — це щоденник, а інша — безпосередньо зйомки. Там, де бракувало слів, ми знайшли, звідкіля їх взяти. Важливо було залучити глядача до драми, показати йому складний процес, звідки і як бралися ті слова головного героя, та боротьба, яку він провадив, щоб вони могли пролунати.
Здатність комунікувати до останнього залишалася для Неїла Платта дуже важливою. Це та відправна точка, коли починаєш замислюватися, що комунікація означає для людей насправді. Втрата можливості спілкуватися, на думку нашого головного героя, робить життя нестерпним, не вартим жити далі. Все це зіграло свою роль у тому, який спосіб оповіді ми обрали для цієї стрічки. Ми не лише показали нашого героя у нього вдома, а й включили до фільму речі, котрі стосувалися його минулого і про які він думав, але вже не міг ними користуватись.
Чи існує окрема традиція шотландської документалістики? Якщо так, то які індивідуальні риси відрізняють її від англійського, валлійського, ірландського кіно?
— Традиційна спадщина шотландської документалістики спрямована на суспільні питання. Метри шотландської документалістики, як-от Гаррі Ватт та Джон Грірсон, приділяли цьому багато уваги. Рубі Грірсон, сестра останнього, знімала стрічки про умови проживання пересічних шотландців, а також про те, як вони боролися з бідністю. Мені здається, що це якраз те питання, що нас єднає. Коли в Шотландії розпочався рух за самовизначення, то, мені здається, ми не зовсім чітко показали, чого хочемо насправді, що нам ідеться про справедливе суспільство. Для шотландців справедливість є цінністю. Думаю, що наша документалістика певним чином рефлексує саме над цією важливою чеснотою. Але це не означає, що в англійському документальному кіно ця тема відсутня. Зовсім навпаки, бо ми багато співпрацювали і співпрацюємо між собою.
Читайте також: Docudays UA.Чи очікувати на повне одужання?
Є одна річ, про яку можна говорити впевнено. Оскільки для нашої документалістики у термінах показів на телебаченні точкою відліку є Лондон, нам доводиться враховувати побажання таких великих британських телемовників, як ВBC, Chanel 4 тощо. Саме в Лондоні перебувають штаб-квартири цих телеканалів, редактори, котрі роблять замовлення на той чи інший документальний фільм, центри ухвалення рішень. Звичайно, ми можемо самостійно вирішувати, що знімати, а що ні. Маємо свій канал BBC Scotland, але замовлень звідти на документальні стрічки значно менше, ніж від згаданих центральних телеканалів. Є серед шотландських режисерів-документалістів ті, хто шукає нагоди зняти своє кіно, не оглядаючись на Лондон. Америка, Індія, європейські країни дають певні можливості для партнерства у документальному кіновиробництві, для копродукції фільмів та міжнародної співпраці. Наприклад, співрежисером моєї останньої кінострічки «Стати твариною» є канадсько-швейцарський режисер і оператор Пітер Меттлер. Річ тут ще й у певному натхненні, яке можна отримати, досліджуючи досвід інших країн, а не орієнтуючись на один-єдиний центр. Думаю, що кіноринок змушує нас подорожувати, і це збагачує нас як ідеями, так і технологіями. У результаті ми стаємо значно винахідливішими.
Чи справді зараз можна говорити про нову хвилю кінодокументалістики? Які ознаки можуть про це свідчити?
— Мені є що сказати про нинішню добу, яку багато хто називає «золотим часом документального кіно». Я навчаю студентів мистецтва кінодокументалістики і бачу жагу молодшого покоління здобути власний досвід у створенні такого кіно. Цим молодим людям часто байдуже до смаків та вподобань великих телеканалів чи прокатників. Вони розуміють, що зйомки художнього кіно є складною і дуже витратною річчю, але шукають альтернативних джерел фінансування своєї діяльності. Можу сказати, що сьогодні по-справжньому незалежним є саме документальне кіно. Це та царина, де нині можна експериментувати. Я читаю лекції та веду тренінги по всьому світу і бачу цю енергію у тих, хто створює кіно. Вони не залежать від великих мовників, їхніх грошей, від чогось, продиктованого ринком.
Під час цьогорічного кінофестивалю Docudays UA було показано цікаву стрічку «А ночі більше не буде» французької режисерки Елеонор Вебер. Це важливе кіно, в основі якого — відео американських і французьких збройних сил в Афганістані, Іраку, Сирії, те, що вони бачать як інфрачервоні зображення. Поряд із цією картиною під час фестивалю було показано багато інших стрічок, якби могли б і не з’явитися, якби на них не було знайдено незалежного фінансування. Всі ми, режисери, маємо спільну енергію і прагнення. Молодші з нас, звідкіля б вони не були, хочуть розповісти і показати те, що відбувається навколо них. Їх не влаштовує відполірована мова телебачення, вони прагнуть чогось нового.
Ви учасниця конкурсних журі багатьох документальних кінофестивалів. На чию користь нині схиляється баланс сил у цьому жанрі: журналістської чи мистецької роботи?
— Під час роботи у журі мені не доводилося переглядати аж надто багато документальних стрічок, які можна було б назвати журналістськими. Значно частіше йдеться про твори мистецтва, цікаві своєю формою, сюжетом, наявними експериментами, роботою з простором у свідомості глядачів. Думаю, що зростає попит саме на мистецькі стрічки, котрі є авторським художнім висловлюванням, яке переносить нас, глядачів, до інших уявних світів. Думаю, що Docudays є тим кінофестивалем, що всіляко підтримує такі експерименти з формою в документальному кіно.
Читайте також: Docudays UA: Трансформація на вимогу часу
Документальне кіно та його автори торкнулися, здається, усіх можливих сторін нашого життя. Наскільки багато місця для новаторства та експериментів ще залишилось у кінодокументалістиці?
— Не знаю, чи ми справді бачили все, що можна побачити. Поза сумнівом, кіно показує світ навколо, зміни, які в ньому відбуваються. Змінюється форма та методи розповіді історій, бо маємо якось відповісти на комплексність та складність життя навколо. Хто б міг подумати, що особи, які вчинили не так давно напад на Капітолій, зніматимуть стрічки про себе. Або що документальне кіно зніматимуть про всесвітню пандемію, що паралізувала життя цілих суспільств, тримає людей замкненими в домівках, допоки чекаємо на вакцинацію.
Все це є сюрпризом, а поряд із тим дуже заплутаною річчю. Нові факти життя потребують нових форм, підходів, щоб про них розповісти, пояснити їх. А ще запитати, чому те чи інше відбувається з нами або довкола нас. І гарним прикладом є згаданий фільм «А ночі більше не буде». Він є пам’ятником тому, що відбувається під час збройних конфліктів на Близькому Сході, і водночас запитанням про тамтешню складну ситуацію. Не погоджуся з тим, що ми бачили все. Щоразу реальність підкидає щось нове, і ці нові явища потребують нових форм, щоб бути показаними, проаналізованими у кінострічках. Справжнім дивом документалістики є те, що вона скидається на торбу, в яку можна покласти все більше і більше речей, що вона поєднує науку, мистецтво, політику тощо.
Кінострічки про природу є традиційною частиною документального кіно. Ваш фільм «Стати твариною» — це спроба спровокувати глядача чи радше створити красивий, естетично вагомий візуальний ряд?
— Ця моя стрічка стосується обох цих тем. Відправною точкою для мене стало відчуття, що криза природного довкілля є кризою нашого небажання бачити, неможливості повного занурення у світ, сповнений живими істотами, які не є людьми. У нас є проблеми зі ставленням до тваринного світу, відчуттям і розумінням того, що його населяють живі істоти. Мій фільм є радше таким, що запитує, ніж тим, що робить певну заяву. Питання полягає у тому, чому важливим для нас є тільки наш досвід, а не досвід решти живих створінь. Друга частина питання полягає у тому, чому ми не здатні відчути те, що ці нібито неважливі істоти теж є живими.
Читайте також: Труднощі дорослішання
Тема фільму «Стати твариною» постала з книжки американського філософа Девіда Абрама. У своїй однойменній книжці він аналізує, як ми ставимося до живої природи, і як це пов’язано з тим, що ми потроху втрачаємо зв’язок із власними тілами. Людство робить великий акцент на свідомості, проте потроху втрачає здатність сприймати власну тілесність і через неї — природу. Девід Абрам стверджує, що відколи людство почало використовувати алфавіт, виражати за його допомогою світ навколо себе, воно частково втратило вміння пластичної взаємодії з природою. До певного моменту люди вірили, що все навколо них є живим. Та мить, коли ці уявлення змінилися, сталася не так уже й давно. Зміна полягала в тому, що люди почали бачити світ навколо себе механістично. Крізь таку призму все, що нас оточує, є таким собі неживим ландшафтом. А якщо все це неживе, то ми можемо легко і невимушено це руйнувати. Це ті питання, що стали наріжними для появи нашого фільму.
Решта питань постала, коли до роботи над стрічкою долучився Пітер Меттлер. Стало цікаво, чи можна завдяки кіно відродити емпатію та зв’язок із довкіллям, якимось чином контролювати наше дистанціювання від природи. Пітер Меттлер має надзвичайну здатність дуже гарно показувати в кадрі те, що бачить крізь кінооб’єктив. Він пропонує інше бачення природи, ніж коли фільмують життя тварин так, наче людина їх не бачить. Ми ж намагалися задокументувати моменти, коли людина якраз навпаки бачила природу й істот, що її населяють. Таке документальне кіно — це не тільки спроба наблизитися до навколишнього середовища, а й парадокс, що постає з використання технологій, щоб зафіксувати на плівці щось живе й одвічно змінне. Питання в тому, яким чином технології дозволяють нам бути більш людяними, а не дегуманізують нас, дають шанс більше бути собою, а не позбавляють такої можливості.
———————
Емма Дейві — шотландська і британська режисерка та кінопродюсерка. Випускниця Оксфордського університету. Викладає в Единбурзькому коледжі мистецтв, читає курс із кінодокументалістики. Є учасницею вибіркового журі Единбурзького міжнародного кінофестивалю та багатьох інших, співпрацює з Шотландським інститутом документалістики. Авторка документальних фільмів «Я дихаю» (2012), «Стати твариною» (2018). Стрічка «Я дихаю», знята у співпраці з режисеркою Мораг Маккіннон, отримала нагороду BAFTA Scotland за найкращу режисуру та була показана у понад 50 країнах світу. Також Емма Дейві є авторкою документальних фільмів для BBC, Channel 4 та інших каналів. Зокрема фільм «Із якого віку можна бути художником?» номінований на нагороду Grierson.